Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Рятувати Україну - письменницька доля [Випуск № 975]

Нині гостем часопису «Волинь» є відомий український письменник-полісянин з Костополя, в минулому ще й активний громадський і політичний діяч нашого краю Святослав Праск.

- Пане Святославе, яка в наш час, на Вашу думку, роль художнього літературного слова в розвої і утвердженні української національної самобутності, а відтак і самої державності? Яке його місце в духовному, зокрема ментальному націєтворному поступі українців? І чи, врешті, задовольняє Вас нинішній стан українського письменства?

- Якщо мовити одним реченням — то роль його має бути справді націє- і державотворчою (адже ми, на жаль, ще не маємо міцної сформованої нації), об’єднуючою, отим цілющим бальзамом високого духу і шляхетних цнот, а не морального запустіння і бездуховності, що вирує нині довкіл нас, повернути, особливо молоду людину, до святості, визволивши її з лабет отого руйнівного сексоманійного божевілля, що веде спільноту не до поступу, а деградації: і моральної, і духовної, і фізичної. Але щоб аргументованіше відповісти на Ваше запитання, давайте на мить повернемося в історичне минуле будь-якого великого народу. До тих же древніх греків, римлян, чи до тих же шумерів або єгиптян. Що б ми нині знали про них, якби вони не залишили своїх писемних джерел, на яких, до речі, зростали і виховувалися пізніші народи і цивілізації. Літературне слово завжди творило та єднало націю і серцем, і духом, і помислами, формувало оту неповторну ментальність кожного народу, вело до поступу. А хіба ми в молоді роки не формувалися як особистості на книгах європейських чи тих же американських класиків літератури, вже не кажу про наших українських: Панасові Мирному, Михайлові Коцюбинському, Лесі Українці чи Іванові Франкові. Або ж узяти пророка українського народу Тараса Шевченка. Хіба не його «Кобзар» став своєрідною біблією українців і зберіг нас як народ, як націю, причому бездержавну. Ось вам найяскравіший приклад ролі Шевченкового поетичного слова в плеканні нашого етносу, його самобутньої ментальності...

До речі, мова в знакові часи народу стає своєрідною об’єднуючою національною ідеєю. На жаль, ця проблема для нас актуальна ще й нині, на відміну від інших великих народів. Власне, навіть напівосвічені більшовики усвідомлювали визначальну роль художнього слова в ідеологічному вихованні підростаючого покоління. Тому навіть в напівголодній молодій радянській державі знаходили кошти на видання дешевої книги. Багатомільйонні тиражі творів про Павліка Морозова чи Павку Корчагіна доходили чи не до кожного школяра безмежного радянського простору і таки робили свою «виховну» справу.

Про важливість книги та інформаційного простору зрозуміла й Росія після розпаду СРСР. І просто засипала мільйонними тиражами дешевої російськомовної книги ринки своїх сусідів, зокрема України. І не лише книгами, а й засобами масової інформації. А натомість безголове (а, може, хитроголове) тодішнє прокомуністичне українське керівництво навіть палець об палець не вдарило в цій важливій державотворчій ідеологічній сфері. Навпаки увесь інформа­ційний простір України був свідомо відданий сусідній державі. Себто український народ залишився сліпим, глухим, а відтак — німим. Запитується: чи німий без’язикий народ здатен побудувати власну міцну державу? Та ніколи в житті! Адже він, запрограмований хитрою імперською дезінформацією хитрого сусіда, починає мислити не по-українськи, а жити нав’язаними думками про свою дрімучу неповноцінність, другосортність, а відтак нездатність бути господарем власної землі, ба й своєї долі, породжуючи в душі зневіру у власні сили і можливості. То чи потрібна ще якась інтервенція від тої інформаційної, що й досі триває в Україні. Де б колись більшовики, чи ті ж росіяни сьогодні допустили подібну чужу ідеологічну агресію у своєму інформаційному просторі. Та ніколи в житті! А ми, українці, постійно перебуваємо під цим інтервентським інформаційно-ідеологічним пресом іншої держави. Чи не тому ось уже майже на двадцятому році незалежності не можемо здихатися русифікаторських лещат. Подивіться лишень на наш, начебто український телепродукт...

