Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

До питання про двомовність [Випуск № 996]

16-річчя своєї незалежності наша держава відзначає у передвиборчий період, і тому урочистість почуттів свідомих громадян дещо розмиває і приглушує набридлива агітація і обіцянки політиків, які вже ніхто не сприймає всерйоз.

Але в цей момент продажні антиукраїнські сили знову намагаються спекулювати на темах, надто болючих для сердець українців. Знову піднімається питання двомовності, точніше, російської мови як другої державної. Чому його піднімають деякі політичні сили, зрозуміло, - вони сподіваються мати з цього конкретну вигоду. Але чому воно знаходить відгук серед людей, батьки, діди і прадіди яких були українцями? Пояснити можна і це, хоч усвідомлення такого явища є досить болісним.
Мусимо кинути хоча б побіжний погляд на недавнє тоталітарне минуле. Бо причини всіх наших нинішніх проблем ховаються в площині тоталітарної свідомості, що густо була замішена на облудному, фальшивому, брехливому слові. Було так, що те брехливе слово заповнювало найменші шпаринки нашого розуму і душі, єдиної „приватної власності”, яка в нас тоді була. Антисистема, за якої ми змушені були існувати більш, як 70 років, особливо страшна тим, що постійно намагалася порвати чи хоча б ослабити зв’язки між Словом і Життям, тобто між світом ідеальним і матеріальним. Робилося це для того, щоб зашифрувати, затемнити найцінніший набуток людського духу і поступу – Істину, якій служить наука, мистецтво, культура, і без якої життя втрачає смисл.
Проти правдивого слова система воювала зброєю, тортурами, таборами, тюрмами. Василь Стус: „Народе мій! Коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по Соловках, Сибірах, Магаданах?”
Не тільки реалії тодішнього життя намагалися заховати за облудними словесними мурами, а й усе наше минуле було вкрите потрійними кодами, за якими годі було роздивитися правдиву нашу історію. Ідеологічний монстр проковтнув усю нашу історичну номінацію, а разом з нею – розвиток української нації у часі і просторі.
Однією з найголовніших функцій мови є поєднання людини з Богом, утворення інформаційного каналу, по якому пульсує людська душа, шукаючи в піднебессі світло від Світла. Між Богом і людиною рідне слово (не чуже!) є посередником всього найщирішого, найсокровеннішого. Позбавляти людину цього контакту – страшний гріх. Але всі пам’ятаємо, що творилося: злітали в повітря храми, горіли церковні книги, гинули в тюрмах священики.
Система, як огидний плазун, заповзала в одвічний духовний колообіг:  Господь – слово – людина – життя, - і викорінювала з нього моральний регулятор – гріх. Від спаленої ікони до відчуження від Бога одна стежка – деморалізація.
Чи могли бути в деморалізованому суспільстві видатні досягнення? Риторичне питання. Адже все, що ми плануємо зробити, скраплюється у слові, визріває у ньому. Слово передує дії, чинності. Антилюдська система зруйнувала і цю властивість мови, знецінивши слово у сфері господарських зв’язків. Саме тут слово перестало бути еквівалентом порядності, чесності, відповідальності. А це посіяло недовіру між державними інституціями і не могло не позначитися на успіхах у господарюванні.
Сьогодні українці в пошуках заробітків роз’їхалися по всьому світу, а повертаючись додому, іноді захоплено розповідають про науково-технічний прогрес в Німеччині, Англії, Японії. Але звернімо увагу на те, що в такому „електронному суспільстві”, як японське, на вагу золота національні цінності: якнайглибша повага до своєї історії, якнайширше сприяння розвитку національної культури, науки, освіти, надзвичайно ретельне дотримання культурологічного етикету, симбіоз якого з релігійними традиціями (яких ніхто ніколи не нищив)та науковою фантазією і спричинив такий духовно-матеріальний розквіт нації. Але ж наголошувати потрібно на тому, що це духовно-матеріальний розквіт нації, а не просто науково-технічний прогрес, що виник невідомо на якій основі. І саме японці, що пережили не одне етнічне нашарування, свої національні корені відшукують на глибині 200 тисяч років.
А в нас ще й сьогодні знаходяться „науковці”, які з серйозним виглядом розповідають нам байку про те, як нас невідомо звідки блискавично підкинули в „колиску трьох братніх народів”.
