Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Він стояв і слухав... [Випуск № 998]

Це був червень 1958-го. Вже скінчились у школах екзамени й ми, вчителі, очікували відпусток. Раптом мене викликав директор і наказав їхати в кілька найближчих сіл зібрати старшокласників, які навчались у Гощі, щоб привезти з лісистих окраїн району дрова для опалення школи взимку. Підводи виділяли колгоспи, але в них не вистачало людей: усі були задіяні на сінокосі. Та й працездатних трудівників уже під кінець 50-х років у колгоспах було обмаль. Люди розбігались хто куди, особливо молодь, аби за мізерну платню не гнути спину там весь світловий день. Ще дуже рано я вийшов в одне з понадгоринських сіл. Призупинився на тій його частині, що ближче до Горині. Буяла неповторна літня днина. Духмяні хвилі ранкової прохолоди, напоєні ніжним ароматом лугового виквіту, надихали до життя. Я стояв і вдивлявся в неповторні обриси блідо-зеленого розмаїття. Запаморочливо пахла черемха й шипшина.
Замилування і мрії раптом обірвав кришталево чистий голос дівчини.
- Де оце взявся, Олексію? Що занесло сюди? Чи, може, ночував на лузі, накрившись сіном?
Вона зайшлася сміхом.
Це була добре мені знайома Марійка, з якою колись вчились у Гощанській середній школі. Вона, щоправда, була на кілька років молодша за мене. Зразу після війни в школах не було багато учнів. Так, нас, випускників 10-го класу, в 1950-му було лише 13 осіб. Тому всі ми дуже добре один одного знали: старші - молодших, а ті - нас.
Розповів Марії ціль своїх мандрів по селу. Вона саме поверталася з вигону, куди спровадила свою корівчину на пашу з росою.
- Зайди до нас у дім. Чого тинятись від кола до двора, коли ще всі сплять.
Почекаєш трохи, допоки твої хлопчаки прочумаються.
Ще в охайно прибраних сінях донісся до мене виразний голос диктора від хатнього гучномовця - «брехунця». Той високопарно і піднесено зачитував якусь чергову партійну постанову чи державний документ. Біля гучномовця незворушно стояв ставний дідусь і заворожено слухав передачу. Він так зосередився на ній і був нею поглинутий, що навіть не почув мого привітання, зовсім не зреагував на появу в хаті сторонньої людини.
Зробивши застережливий    знак пальчиком, Марійка потягла мене в сусідню кімнату - щоб не відвертати уваги дідуся від слухання. Тим часом той всеціло поринув у мову диктора. Здавалось, крім неї, на цім світі для нього нічого не існує: ловив кожне слово, до нестями впивався найдрібнішими відтінками дикції промовця.
- Твій дідусь, либонь, видний у селі політик і член КПРС, що так заповзято сприймає настанови зверху. Бачиш, поринув у легкотравне партчтиво, як навернутий, - ущипливо обмовився я.
Марійка мене миттю обірвала.
- Ні, це зовсім не так. Його аж ніяк не цікавить зміст того, що голосять партійці звідти - згори.
- Як це розуміти?
- Дуже   просто.   Дідусь   упивається   самою   нашою   українською   мовою, насолоджується її милозвуччям, лексичним багатством, стилістичними формами. Якби цей диктор промовляв по-російськи, він негайно виключив би «брехунця».   Пройшов би осторонь.
Її слова насторожили мене, збудили допитливість, полонили уяву.
Крізь прочинені двері ми стали стежити за стареньким. Я схоплював кожен його душевний порух, вираз обличчя, поблиск очей. Вони символізували зматеріалізований дух людини -велетня, потяг до якогось вищого, незбагненного ідеалу. В них іскрилась радість за щасливо пережиті хвилини, зринало огниво райдужних захоплень. «Це цілюща криниця джерельної води», - спало мені на думку.
Марійка продовжувала:
- У той час, коли він слухає рідну мову чи пісню, боронь боже його зачепити.