- Раз Ви уже, Святославе Богдановичу, торкнулися українського телевізійного простору, хотілося б почути Вашу думку, чи його телевізійний продукт відпо­відає українським потребам?

- Перш, ніж відповісти на Ваше питання, дозвольте мені ще кілька думок висловити щодо Вашого попереднього запитання про нинішній стан українського письменства. Якщо щиро — то цей стан ось уже впродовж останніх двадцяти років просто плачевний. Складається враження, що українській державі, на відміну від Росії чи будь-якої європейської країни, власні письменники не потрібні. Якщо на початок української державності така позиція тодішньої прокому­ністичної влади до письменників була зрозумілою (адже саме в письменницькому середовищі зародився Народний Рух України, який привів нас до власної державності), то нинішня позиція керівництва держави є більш ніж дивною. Колись можновладці кричали, власне замилювали людям очі, що спочатку потрібно нагодувати народ, а вже потім думати про книги та духовність. Нині бачимо, чим нагодували цей народ! Бо не хлібом єдиним живе людина! А українська книга й далі знаходиться в загоні. Видно, державі, а правильніше державцям, вона й нині не потрібна. Якщо письменникові і вдається якимось дивом видати свій твір мізерним, а значить утридорога, тиражем, то спробуй його самотужки реалізувати, адже практично зовсім зруйнована книжкова торговельна мережа. Прикро й те, що на відміну від Тернопілля, Івано-Франківщини чи тієї ж Волинської області, де на підтримку книговидання місцевих авторів влада виділяє від 500 тисяч до мільйона гривень на рік, рівненське керівництво, приміром, у минулому році виділило лишень 78 тисяч гривень, а позаторік також близько 70 тисяч гривень. Отож, яка мова може бути про втішний стан українського письменства, коли не вистачає коштів у спілчан навіть на утримання своїх керівних органів.

А що стосується українського телевізійного продукту, то його, як на мене, просто нема. Зокрема, це стосується всіх найпопулярніших приватних всеукраїнських телеканалів, окрім п’ятого. Інколи просто хочеться завити від отого безукраїння на телеекранах цих каналів. Особливо в тих вульгарно-розважальних програмах, розрахованих на молодь. Інколи здається, що живеш не в Україні, а десь в російській нечорноземній глушині! Складається враження, що їхніми власниками є не українці не лише за кров’ю, а й за духом. Через те й отой український дух просто відсутній у їхніх телепрограмах. Найдужче мене дратують оті музичні конкурси. Мимоволі виникає думка, що українці (найспівучіший народ у світі) нині зовсім не мають свого пісенного продукту. Хочу нагадати читачам, що ми, українці, маємо найбагатшу пісенну скарбницю у світі — понад 600 тисяч народних пісень. Жоден інший народ не може похвалитися подібним пісенним спадком. За всією логікою, саме ми, українці, мали би бути нині основоположниками пісенної традиції, сучасної співочої моди, маючи такі багатовікові самобутні пісенні традиції. Однак, на превеликий жаль, бачимо нині протилежне. Український ефір заполонила будь-яка, особливо російськомовна вересклива пісня, лишень не рідна українська. Господи, нема чим навіть окропити душу, постійно ґвалтує її той дратівливий напівбожевільний вереск чи кривляння з руйнівною негативною енергетикою. Тому навіть безголосого, але рідного за українським духом Поплавського сприймаєш із душевним полегшенням і радістю. Спостерігається дивний парадокс. Правильніше чиясь глибоко продумана і цілеспрямована програма нищення, тепер уже не мови (бо чорна справа її нищення уже зроблена), а нашої української ментальності, власне, українського духу, який ще жив у нашій пісні, і підміна його невиразним глобалізаторським пісенним сурогатом. А пригляньмося, хто засідає в журі цих «суперзіркових» конкурсів! Усі, хто завгодно, лишень не українці за кров’ю і духом. А кого обирають переможцями цих псевдоконкурсів? Знову ж таки українця, тим більше україномовного, до цих лаврів не підпускають в останні роки. І мов на кпин над нашим співучим народом різні там всезнаючі інородці Шустери і їм подібні відбирають на ті ж Євроконкурси «сердючок» та «альош», ба й навіть визначають нам «великих українців», свідомо компрометуючи нашу культуру та історію. Чи довго будемо терпіти по­дібне ганьбище!

