Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Український рух опору у двобої з спецслужбами МГБ СССР, останні операції – останні постріли... [Випуск № 995]

Коли у свій час я знайомився із деякими архівними документами ОУН-УПА, то перехопив себе на думці, що мимоволі порівнюю обставини та вчинки. У мене склалося стійке враження, що за більше ніж піввіку, який промайнув з тих важких часів , люди неймовірно змінилися. Ще раз переконався, що великі справи в історії роблять виключно великі особистості. Цю істину починаєш яскраво уявляти по-новому, коли пізнаєш справжню історію українського руху опору 30-50 років минулого століття.
Часопис „Волинь” за свою майже двадцятирічну історію, після відновлення його у 1991 році, на тематику визвольних змагань опублікував силу-силенну різних матеріалів періоду козаччини, гайдамацького руху , визвольних змагань періоду УНР , першого та другого зимових походів з історії ОУН польського періоду , воєнних та післявоєнних дій ОУН-УПА. Проте сьогодні настав час підвести підсумковий аналіз. Цього вимагає і  теперішнє згортання вивчення архівного фонду КГБ, що їх в наш час „зажало” нове керівництво СБУ (відома справа з музеєм „Тюрми на Лонцького” та його директора Р.Забілого).

Незаперечні факти стверджують, що вороже ставлення ОУН-УПА до російського імперіалізму заважало по суті брати активну участь у боротьбі із німецькими окупантами. Якби не існувало московського чинника у Другій світовій війні, українські націоналісти воювали б з гітлерівською Німеччиною активніше. Жахлива окупаційна політика гітлерівців давала усі підстави для активної боротьби... Але націоналісти пам’ятали, що після Гітлера матимуть більш жорстоку справу зі Сталіним.
Оскільки Кремль не збирався надавати Україні статусу незалежної держави, то чітка орієнтація ОУН на державну незалежність автоматично стала викликом Сталіну. Москва доручила своїм спецслужбам ретельно відстежувати діяльність українських самостійницьких груп як за кордоном, так і на теренах України. Вважаючи головним ворогом української державності московських більшовиків, українські націоналісти вже з кінця 1943 початку 1944 р.р. почали зосереджувати свої сили на підготовці до масштабних антимосковських дій.  Слід зазначити, що підтримку ОУН та УПА надавала переважна частина корінних мешканців західної України.
Ось як яскраво підтверджує народну підтримку ОУН-УПА у своїх спогадах колишній співробітник УКГБ:
„В начале 50-х в Костопольском районе Ровенской области практически полностью сгорело село, что – то около 100-110 дворов. Сухо было, подхватило скрая одветренного -  и пошел гулять огонь (насправді його підпалив гарнізон МГБ, - авт.). на пожарище позже обнаружили около 300 стволов длинноствольного, в подавлячющем большинстве и короткоствольного оружия, три ручних пулемета. Вот тебе и мирное население!...”, - підсумовує начальник слідчого управління УКГБ по Ровенській області майор Лезин. (Майор Лезин корінний москвич відзначився на Рівненщині особливою жорстокістю, за свідченнями колишніх співробітників ветеранів КГБ).
Після проходження радянсько- німецького фронту на захід одним із основних засобів боротьби Москви із національно-визвольним рухом стали мобілізації місцевого населення у Червону Армію. Так, наприклад, секретар Рівненського обкому КПБУ В.Бегма запропонував М.Хрущову „здійснити поголовну мобілізацію українців від сімнадцяти до п’ятдесяти років і відправити їх частину до армії, а частину в робочі батальйони”. Тобто ставилося основне завдання підірвати ресурсну базу поповнення лав українського Руху опору.
Націоналісти зрозуміли небезпеку питання і намагалися довести засобами пропаганди реальну картину до тих, хто підлягав мобілізації. Так в одній із листівок, датованій 30 березня, говорилося: „Московський імперіалізм хоче загнуздати наших українців мобілізацією, а потім, маючи нас у руках, кинути в карних загонах на першу лінію, на гарматне м’ясо, або морити голодом у таборах праці”. Листівка закликала брати до рук зброю і боротися у лавах УПА.
