Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Український рух опору у двобої зі спецслужбами МГБ СССР, останні операції – останні постріли... [Випуск № 997]

Продовження. Початок у №40
На перших фазах протистояння одним із об’єктів бойових дій УПА та ОУН була регулярна Червона армія. Бійці УПА, як правило, нападали на невеличкі гарнізони, групи військовослужбовців, об’єкти тилу, райвійськкомати. Перші сутички із частинами Червоної армії відбулися у Рівненській області у січні-лютому та березні-квітні 1944 року. Саме тоді несподівано зі своїм супроводом потрапив у розташування боївки СБ ОУН і був смертельно поранений під селом Милятин Гощанського району командуючий Першим українським фронтом генерал армії М.Ф Ватутін. А 3 травня 1946 року підрозділом УПА «Месники» було влаштовано засідку на частини Радянської армії  поблизу села Майдан (сучасна Івано-Франківська обл.). В результаті бою був обстріляний автобронекортеж командуючого 38-ю армією генерал-полковника К. Москаленка та члена військової ради армії генерал-майора А. Єпішева, котрі дістали поранення. В липні 1945 року боївкою СБ був ліквідований начальник політвідділу 38-ої Армії полковник Голубєв. Той період був характерним застосуванням досить великих угруповань з обох сторін. Це тисячі і десятки тисяч військовослужбовців, тисячі бійців Руху опору. Так, наприклад, у ході, так званої, Станіславської операції в квітні-травні 1945 року взяло участь 11 тисяч бійців Червоної армії, внутрішніх військ, прикордонних військ, танкова рота та 6-й штурмовий авіазагін НКВД. Втрати УПА в цій операції становили 2167 чоловік вбитими. Окремо яскраво вираженим прикладом у цій фазі боротьби може слугувати найбільша битва УПА – Гурбинська битва. Про її перебіг в деталях неодноразово описано у сучасній періодиці, багатьох монографіях та й, зокрема, у часописі «Волинь».     

Регулярна армія залучалась до боїв з Рухом опору до весни 1946 року. Станом на 10 лютого 1946 року 13-та армія виставила 25 тисяч солдатів (800 гарнізонів, 110 окремо мобільних груп, 28 армія – 1148 гарнізонів, 523 армія – 1101 (27822 бійці). Основними видами дій були «зачистка» лісових масивів та населених пунктів, засади, блокування територій, бої з оточеними УПА. Щось подібне, тільки у менших масштабах, спостерігалося у діях російських силових структур у чеченських війнах.
Проте використання регулярних частин Червоної армії у боротьбі із українським рухом опору не виправдали надій Москви. Багато офіційних директив того часу вказує на погану підготовку фронтових частин до такої специфічної діяльності, як боротьба із партизанським та підпільним рухом.
Особливо давалася взнаки відсутність підтримки місцевого населення щодо допомоги радянській армії та новій владі в боротьбі із рухом опору. Особовий склад армії відчув сильний морально-психологічний дискомфорт від участі у каральних акціях. Тому головною ударною силою антиповстанських операцій виступали внутрішні війська (ВВ) НКВД–МГБ–МВД (червонопогонники, як їх називали у народі за малинові кольори погонів та інших деталей одностроїв). У 1951 році внутрішні війська були перейменовані у внутрішню охорону (ВО).
Значні контингенти ВВ були перекинуті на Волинь та Поділля (Рівненська, Волинська, Тернопільська обл.) відразу після проходження фронту. До 25 березня 1944 року сюди прибули Сухумська та Орджонікідзенська дивізії 16,17,18,19,21 бригади, 18 кавалерійський полк, окремий танковий батальйон дивізії імені Дзержинського. Основна тактична одиниця внутрішніх військ - мотострілецька бригада за своїми бойовими потужностями значно перевищувала загальний армійський аналог. Так за штатом вона нараховувала п’ять батальйонів (4025 бійців) , 50 танків Т-60 або Т-70, 50 бронемашин 335 автомашин , 45 мінометів, 30 станкових кулеметів та саперні допоміжні підрозділи.
По лінії політичного розшуку боротьба з ОУН та УПА з початку була покладена Москвою на створення у грудні 1944 року так званого управління по боротьбі із бандитизмом (УББ) МВД НКВД УССР.  Його центральний апарат складався із 3 оперативних відділів, підрозділів з керівництва винищувальними батальйонами, радіозв’язку, оперативного обліку .