Не зважиться на це, навіть його улюблений песик, обходячи здалека. Бабуся теж не наближається, хоча іноді сама з ним на пару поринає у ці найдорожчі для них, ні з чим не зрівняні благословенні звуки, не відходячи й на крок від репродуктора.
Згодом я ще кілька раз відвідав цю незвичайну сім’ю, покоління якої дуже  різнилися віком, але душею і серцем були як одне ціле. Марія багато розповідала   мені про дідуся, а я жадібно вбирав у себе все почуте, карбував кожне слово, намагаючись не пропустити найменшу річ. Розмова часом була, як на той час, не зовсім лояльна й за неї можна було добре поплатитися, якби хтось підслухав і доніс у КГБ.
- Ти Марійко, - якось запитав у неї, - не боїшся зі мною так відверто говорити про речі, за які по сьогочасних мірках можна прогулятись по Сибіру несходимому? Звідки така впевненість в особистій безпеці? Ти ж мене ще мало знаєш, щоб відразу розкривати душу.
Її відповідь приголомшила мене.
- Чи гадаєш, козаче, що ніхто в школі не знав, як тебе виключили з комсомолу за неблагонадійність, хоча це трималось у секреті? А, врешті, хто нам давав таємно читати вкрай заборонену брошуру «За що бореться УПА» та «Княжу славу» А.Лотоцького? Тоді і я прочитала цю літературу, яку учні сторожко передавали один другому в руки, обминаючи нишпорок.
Марійка примовкла. Через якусь хвилину невизначеності вона запитала в мене, але вже нишком, потай.
- А яка доля наших дев’яти- і десятикласників, яких у 1947 році арештували за підпільну працю і кудись запроторили? Де вони зараз? Ти всіх їх добре знав, вони були не набагато старші за тебе.
-  Частина їх ще й досі волочить ланцюги по Сибіру. А ті, хто повернувся з підірваним здоров’ям, під наглядом КГБ. Декому, як наприклад, одному з керівниківі підпілля Суконнику Миколі, заборонили після відбуття каторги повернутися у Західну Україну. Їх мужності і силі духу можна тільки позаздрити. Думаю - не за горами той час, коли їх не тільки згадають, а й заслужено вшанують.
Наступила пауза - тривожна й гнітюча. Тепер її порушив я.
- Розкажи мені, Маріє, ще щось про свого дідуся Гордія, адже це непересічна особистість. Особливо в наш важкий непробудний час. Це іскра в темряві глупої -ночі. Розповідай все до дрібничок, нічого не пропускай і не приховуй.
Не кваплячись дівчина натхненно, з неймовірним пориванням душі, повела  мову про найдорожчу їй у світі людину, на яку готова була молитися. Очі в неї горіли, як зорі в безмісячну ніч. Це була розквітла троянда, виплекана взимку в оранжереї.  Багатьма  манерами  й  зовнішністю  нагадувала  свого  дідуся.  Якось сказала мені:
- У нього я вчуся кожен раз чогось нового. Це невичерпне джерело пізнання людської мудрості.
Невдовзі я познайомився з дідом Гордієм особисто. Багато розмовляли, хоч він не належав до балакучих, слухав його співи разом з бабусею Мартою. Їм підтягували дві чарівні онучки - сестри солов’я, особливо вже доросла Марійка. Вона недавно була заручена за місцевого парубка, теж колишнього нашого учня.  Почувалася щасливою, раділа майбуттю.
І досі, через багато років, коли я згадую зустрічі зі стареньким Гордієм, він незмінно постає в моїй уяві таким, як я побачив його вперше того незабутнього ранку, коли він стояв і слухав...
Його біляве волосся нагадувало білу гречку, що цвіла за вікном, розквітлу яблуню, безліч яких оточили його хату. Довгі вії очей - безмежне проміння Сонця, яке чомусь струміло не з неба, а з середини людської душі, з її життєдайного полум’я. Мав сіро-голубі розумні очі, велику не облисілу голову, обличчя без єдиної зморшки, хоч життя не балувало його. А ще широкі й міцні натруджені руки. Тиха елегійна задума сповнювала високе чоло. Гордій міг бути прообразом для написання портретів видатних філософів чи поетів, а то й козацьких ватажків. Статура й задумливий вираз очей нагадували козака вже в похилому віці.