Один яскравий факт ідеологічного безглуздя мовою совєтской пропаганди навіть у перші повоєнні роки за інерцією називала повстанців „украинско-немецкими” націоналістами. Сталінські пропагандисти в цьому питанні явно „пробуксовували”. Вони не могли найти раціональне пояснення поведінці людей, які під час „великої блокади” були ізольовані від населених пунктів і перебували у неопалюваних схронах без руху, тому що сніговий покров видав би їх сліди спостерігачам з літаків. Чим керувалися вони, коли не здавалися владі, адже вона неодноразово оголошувала їм так звану „амністію”?
На території західних областей України у січні-квітні 1946 року було розміщено понад 3500 гарнізонів регулярних військ. Цими силами окупаційній владі вдалося заблокувати всі без винятку села і перекрити доступ до них повстанців. Останні пережили надзвичайно важку зиму, продовжуючи вести виснажливі бої. Так розпочалася „велика блокада”. Проте, не дивлячись на операцію „велика блокада”, у 1946 році було зареєстровано 1619 повстанських акцій – диверсій на транспорті і у промисловості, нападів на адмінустанови, на військові частини та партактив.
Друга хвиля тотального наступу на сили визвольного руху розпочалася у зв’язку із виборами до Верховної ради УРСР на початку 1947 року. Всі сільські виборчі дільниці були прикриті військами МВД. На підставі спецоперацій силами НКВД-НКГБ українському підпіллю було знову завдано масованого удару. Так, наприклад, у січні 1947 року загинув референт служби безпеки проводу ОУН Михайло Арсенич  (до речі, саме він вів слідчу справу після захоплення у полон Н.И.Кузнєцова).
Проте повстанцям і підпільним кадрам знову вдалося перегрупуватися і відновити сили. У січні-березні 1947 року боївки ОУН і підрозділи УПА здійснювали за даними з джерел архіву КГБ УССР – 272 акції.
Колосальні втрати заподіяні репресивними органами учасникам повстанського руху, предметно ілюструють його масштаби. Не маючи будь-якої підтримки ззовні, учасники українського Руху опору діяли включно до 1960 року.
За даними НКВД УССР, в 1944-1945 р.р. було проведено 39, 778 чекістсько-військових операцій в західних областях полягло у боях з спецвійськами МВД 103,313 учасників руху опору, заарештовано 14,329. у регіони Сибіру було вислано тільки у 1944 році 4744 родини або 13200 осіб, а в 1945 році вже 7393 родини або 17497 осіб пов’язаних з українським підпіллям.
У другій половині 1945 року спільними зусиллями внутрішніх військ органів НКВД, НКНГБ частин Червоної армії, СМЕРШу та винищувальних батальйонів було встановлено тотальний контроль над кожним районом західних областей. Це допомогло визначити приблизну кількість боївок ОУН та підрозділів УПА. За кожною боївкою або підрозділом були закріплені оперативні групи з метою їх відслідковування та ліквідації.
Пріоритетним завданням для силових органів нового режиму ставало проникнення в підпільну мережу організації ОУН, з метою не короткочасної операції, а для системної і довготривалої роботи з розшифрування зв’язків, розкладу визвольного руху з середини, компрометації командного складу ОУН і УПА перед СБ ОУН. Ця підступна тактика набула особливого поширення після призначення у 1949 році на посаду міністра МГБ УРСР М. Ковальчука колишнього СМЕРШівця.
Така структура опору як УПА на той час вичерпала свої можливості у зв’язку із цим на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р. Шухевич з вересня 1949 року видав наказ, згідно з яким всі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Особовий  склад відділів і штабів влився у підпільну мережу ОУН (б).
Захоплення 5 червня 1951 року органами МГБ керівника служби безпеки ЗЧ ОУН Мирона Матвієйка,  котрий із групою був скинутий на парашутах в районі міста Здолбунів, і який прибув в Україну для налагодження зв’язків його керівництва краю з закордонними частинами ОУН. Це захоплення надихнуло МГБ ССР на початок радіогри із закордонними центрами українських націоналістів і на створення підставних проводів ОУН. Так, у 1951 році були створені Калуський, Коломийський, Кам’янець-Подільський „окружні проводи”, 4 „районні проводи” і 6 окремих „підпільних груп”.