Отож і вийшло, що саме в нас у результаті інтенсивних, цілеспрямованих заходів нелюдської, безбожної системи, до яких я тільки ледь доторкнулася, виросли тисячі, а, може, й мільйони людей із байдужим чи зневажливим ставленням до всього свого, рідного. Важко збагнути, як людина живе на рідній, Богом даній землі і не любить її. Але саме сформування людини зденаціоналізованої і здеморалізованої і було головною метою тоталітарної системи. І багато в чому вона свого домоглася. Як не прикро усвідомлювати, але й сьогодні, по шістнадцяти роках життя в незалежній державі, обличчя нашого народу все ще вкрите потворними стереотипами.
Шанований мною російський письменник Костянтин Паустовський, тонкий знавець мови, який жив у різних мовних  середовищах, в тому числі, і в нас в Україні, писав про те, що для досконалого володіння мовою необхідне постійне спілкування з простими людьми – носіями цієї мови, щоденне спілкування з землею, що породила цих людей, з її ріками та озерами, із старими вербами, що шумлять на берегах цих річок, з пересвистом птахів, з кожним ліщиновим кущем і з кожною квіткою, що киває голівкою з-під того куща. От якщо ти будеш в постійному зв’язку з цим усім, будеш його щиро любити, то тільки тоді ти можеш претендувати на роль знавця мови. То з огляду на цю думку авторитетного росіянина, хотілось би звернутись до тих наших співвітчизників, які зрікаються рідної мови і запевняють, що їм ближча російська, що вони краще нею володіють. Що являє собою їхня російська мова і їхня російськість узагалі? Це покруч і виродження. Чи знають ці слова ті росіяни, які живуть в Україні не тимчасово, а, як каже М.Вінграновський, „від колиски до крематорію”? Живуть, але не  зріднюються ні з нашою землею, ні з нашою мовою. І в той же час вони давно втратили зв’язок із своєю праматір’ю Росією. У яких просторах, позбавлених духовного тяжіння, перебувають ці люди?
Якось особливо проникливо (аби почули й зрозуміли) хотілося б звернутися до наших обранців, народних депутатів, які зараз знову перебувають у статусі кандидатів. Якраз у ці дні немала їх частина обіцяє, що коли знову пройде до парламенту, то „доведе мовне питання до логічного завершення”, тобто російська мова, завдяки їхнім старанням, таки буде державною. Невже вони не розуміють, що, сприяючи русифікації України, вони доб’ються лише того, що і далі буде плодитися раса байстрюків, безбатченків, які користуються лише одною мовою: вульгарною мішаниною російсько-українського сленгу і блатного жаргону? Наші високопосадовці частенько заявляють про необхідність економічних реформ у нашій державі. Але з людьми, яким цілковито байдужі всі проблеми рідної землі, яким притаманна люмпенсько-наймитська психологія, ніякі реформи не відбудуться. Кому сьогодні ще не зрозуміло, що людина поза рідною нацією – то якась мара, привид, а держава, що будується не в інтересах корінної нації, ніколи не буде живим організмом, а механічним верстатом, котрий, якщо й даватиме якусь продукцію, то не на користь рідного народу.
І все ж, русифікація тут ніколи не відбудеться. Чому? А пригадаймо, які хвилі нас накривали! Здавалося, після них на нашій землі буде цілковита заглада. Але хвиля спливала, і світові, і сонцю знову посміхалося кругловиде обличчя українця. Господь – дав нам нашу мову, наші звичаї, нашу дорогу на нашій землі. І цілком очевидним є те, що Господь хоче, аби ми, пройшовши свій земний шлях, повернулися до Нього українцями, а не манкуртами, не яничарами, не звироднілими придурками без мови, без Батьківщини, без пам’яті розуміння цієї Божої Правди і наповнює душу українця і всього народу добром і незнищенністю.
І саме тому, як би не замулювали джерела на нашій землі, тут завжди будуть народжуватись люди, які ці джерела розчищатимуть. Русифікація тут не відбудеться. Земля, що розкинулась між Кубанню і Карпатами, у центрі якої височіє Тарасова могила, завжди була, є і буде Україною.
Нехай пройдуть мільйони літ,
І ми вже станемо камінням,
Озветься з-під вишневих віт
Нове вкраїнське покоління.

Олеся Демчишина

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.