У цілому, за даними статистичного обліку МВД УССР у 1944-1945 р.р, відбулося 8696 бойових дій обох сторін. В результаті яких загинуло 19,800 повстанців (з них 433 командири УПА та провідники ОУН). Були захоплені: один літак, два бронетранспортери, 7 гармат, 110 мінометів, 55 протитанкових рушниць, 33 гранатомети, 135 станкових кулеметів. Зі сторони ВВ НКВД було зафіксовано втрати 2906 особового складу вбитими.
У жовтні-листопаді 1945 р. було реорганізовано ВВ українського округу у 4 стрілецькі дивізії 4-х полкового складу (штат полку по 1450 багнетів) та окремий 290 стрілецький полк. Про важливість боротьби з українським рухом опору і пріоритетах напрямків в західних областях України свідчить такий факт: до квітня 1947 року, за вказівкою Кремля, у Західній Україні було зосереджено одну третю частину штатної чисельності від всіх внутрішніх військ МГБ СССР – 21,5 тисяч багнетів з 68,5 тисяч багнетів у цілому.
Як правило, ВВ дислокувалися окремими гарнізонами (відділеня-рота, в окремих випадках - батальйон) у населених пунктах. Станом на 10 квітня 1947 року в Західній Україні дислокувалися такі сили ВВ МГБ СССР у Волинській обл. : стрілецький полк 81 стрілецької дивізії , 1468 багнетів, 31 гарнізон;
Дрогобицька область: 3819 військовиків  62-ї стрілецької дивізії , 36 гарнізонів;
Львівська обл..: 10-й та 88-й сп 62-ї стр.див., 3194 військовиків, 36 гарнізонів;
Ровенська обл: 445-й та 446-й стр полки 81-ї стр. Див., 3, 051 військовиків, 34 гарнізони;
Станіславська обл..; 141-й , 215-й 331-й, 334-й сп, 82-ї сд, 6605 військовиків, 113 гарнізонів;
Тернопільська обл.; 12-й , 86-й, 450-й сп 65-ї сд , 3418 військовиків, 93 гарнізони;
Чернівецька; 331-й сп. 82-ї сд, 384 багнети, 10 гарнізонів;
З 1947 року операції, із застосування великих груп військ стають винятком, вони в основному пов’язані з пошуком бункерів провідних діячів ОУН , або дещо пізніше – з пошуком емісарів – парашутистів з закордонних частин ОУН (приклад, з М.Матвієйком, - авт). Віднині основним тактичним прийомом ВВ МВД СССР стали – пошук, блокування, та знищення бункерів чи окремих мобільних груп українського підпілля.
В таких нових умовах Центральний провід ОУН перейшов до відмінно нової тактики дій . Основним знаряддям протиокупаційного режиму стало озброєне підпілля. Війська УПА, що були підпорядковані УГВР, в серпні 1948 року вливаються у територіальні проводи ОУН, охоронні боївки, боївки служби безпеки ОУН.
Особливого значення підпілля почало надавати резонансним терактам проти політичних фігур протривника. Їх знищення розглядалося як засіб демонстрації руху опору деморалізації адміністрації московського окупанта.
Головним інструментом оперативно – розшукових заходів віднині стало управління 2-Н МГБ УССР (його куратором був відділ 2-Н 2-го головного управління МГБ СССР). Перший відділ управління вів розшук членів Центрального проводу ОУН та основних крайових проводів, 2-й здійснював розробку нижчих проводів та «легальної сітки» ОУН,  3-й протидіяв ОУН у східних областях України, 4-й займався ОУН – Мельниківців та іншими націонал-патріотичними організаціями. Але фактично в інтересах 2-Н працювала вся структура апарату правоохоронних органів УССР. Станом на 1 листопада 1949 р., під «прицілом» 2-Н знаходилося 5 членів крайових, 13 – окружних, 32 – надрайонних, 119 – районних проводів.
Основними знаряддями боротьби з українським рухом опору стали оперативно-бойові групи, так звані, чекістсько-войсковиє групи, вони були сформовані наказом по МГБ УССР від 19 грудня 1948 року.
Навіть станом на 25 листопада 1951 року по членах ЦП діяло 6 груп (82 оперативники, 65 офіцерів і 1224 солдати ВВ, 115 груп по інших категоріях повстанців, 181 група по розшуку озброєних боївок ОУН. Оперативно-розшукові заходи спиралися на розгалужену агентурно-освідомчу відомчу мережу. З 8 серпня 1953 року функції боротьби проти руху опору були передані до 4-го (секретно-політичного) управління МВД УССР (з березня 1954 року КГБ при кабінеті міністрів СССР). Перший відділ займався боротьбою з ОУН (б) в Україні та за кордоном,2-й проти мельниківців та інших націоналістичних організацій в УССР та за кордоном, 3-й проводив радіо ігри від імені підставних «проводів» із закордонними частинами ОУН. 4-те управління проіснувало до 9 березня 1960 року.