...Був невеликий присвяток. Хоч у церквах не правилось, але селяни уникали фізичної праці: чоловіки не йшли в поле, а дома не займались ремонтом, перевезенням громіздких речей; жінки не прали, не мазали... Я знов прибув у це село   спровадити  хлопців   по  дрова.   Вибрався  також  дуже  рано,   бо   пізніше розбіжаться і їх зі свічкою не знайдеш.
Того ранку після нічного дощу повітря було чисте й прозоре. Хотілося упитися ним, освіжитися. Вологий світанок ніс запах скошених трав. Прозора річкова гладь Горині вигравала блискітками ранкового Сонця. Ця музика пливла із самих глибин Землі кудись у вічність. Легенький шепіт хвиль, що бились в урвистий берег річки, нагадував трепет листя тополі, що розмовляє з вітром.
Знову на вулиці зустрів Марію.
- А де дідусь?
- Нема. Пішов у церкву.
- Хіба ж правиться сьогодні? Це ж не свято, невеликий присвяток.
- Ти не квапишся?
- Якщо потрібно, ні.
- Тоді послухай.
Це була тужна неординарна оповідь.
Життєва дорога для Гордія в молодості не обминула просторів Першої світової війни. З самого її початку бравий солдат знемагав у фронтових окопах і смертоносних атаках. Незбагненно: у наступ ходив спокійний, не відчував жодної тривоги за життя, наче йшов на весілля чи в гості до друзів. Наївно вірив, що раз нікому в житті не заподіяв зла, чогось лихого, то чому для нього хтось повинен платити іншим - вбивати чи калічити. Але війна - це не мати рідна, в неї свої невблаганні закони.
Якоїсь днини бій був особливо запеклим і невгамовним. Підрозділ військ, в якому служив Гордій, кілька раз кидався в атаку й кожного разу поколошмачений, відступав. Лише під вечір, коли з останніх сил бійці піднялися і ще раз кинулись на ворога, той, теж до краю виснажений, не витримав удару і, залишивши лінію  оборони, став панічно відступати. Підрозділ Гордія ввірвався в якесь мальовниче містечко. Тут дорогу Гордієві перетяв чималенький будинок з відчиненим навстіж ґанком. Наблизившись до нього, воїн оторопів - звідти на нього посунув ворожий солдат. У лівій руці гвинтівка, а праву підняв догори. «Він зараз проткне мене багнетом», - майнула    страхітна    думка.    Інстинкт    самозахисту    спрацював блискавично - Гордій натиснув на спусковий гачок. Вдарив постріл, і мертвий «нападник» звалився до його ніг. Це був зовсім молодий юнак, гарний на вроду, білявий. Майже такий, як Гордій у свої вісімнадцять років. Ось він згасає як свічка. З грудей хлопця струмочком збігає ще не схолола кров. Прийшовши до тями, Гордій здогадався - цей солдат хотів здатись у полон, нападати на нього й гадки не мав -багнет був примкнутий впритул до гвинтівки вістрям вниз, а в патронташі й магазинній коробці патронів не було, вони чомусь валялись врозбрід на ґанку. Сумніви зникли: він убив невинну людину, яка йому ніколи не заподіяла зла. Цього юнака десь чекають тато й мама, а може кохана дівчина - як Марта Гордія. В розпачі він схопився за голову й почав рвати на собі гімнастерку, посилаючи прокляття війні.
Хтось ззаду різко штурханув його в спину. Це був взводний.
- Чого розпустив нюні? Вперед! Спотикаючись,   Гордій   побіг.
  Пережита   важка   драма   наклала   на   його   подальше життя незгладимий слід. Як глибока рана, вона не зарубцьовувалась до кінця його земних днів. Перед очима невідступно стояв образ юнака-воїна, хоча  ворожого, але особисто перед ним невинного. В нього він невблаганно й жорстоко відняв Богом дане йому життя, безсердечно зламав ще не окріпле молоде деревце.