За словами свідків тих подій, в кінці 40-х років підпільна мережа ОУН настільки була просякнута ворожою агентурою, що важко було відрізнити, де починався справжній бандерівець, а де закінчувався провокатор з МГБ.
Період жорстокої боротьби на західно-українських землях можна умовно розділити на три етапи:
І. 1944-1946 р.р. – у цей час у ході військових операцій Червоної Армії та внутрішніх військ НКВД зазнали поразки основні сили УПА, і рух Опору перейшов до глибокого підпілля та тактики дій малими групами;
ІІ. 1947-1951 р.р. – тактика українського підпілля спрямовується на зрив заходів нової окупаційної влади, а дії московської влади – на боротьбу оперативно-військовими засобами з підпільними організаціями (проводами ОУН та „легальними групами націоналістів”).
ІІІ. 1951-1956 р.р. – у цей час були ліквідовані розрізнені ланки підпілля та окремі нелегали ОУН.
Відразу після того, як фронт відкотився у Західну Європу, Москва доручає керівництву внутрішніх військ НКВД та підрозділам НКГБ сформувати ряд заходів оперативно-тактичного характеру щодо боротьби з ОУН-УПА на всій території Західної України. При цьому Москва використовує всі „надбання” світових спецслужб, комбатанських та партизанських формувань, пристосовуючи все це до місцевих умов. Залежно від обставин здійснювалася структурна перебудова збройних підрозділів та корекція тактичних схем (про це все мова йтиме пізніше, - авт.).
Водночас, починаючи з другої половини 1945 року, відбулася структурна реорганізація українського підпілля. Воно стало складатися з Центрального проводу в Україні; так званих „великих краєвих проводів” „Північно-Західних українських земель” – „ПЗУЗ” у складі. „малих крайових проводів” „Москва” (Волинська область та ряд південних районів Білорусії), „Одеса” (Рівненська область та частина Тернопільської) та „Поділля”, і „Галичина” у складі „малих крайових проводів” „БУГ-2” (Львівщина) та „Карпати-Захід” (Карпатський край та Буковина). 
В той же час були ліквідовані обласні й підрайонні проводи, „жіноча сітка”. Основними тактичними одиницями ОУН тепер стали окружні, надрайонні (по два-шість в окружному), районні (по три-п’ять в найдрайонному), кущові та станичні проводи (останні на рівні населеного пункту). Станом на 1 січня 1947 року за даними НКГБ СССР діяли 8 крайових, 16 окружних, 38 надрайонних, 121 районних проводів та 228 окремих груп - це все без урахування так званої „легальної сітки” ОУН.
Самі проводи складалися з референтур, сформованих за функціональною ознакою у зв’язку з реформуванням структури підпілля, починаючи з 1945 року були скасовані військова, господарська, жіноча, юнацька, зв’язкова референтури та Український Червоний хрест.
Основними залишалися такі референтури, як організаційна, Служба безпеки, пропаганди. Навіть за умови значних втрат першочергове значення приділялося збереженню референтур пропаганди і СБ, що виразно окреслювало пріоритетні напрямки самого підпілля.
Багато уваги приділялося творенню так званої „легальної сітки”, до якої відряджено було приблизно 20-25 % колишніх вояків УПА, які свідомо „вийшли з повинною”. „Легальщики” мешкали по селах, створювали групи у навчальних закладах, установах і підприємствах. Головним їх завданням було збереження кадрового резерву, матеріальне забезпечення нелегалів, збір розвідінформації.
Український Рух опору перейшов до тактики „малих груп”, широко розгорталось будівництво так званої „підземної армії” – це будівництво підземних сховищ, бункерів, криївок. Налагоджувалась лінія кур’єрсього зв’язку, оновлювалась система псевдонімів, криптонімів.