Окремою сторінкою подій, що відбувалися в період двобою українського руху опору з силами МГБ МВД СССР в останні роки, стала діяльність Служби безпеки ОУН (Бандери). СБ з самого початку призначалося для орагнізаціїї контррозвідувальних заходів. Референтури СБ формально входили до складу проводів, однак реально вони діяли самостійно, мали чітку вертикаль організаційної побудови, мали окрему лінію зв’язку  і майже не обмежені права щодо учасників власних і нижчих проводів. Саме ці системні фактори  успішно були використані в МГБ МВД СССР, впроваджуючи саме через мережу СБ ОУН  (б) свою агентуру. Питання агентурних комбінацій в СБ ОУН ще й по сьогодні досить серйозна та складна тема, що потребує окремого дослідження. Саме на цій темі й «захлопнулися двері» архівів КГБ, що перейшли у спадщину СБ України.
Система референтури СБ ОУН була розпущена наприкінці 1951 року, з переходом її кадрів на командні посади у підпіллі. До складу референтур СБ входили слідчі, технічні працівники, архіваріуси, боївкарі. Основними функціями СБ ОУН були: збір розвідданих через «інформаційну сітку», виявлення ворожої агентури, створення власних агентурних позицій  в середо-вищі ворога, охорона керівного складу, контроль за моральним виглядом підпільників, сприяння бойовій та диверсійній діяльності.
Саме діяльність СБ ОУН у протидії розвідувально-підривним зусиллям НКГБ–МГБ стала одним із факторів довготривалої боротьби українського Руху опору, що й, до речі, визнавала сторона МГБ.  
З поступовим припиненням діяльності націоналістичного підпілля, як масового організованого спротиву, суттєво скоротилася і кількість внутрішніх військ у західноукраїнському регіоні. Станом на 25 жовтня 1952 року тут вже дислокувалися 8 загонів (полків військ МГБ). Останній випадок бойового застосування внутрішніх військ стався 14 квітня 1960 року! Тоді розташований у Львові дивізіон 12-го Римнікського загону був піднятий по тривозі і взяв участь у блокаді та ліквідації групи нелегалів ОУН «Петра» в Тернопільській області. Як свідчать офіційні документи, це була остання бойова операція українського підпілля. Зі сторони КГБ-ВВ МВД в блокаді підпільників було задіяно 40 одиниць автобронетехніки (більш детально про цю подію вже писав часопис «Волинь»). У Рівненській та Волинській областях останні бойові операції підпілля відбулися у 1955 році. Тоді під Здовбицею Здолбунівського району загинув член Центрального проводу ОУН Ульян.
Оцінка сумарних втрат підпілля і по сьогодні залишається спірною. Перша спроба вивести узагальнюючі цифри втрат підпілля була здійснена МГБ УССР у квітні 1947 року. Через десять років на її основі з’явилася довідка 4-го управління. У ній зазначалося, що за 1944-1956 р.р. у ході бойових операцій в результаті самоліквідації підпільників втрати підпілля становили 155 тисяч 108 осіб, з них у Східних областях України 1746 осіб . У 1944-1956 рр за націоналістичну діяльність було заарештовано 103 тисячі 866 осіб, з 1944-1952 рр з західного регіону було депортовано 203 тисячі осіб.
Серед загиблих були – 81 командир груп та округів, 58 курінних, 326 сотенних командирів УПА , 21 член центрального, 154 – крайових, 57 обласних, 303 – окружних, 2800 – надрайонних та районних проводів ОУН, 4 тисячі керівників окремих підпільних груп.
У результаті довготривалої та виснажливої боротьби МГБ було ліквідовано 563 проводи, 1888 окремих груп підпілля ОУН, включаючи Центральний, 10 крайових, 32 обласних та окружних, 84 надрайонних, 436 районних. При тому, що багато із них відновлювалися до 2-6 разів.
Таким чином, навіть при неповному обліку в українському Русі опору тільки повоєнних років було задіяно понад 445 тисяч українців. Вражаюча, як на той час, цифра.
