Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
грудня
Випуск
№ 1350 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Українська цивілізаційна війна [Випуск № 976]

Здається, глобалізаційні пророкування знаменитого американського політолога Самюела Хантинґтона про цивілізаційний розлам, що поділяє Європу й Україну на дві частини - католицько-протестантську, раціонально-прогресистську, і православну, патріархально-консервативну, - знову підтвердилися.

Широкий прихід до влади в Україні політичних сил із відверто проросійською орієнтацією яскраво показали кардинальну відмінність двох масштабних суспільно-культурних, ментально-ціннісних тенденцій у нашій державі.

Дві України, за тезою політолога Миколи Рябчука, раптово взаємовідштовхнулися. Вони продемонстрували майже цілковите нерозуміння й небажання порозуміння однієї з іншою.

Постсовєтський гігантський суспільний стратум, за тезою культуролога Оксани Пахльовської, був переважно зарезервований у південно-східних областях України. Він, здобувши потужну ідеологічну, моральну й фінансово-політичну підтримку з боку Росії, зумів накинути свій вектор розвитку цілій країні, потягнувши її до Євразії.

Російська імперія останні 300 років завзято нищила все українське. Усі ці роки вона вважала саму українську національну ідентичність нонсенсом і казусом. Завзято, у тому числі й шляхом перманентного державного терору, сприяла тотальній асиміляції українського суспільства в єдиний «православно-російський світ».

І раптом виявилося, що в України з Росією спільними є не лише історична доля та економічні зв’язки, а й «майбутнє щастя».

Теперішня перемога проросійського стратуму в Україні має кілька причин. Вона є наслідком передусім слабкості й анархічності національно-демократичного табору в країні. Проте надпричиною його по­літичного піднесення, яка ще не отримала належного осмислення, є саме його ідеологічна складова цивілізаційного змісту, яка запозичена в Росії.

Протягом 1990-х років доволі чисельна група російських політологів, мислителів, культурників працювала на вироблення нової глобальної стратегії для своєї імперії. При цьому сучасні теоретики закономірно звернулися до традиційних ідеологічних систем ХІХ століття, на яких базувалося тодішнє світове значення Росії.

Це були ідеології слов’янофільства - національного консерватизму, і євразійства - континентального експансіонізму та гегемонізму.

Їхніми провідними ідеологемами тоді стали окреслення православного світу як виняткового, цивілізаційно-ціннісного й самодостатнього, «особливо духовного». Розвивалися теорії про містичність слов’янської душі та єдності. Загалом було сакралізовано російсько-московську місію в історії, моральне та ідейне поєднання конгломерату євразійських народів - «союз слов’ян і тюрків» - на ґрунті «Чинґізханової візії» про Євразію як епіцентр Всесвіту.

Відбувалося протиставлення російського світу Заходові як нібито «вкрай зматеріалізованому, бездуховному, гнилому й сатанинському».

Саме ці дещо есхатологічні візії й стали моральною опорою для приходу до влади в Росії групи Володимира Путіна. Ця група побачила своє покликання відродити імперію як світову потугу, скинути із країни «шкідливу шкарлупу ліберальної демократії», віднайти самобутній культурний, «істинно слов’янський і православний» шлях розвитку країни.

Зрозуміло, що російські політичні середовища, які ніколи не випускали з поля зору Україну, у різних формах взялися нав’язувати обом частинам українського соціуму, зрусифікованій і російській, свої слов’янсько-православні теорії.

Насіння пустило коріння, і проросло справжнім вибухом шовінізму, неоімперства і майже мазохістського русофільства.

Однак найбільшим його результатом і успіхом стало те, що цілком маргінальні, позаісторичні суспільні стратуми - тобто рештки комуноїдів, поганьблені історією совєтофіли, здеградовані малороси й просто бомжуючі класи - раптово отримали відчуття своєї «власної місії».

А саме - «рятувати кордони слов’янської цивілізації», «бути форпостом православ’я», «боротися із сатанинським Заходом» тощо.

Із протилежного, національного українського боку, не з’явилося відповідної ідеології. Ідеології, яка б містила якісь величні візії, мала б цивілізаційне спрямування, була б закличною й наступальною.

Навіть у період президентства Ющенка, тобто в період формального торжества національної демократії, українська патріотична риторика зводилася до закликів «стати Європою», «вмонтуватися в європейське співтовариство», не більше.