За проявлену в тому бою доблесть Гордієві дали Георгія IV ступеня. В той же день він непомітно цю нагороду жбурнув у якийсь рівчак, що трапився на шляху.
Опечалена Марія сказала:
- Це було саме цього дня 1915 року. Дідусь кожен рік у цей присвяток іде до церкви,  прохає  отця  відслужити  панахиду  за  упокій  невинно  убієнного  ним німецького солдата - такого, як і він на зріст і білявого.
Пройшли роки. Розпочалася Друга світова війна - ще кривавіша й жорстокіша, ніж попередня. Під кінець січня 1944 року фронт знову, як у 1941-му, зупинився на Горині. На цей раз фашисти вже не рвалися на схід, а чвалали назад - до своїх домівок, у Європу.
Якось  засніженого  ранку,   коли   ще   довкруг   панувала   непробудна  мла, спалахнув бій за село, де жив дід Гордій. Від розривів снарядів і бомб стрясалася земля, лопали на вікнах шибки. Саме в цей тривожний час ледь чутно хтось постукав у двері, знадвору донеслось нечленороздільне белькотання, гортанний людський хрип. Дідусь із сином Андрієм неквапом відчинили двері. На порозі лежав важко поранений, підстаркуватий німецький солдат. Снаряд що розірвався поруч з танком, на броні якого в числі десантників був і він, Адиною хвилею зніс кількох чоловік. Вони мертві лежали неподалік хати, а ось один з них, напівживий, заледве доповз до найближчої оселі. Йому вирвало груди. Захлинаючись кров’ю, по-німецьки щось прорік. Ніхто його слів не зрозумів, але було ясно - він благав про допомогу.
-  Несімо пораненого в хату, - розпорядився Гордій. - Це ж людина, хоча  ворожа й чужа нам. Не замерзати ж їй на снігу.
Його внесли в кухню. Дали води, та пити він уже не міг.
Тим часом канонада навколо поволі стихала. Фашисти залишили село й тікали на захід. Бабуся Марта засвітила каганець. Корчачись від болю, поранений з останніх сил видобув з-за пазухи чималу фотокартку й простягнув її присутнім. Глянувши на неї, всі збагнули - то його сімейство: трійко милих діток і дружина. В ім’я їх приречений хотів вижити, його очі благали відвернути невблаганне.
Андрій мовчки одягнувся і, не гаючись, побіг за фельдшером, бо лікарів у селі не було, їхати ж у Гощу - марна справа - німець не доживе. Коли повернувся не сам, той уже помер. Фотографію з найдорожчими для нього людьми міцно притиснув до серця, яке не могло вже далі битися.
- Що робитимемо тепер? Де діти тіло покійного? - занепокоївся дід Гордій.
- Віддамо його святій землі. Ми ж християни, і він теж, - спокійно промовив Андрій.
- Саме так. А як же по-іншому? - озвалась на це рішення і бабуся Марта. Чоловіки винесли на двір труп солдата й закопали його в кінці города, біля самої Горині. Очі і все тіло покійника накрили білим простирадлом.
Через якийсь тиждень-два гебісти - їх хтось попередив - приїхали з собаками, знайшли місце поховання німецького солдата, дістали з ями його понівечене тіло й, зваливши на вантажівку, погнали в Гощу. Тоді ж відразу заарештували діда Гордія з сином. Обом загрожувало тривале ув’язнення. Гуманний християнський акт милосердя більшовики розцінили мало не як співробітництво з ворогом і протидію їх режимові. А за це щонайменше - четвертна! Протримавши їх з місяць у казематах НКВД, несподівано випустили. При звільнені недвозначно кинули:
-  Помнітє - Сибіра вам всьоравно нє міновать. А сєйчас нєкогда с вамі  возіться. Єсть дєла поважніє.
З новим приходом совєтів війна у Західній Україні не пригасла, а спалахнула з ще більшою силою. Тепер уже між українськими повстанцями й комуно-більшовиками.
Далі буде...

Олекса Новак, професор, кандидат наук, автор наукових праць та підручників, один із засновників Народного Руху України за перебудову

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.