Щоб уявити серйозність намірів ОУН по створенню майбутніх Збройних сил України, ядром яких мала стати УПА, звернемося знову до статистики: трофеями радянської репресивної системи стали – 67 гармат, 598 мінометів, 3854 протитанкові рушниці, 77 вогнеметів, 844 станкових та 8332 ручних кулеметів, 26 тисяч автоматів , 7273 гвинтівки, 307 радіостанцій, близько сотні друкарень, 4 бронетранспортери, 18 автомашин, 28 мотоциклів та 1232 склади з різним військовим майном.
У квітні 1973 року десятим «архівно-обліковим» відділом КГБ при СМ УССР за вказівкою його голови В. Федорчука для Президії Верховної Ради було підготовлено звернення про втрати радянської сторони у боях з підпіллям у 1944-1953 р.р.(без врахування втрат 1954-1959 р.р). За категоріями статистика виглядала таким чином: військовослужбовців та бійців винищувальних батальйонів, співробітників НКГБ-МВД – 687; співробітників органів внутрішніх справ – 1864; військовослужбовців внутрішніх, прикордонних військ та збройних сил – 3199; «истрибков» - 2590. Представників органів радянської влади: депутатів Верховної Ради УССР – 2, голів облвиконкомів - 1, міськвиконкомів - 8, райвиконкомів - 32, селищних рад – 1454, інших радянських держслужбовців - 1235. Керівників компартійних органів: секретарів міських комітетів 5, районних – 30, інших – 216. Працівників комсомольських органів: секретарів обкому - 1, міськкому - 2, райкому – 44, інших 160. По роках найвищі втрати були у 1945 році (3451 особа). Найменші – на 1953 р. (30 осіб).
За радянськими джерелами, підпілля здійснило у повоєнних роках 14424 акції. Серед них терористичних актів – 4904, диверсій – 195; нападів на органи влади, МТС, інші установи – 645, експропріація майна колгоспів – 359.
Останньою жертвою «совєтів» став оперуповноважений УКГБ у Тернопільській області лейтенант В. Стороженко. Він був застрелений нелегалом ОУН П.Пасічним 12 жовтня 1959 року у лісі біля села Тростянець Бережанського району.
 Післявоєнний період протистоянь перетворився на тривалий збройний конфлікт. Він охопив територію України площею150 тисяч квадратних кілометрів,  15 мільйонів українців, що мешкали на цій території, були втягнуті фактично у громадянську війну. Економічні, соціальні, військово-політичні, духовні, морально-психологічні чинники дають змогу аналізувати це явище, як по-своєму унікальний феномен особливого характеру, як складову частину трагедії, пережитого українським суспільством у 1940-х-1950 роках 20 століття. Підсумовуючи вищенаведені факти, слід констатувати, що у протиборстві ОУН – УПА з московською владою з двох сторін застосовувалися всі наявні засоби військового часу. Унікальним є те, що націоналістичне підпілля перебувало на військовому становищі, залишившись один на один зі сталінським режимом, котрий продовжував вершити долі народів Європи. Проте, члени та симпатики ОУН, вояки УПА з відчаєм приречених намагалися продовжувати боротьбу за самостійність України як держави.
„... Мы выиграли эту войну в Западной Украине, но не победили…» - підсумовує у своїх мемуарах 50 років по тому генерал КГБ у відставці, початок службової кар’єри якого припадає саме на період боротьби з підпіллям ОУН в Західній Україні. І він сказав правду. Бо інакше і не могло бути. Ніде в історичних документах ви не побачите будь-якого акту капітуляції, підписаного керівництвом ОУН-УПА. І це є незаперечний факт.
Тема Українського Руху опору і по сьогодні є найбільш заполітизованою. І цьому є своє логічне пояснення. Бо кінцева мета, яку ставило перед собою українське підпілля, – це державна самостійність України. Це вони передали естафету боротьби шестидесятникам, а ті в свою чергу – засновникам Народного Руху України за перебудову. Це з їхніми гаслами Народна рада змусила перелякану компартійну більшість у Верховній Раді прийняти доленосний Акт про державну незалежність України.
Хтось із мудрих сказав: війна вважається завершеною, коли похований її останній солдат... Воістину мудрі слова. Отже, війна Українського руху опору і досі не завершена. Вона буде завершена, коли в столиці України Києві буде перепохований невідомий воїн УПА, як це, приміром, зробили французи по закінченні Першої світової війни.  І коли урядові кола розкриють врешті-решт для українського суспільства ще й досі засекречені архіви КГБ.

Сергій Кричильський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.