Дуже часто вона звучала як спорохнявіле етнографічне народництво ХІХ століття з його крайнім провінціалізмом мислення, дріб’язковістю національних планів. Щось на кшталт «нам би хоч «Просвіту» і церковні книжечки рідною мовою дозволили...»

І водночас майже нічого не робилося для новітнього формування української ідентичності та стратегічного культуро творення, як власне середньоєвропейських. Таких, що інтегрують у собі великі духовні, ідейні та культурні традиції простору між Балтикою й Чорним морем.

Українська людина та суспільство й далі ментально формувалися лише як частина якогось іншого світу.

Колись був великий світ поліетнічної по­ліконфесійної Речі Посполитої. Потім - гігантської Російської імперії, далі - СРСР. А тепер їх мав замінити Європейський Союз. Українській нації вперто не давали відчути себе осердям, вирішальною геополітичною силою Середньої Європи і Чорноморського простору.

Українське суспільство позбавили можливості розвиватися зі свідомістю власної центричності.

А саме така центричність є конче потрібною для такої великої нації й країни, яка не може відчувати себе лише добре припасованою цеглиною в чужому мурі, а мусить відігравати якусь провідну роль.

За Донцовим, існує давня історіософська та геополітична формула: завжди програє той, хто найменше вимагає. Запланувавши збудувати державу Україну для всіх, задумавши стати членами європейського співтовариства на правах «бідних сусідів», відмовившись від принципів національної наступальності, пріоритетності й цивілізаційної місійності, українці закономірно програли.

Навіть у нібито своїй державі.

Відмовившись від стратегічної геополітичної ідеї України як осьової держави макрорегіону Середньо-Східної Європи, українські політеліти прирекли план національного розвитку на системну стагнацію і тактичні кроки вторинного значення. Загалом - на безперспективне програмування нашої країни як другорядної й маловажливої в цивілізаційних, планетарних вимірах.

Сьогоднішній «цивілізаційний розкол», який стався внаслідок українських президент­ських виборів, загрожує не тільки відродженням й утвердженням агресивної Російської імперії. Остання завжди в такому вигляді євразійської наддержави буде сіяти неспокій і деструкцію у світових масштабах. І не тільки згортанням демократії в Україні. А й суттєвою маргіналізацією й асиміляцією українського етносу, який може втратити в цих умовах найважливіше - моральні основи для історичного буття.

Великою помилкою українських політичних еліт було те, що вони не спромоглися розгледіти цивілізаційної місії України.

Вони не відважилися впровадити у свої плани принципи національного зміцнення й здобування, національного глобального стратегічного візіонерства, замість принципів космополітичної демократії. Космополітична риторика, якою вони користувалися в дусі панівного на Заході лібералізму, лише розхолоджувала й так недоформоване в громадянському, національному й правовому вимірах українське суспільство.

Ідеологеми ліберального Заходу на зразок «громадянське суспільство», «правова держава», «ринкова свобода» тощо, належною мірою не спрацьовували в українських умовах. Бо вони виглядали надто абстрактними й незрозумілими для більшості жителів країни, які мали лише громадянський, чи, власне, негромадський досвід життя в тоталітарній державі.

Натомість наступ проросійського стратуму отримав потрібну бойовитість, категоричність і містифікованість, які йому надали цивілізаційні ідеологеми російських імперіалістів.

Український табір виглядає таким розпорошеним і безвольним, бо ліберальними теоріями й гаслами його позбавили національної пристрасті, віри у своє понадчасове призначення.

Опинившись на історичному переломі, українець не знає, за що він має боротися й умирати. Бо неможливо боротися й умирати за шенгенську візу, яку українські ліберали обіцяли усім.

Умирали й умиратимуть тільки за рідну матір, за свого Бога, за священні духовні традиції нації.

Але ж усі ці вічні ідеали в нас «скасовані» задля «стратегічного партнерства з ЄС». Тим ЄС, що у вигляді свого лідера - Німеччини - уже давно веде спільну цинічну геополітичну гру з Росією, незважаючи на її авторитаризм, згортання демократії й свободи слова, за геостратегічне розмежування Євразії на зони впливу й домінування.

Задля «партнерства» із тим самим ЄС, який уже давно здав євроінтеграційні інтереси України, задля розбудови нових ци­вілізаційно-імперських планів у світі.

Олег Баган, керівник науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова, спеціально для «УП».

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.