На зиму кожна з груп (референти переховувались окремо від референтур) облаштували собі кілька схронів , і таким чином підпілля аж до самої весни перетворювалося на цілу мережу підземних ізольованих та законспірованих осередків.
Була вироблена і нова стратегія та тактика дій, в основу якої було покладено три основні тактичні схеми, зашифровані під кодовими назвами: „Даждьбог” (це збереження кадрів та активу), „Орлик” (це створення бази у східних областях УРСР), „Олег” (це виховання молодих кадрів). Саме положення схем було розписано в інструкціях під грифом „Мурашка”, „Оса”, „Бджола” та „Тактичних вказівках на конкретний календарний рік”.
Провідною схемою була схема „Даждьбог”. Вона орієнтувала на мінімізацію відкритих виступів , творенні глибоко законспірованої структури підпілля.
Пропонувалося діяти невеликими боївками, завдавати ударів по винищувальних батальйонах, невеликих підрозділах силових структур, державних установах, знищувати колгоспне майно, МТС, клуби, кіноустановки, зривати проведення виборів до рад.
Окремо слід зупинитись на характеристиці внутрішніх військ та особовому складу карально-репресивної системи НКВД-МГБ. Жорстокий характер оперативно-службової діяльності органів НКВД-МГБ пояснюється двома факторами – перший низьким культурно-освітнім рівнем співробітників, а також національним складом цих органів.
До 1 січня 1952 року вищу та неповну вищу освіту мало лише 13,2 %, середню – 43,6 %, незакінчену середню – 31,6, нижню тобто 2 класи – 11,2 оперативників. Так, наприклад, у Львівському УНКГБ (дані за лютий 1946 року) вищу освіту мало 4,3 %, нижчу – 21,2 %.
Ось як описує у своїх мемуарах соціальне та національне походження своїх співробітників колишній високопоставлений генерал КГБ:
 „...Спецвойска  МГБ комплектоались, в подавлящем большенстве солдатами, призывающимися из России. В основниом это были ребята со средним образованием, русские из больших городов – Москвы, Ленинграда, Свердловска, реже Киева, Харькова (один-два на роту с украинским языком), все комсомольцы. Кирзовых сапог вообще не было - все в ялових, питание – соотвественно работе -норма пограничная, при операциях выдавался погран- пайок – три банки консервов, сахар, колбаса копченая. Все здоровенные, физически крепкие: легко вгоняют в землю двухметровые стальные щупы – ими обнаруживаются потолок бункера или люк. 
На собак смотреть страшно – не только овчарки немецкие или тильзицкие, но и типа кавказких волкодавов...”
 У перші роки конфлікту серед особового складу НКВД-МГБ частка етнічних українців була мізерною. До лютого 1946 року серед офіцерів львівського УНКГБ українців-східняків було 27 %, росіян 63 %.
Знову яскраво національно-кадрове питання у структурах УНКГБ описують у своїх спогадах колишні співробітники цих органів:
„Коли з Москви у 1953 році прийшло розпорядження організувати новий набір в Західній Україні з числа українців, всього лише 300 кандидатів для майбутніх співробітників в територіальних органах МГБ з восьми областей Західної України, направити їх попередньо у центральну школу МГБ у Києві. То тільки пару осіб із відібраних 300 кандидатів відповідали потрібним вимогам МГБ. По-іншому бути й не могло – тому що, як говорить статистика, кожен мешканець Західної України, прямо чи опосередковано за невеликим винятком був пов’язаний із збройним підпіллям. Практично у кожній західноукраїнській сім’ї прямий чи далекий родич, або загинув у збройній боротьбі, або був арештований за участь у підпіллі, або висланий до Сибіру за допомогу, укриття підпільників, зберігання зброї, боєприпасів, листівок чи націоналістичної літератури, сприяння мережі підпільних ліній зв’язку, збір та передачу інформації СБ ОУН, допомогу підпіллю харчами чи медикаментами тощо. Де ж тут знайти кандидатів для роботи в органах МГБ”, - розводили руками кагебісти. З такими „чистими” анкетами...
Продовження у наступному числі часопису.

Сергій Кричильський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.