- Наші краяни знають Вас не лише як відомого письменника, а й знаного громадсько-політичного діяча Рівненщини. Як і яким чином Ви поєднали в собі поета, прозаїка і громадського діяча чи, приміром, довголітнього голову районної організації Руху? Що з них стало першоосновою, а що похідним? Та й, власне, які фактори сформували Вас як творчу особистість?

- Ви задали дуже влучне запитання. Справді, мені й самому важко пояснити, як і чому ці дві стихії: творча і громадсько-по­літична, мовби поєдналися у мені в одне ціле. Гадаю, що передував цьому, чи, власне, заклав перший камінь в той підмурівок арешт на моїх очах батька у далекому 1946 році та ще й у день народження моєї матері 17 березня, а потім довготривале переховування матері з нами, двома дітьми, на болотах, рятуючись від вивезення в Сибір. Внаслідок отаких митарств на болотах простудився і помер мій меншенький братик Володимир. Отож я, ще в п’ятилітньому віці, усім своїм єством зненавидів більшовицьку владу. А коли повернувся батько з десятилітньої сибірської каторги, то органи КГБ наказали йому через 24 години залишити рідні краї і ми змушені були виїхати в Донбас. Згодом я довідався, що й старша батькова сестра відмучилася на Колимі за той же «український буржуазний націоналізм» аж 16 років, і що мого діда врятував лишень щасливий випадок від розстрілу, коли в 1941 році відступали радянські війська. Моя душа мусила бунтувати. Той внутрішній бунт, звісно ж, мав у щось вилитися. Отож вилився у наївні дитячі вірші, які явно не за віком в мене чомусь торкалися саме політичних тем.

Стимулював цю душевну потребу ще один фактор. У дитинстві, особливо під час літніх вакацій у свого діда Йосипа, що жив на Львівщині, я багато читав забороненої художньої та історичної літератури, яка була тоді недоступною для моїх ровесників. Річ в тім, що моїм тіткам якимось чином вдалося зберегти від енкаведистів дуже цінну дідову бібліотеку. Дід був за Польщі директором української школи. І вже десь за правління Хрущова її дістали із надійного сховку і переді мною відкрився справді незвіданий світ. Слово, яке було заборонене владою. Я цілими днями просиджував на просторому й ошатному горищі дідової хати, читав запоєм усе, що потрапляло під руку, бо все було для мене новим, незвичайним і рідним: чи то історія України Грушевського, Аркаса або Дорошенка, чи твори заборонених письменників Богдана Лепкого, Романа Купчинського, Кащенка, Опільського. До речі, трилогію Уласа Самчука «Волинь» я тоді прочитав ще у 8-9 класі, а це були 1956-57 роки.

А ось ще один цікавий факт, про який мені вдалося довідатися лишень нещодавно від одного колишнього кадрового працівника КГБ. Виявилося, що ці каральні органи завели на мене справу ще в далекому 1961 році, коли мені виповнилося ледве 20 років. Я тоді був уже студентом першого чи другого курсу географічного факультету Львівського університету ім. І.Франка. На нашому курсі, який був майже цілком чоловічим, за щасливим збігом обставин зібралася група патріотично налаштованих студентів-однодумців, котрі вирішили утворити нелегальний політичний гурток. Керівником цього гуртка було обрано мене. Але, мабуть, під час роботи по підшукуванню серед студентства нових надійних членів гуртка інформація про нашу діяльність потрапила до чекістських органів. Досить того, що десь у 1963 році, спочатку моїм заступником, а згодом і мною цілком серйозно зайнялося Львівське КГБ. Мені пригрозили виключенням з університету. Однак чекісти лишень щось поверхово знали про нашу діяльність, але практично нічого не відали про існування підпільного гуртка. Переконаний, що мене тоді від виключення врятував ректор університету Євген Костьович Лазаренко. Правда, незабаром і сам поплатився звільненням з посади за сумнозвісним звинуваченням в тому ж «українському буржуазному націоналізмі». До речі, саме в той час я серйозно почав займатись поетичним словом. Це сталося після приїзду до Львова молодих тоді: літературного критика Івана Дзюби, поетів Миколи Вінграновського та Івана Драча. Вони, а також Василь Симоненко, своєю сміливою новаторською поезією просто перевернули мені душу, мовби поставили на нові творчі рейки, власне, стали моїми вчителями поетичного слова. А десь перед тим поет Михайло Осадчий, що тоді редагував університетську газету «За радянську науку», опублікував у ній добірку моїх віршів, почавши відлік моєї літературної творчості.

Як бачите, моя літературна і політична діяльність, мовби йшла поруч ще з молодих літ, ніби доповнювала одна одну. Чи не тому вже наприкінці 80-х років минулого століття саме у мене на квартирі започаткувалося і товариство «Просвіта», і Народний Рух України. Костопільським районним товариством «Просвіта» я керував чотири роки і дев’ять років районною організацією спочатку Народного Руху України, а потім Українського Народного Руху, очолював відповідні депутатські фракції в районній раді. Я ще й досі є депутатом Костопільської районної ради.

- Нині Ви, пане Святославе, відомий нашим краянам як прозаїк, автор великоформатних епічних творів, а не поет. Взяти хоча б відомий широкому загалові роман «Здобути або не бути» чи трилогію «Столочене жито». Цікаво, яка передісторія підштовхнула Вас написати фундаментальний роман про Головного Командира УПА Романа Шухевича?

- Роман про Шухевича - не випадковість. Передісторія його написання починається ще зі шкільних літ, коли я від своїх тіток довідався, що в 1947-48 роках у їхньому домі жив під вигаданим прізвищем Богдан Левчук — син Головного командира УПА Романа Шухевича Юрій. Коли енкаведисти у 1948 році заарештували його, мою тітку Любомиру Праск звільнили з учительської праці і вона довгі роки залишалася без роботи. Щастя, що не посадили. Отож я, ще школярем, загорівся бажанням викласти колись все це на папері. Я збирав по крупинці матеріал. А на початку дев’яностих років мені вдалося особисто познайомитись з Юрієм Шухевичем. А вже він мене позна­йомив з Петром Дужим, членом Проводу ОУН, Василем Круком та іншими колишніми оунівськими провідниками підпілля. Мені вдалося зібрати багатющий матеріал. А далі вже було, як мовиться, справою тех­ніки. На той час у мене вже був досвід написання прозових творів. Приміром, першу і другу книги «Столоченого жита» я написав ще в 1979-81 роках, роман «Живиця» - у 1983-1985 роках, а «Межу» - у 1989-90 роках. Однак видати ці твори в тодішні радянські часи було просто неможливо через ідеологічні причини. За такі речі тоді швидше можна було сісти за грати.

- Над чим працюєте тепер?..

- Хочу до свого сімдесятиріччя видати солідну книгу вибраних поезій. Вона складатиметься з віршів, що вже друкувалися, з неопублікованих досі та нових творів. Як бачите, я не полишаю поезії й досі. Книга буде називатись «Батьківські криниці».

- Ну і, врешті, останнє традиційне запитання: які плани на майбутнє?

- Маю вже зібрані матеріали для романів «Горинь» та «Вереси». Залишається лиш вимолити в Господа відповідного здоров’я і просити продовження віку для здійснення цих задумів.

Розмовляв Павло Дутко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.