Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Заручник Самотності [Випуск № 1427]

НА ЦЬОМУ ПОДВІР’Ї ЗАВЖДИ БУЛО ТИХО. ВОНО ПОВНИЛОСЯ ВЕСЕЛИМ ГАМОРОМ ЛИШЕ ТОДІ, ЯК ПРИ- ЇЖДЖАЛИ ДІТИ З ОНУКАМИ, А ПОТІМ — ОНУКИ З ПРАВНУКАМИ. ТОДІ ВЕСЕЛІШЕ ГАВКАВ БРОВКО, КУДАХКАЛИ КУРИ, ЯКИХ ДІТИ В ПОШУКАХ ЯЄЦЬ ЗГАНЯЛИ З ГНІЗД. А ВІДТАК ЛУНАВ НЕЗАДОВОЛЕНИЙ ГОЛОС БАБУСІ ЧИ ДІДУСЯ...

...Іван із Марією звели колись цей дім, щоби жити окремо від багатодітної родини. Щедрий лелека приніс їм аж трьох діток. Працелюбна й лагідна Марія змалку привчала дітей до роботи і до порядку. А вони росли й радували батьків своїми талантами й успіхами в навчанні.

Вірунька співала, мов соловейко! І досі співає в церковному хорі. Петрусь теж успадкував од батька гарний голос, а ще став майстром на всі руки. Тиха, спокійна Стефця любила малювати. Дивувалися Марія з Іваном, як же їй так добре вдається передавати фарбами на папері красу природи... «Таке те мальовання, як живе, — захоплювалася Марія. — Здається, дихає і пахне».

Щоправда, переживала матір за Стефцю, бо дуже делікатною вона росла, чутливою, ніби мала кришталеву душу. Все брала близько до серця, часто плакала. ...Якось приснився Марії дивний сон. Начебто впала вона в глибоку яму — і її присипало піском. Злякалася жінка, почала кликати уві сні на поміч, намагалася вибратися з ями, та сили її покидали. І все ж якось врятувалася. Прокинулася в холодному поту. А за денними клопотами, за працею в ланці сон поволі почав забуватися, тривога відступала.

І саме тоді, коли Марія заспокоїлася, цей сон удруге їй приснився. Незадовго в неї почала набрякати нога. Ходити Марії стало важко, а Іван не дуже вірив, що їй зле, бо ж роботи було багато. Та коли жінка вже не могла стати на ногу, то поїхала в райцентр до лікарні. Лікар сказав, що в неї — зараження крові, тож обіцяти, що все буде добре, не може.

«Я дуже вас прошу, допоможіть, — благала Марія. — Мені треба жити, бо маю трьох малих дітей...» І медик та пацієнтка об’єднали сили в боротьбі з недугою. Лікар боровся своїм професіоналізмом, а Марія — молитвами і вірою. Була ця боротьба тривалою і виснажливою. І коли вже, здавалося, обох їх сили полишили, хвороба відступила. «Ось і справдився мій віщий сон», — думала жінка.

Життя текло своїм часом. Діти виросли, подарували батькам внуків, а ті — правнуків. Усі любили бабусю Марію і вона любила всіх. У її серці було стільки віри, добра й чистоти. З легкістю долала всі болячки і стійко несла свій хрест, бо мала в душі багато світла.

Чому ж смертельна хвороба підкралася до неї? Чому Марія здалася їй, не спробувала виграти двобій зі смертю? Нікому не дано цього зрозуміти. Відійшла тихо в засвіти й не тривожить нікого. Тільки раз невістці приснилося, що бачить у коридорі свого помешкання сумну постать матері. «Чому ж ви, мамо, прийшли? — спитала уві сні. — Чи ж я вас погано доглядала?» Матір нічого на те не відповіла і зникла.

Хай невістці сумління підкаже, чому матір приходила. Вона і в житті всім поступалася, з усім мирилася, лишень би в родині були спокій і злагода. Здавалося, матиме на старості вдячність і турботу. Але не так вийшло...

...Спорожніло подвір’я. Залишився Іван сам. Тяжко йому було, бо не звик до самотності. Знав, що Марія десь є: чи на городі, чи в квітнику, чи в хліві коло худоби. Її руки ніколи не знали спочинку.

Вслухається чоловік у тишу вранішню, денну, вечорову, але не чути голосу Марії, не чутно її ходи. Інколи щось причується, а озирнеться — нікогісінько. Так і став Іван заручником самотності. Спершу йому здавалося, що не витримає, збожеволіє. Гляне на вишивки — і згадує, як вечорами його Марія творила це диво хрестик за хрестиком. «Кому воно дістанеться, Маріє? — запитував. — Хто поцінує твою працю? Хто пошанує ці ікони, які ти так любила, бо їх писала Стефця?»

Іван думав, що було б краще, якби він помер, бо що тепер буде з цими скарбами? Жив якось, виглядаючи із зими весни, а відтак літа, щоби забутися в праці. Але що ж він буде сіяти чи садити? На городі завжди порядкувала Марія...

Згадує Іван, згадує — і біль стискає йому серце. Минуло життя, як мить. Тепер він розуміє, що ні «вчора », ні «завтра» немає — є тільки «сьогодні». Не життя в Івана, а очікування тієї, що з косою, котра прийде одного дня і вирве його з лабет самотності. І закриє книгу його життя.

«Господи, — молився Іван, — якщо забираєш людину, то забирай і її половинку, яких колись поєднав. Це було б справедливо». Він старенький уже, війну пройшов, різне в житті бачив, та Божих планів не розуміє. Не може змиритися, що нема Марії. Лише тепер відчув, що таке — одинокість.

Його літа — як снопик збіжжя. Кожне стебельце в ньому щось значить, кожен колосок щось важить. Порожніх літ-колосків у його житті не було.

Укотре виходить вранці дідусь Іван на подвір’я, вслухається в тишу. Вдивляється у лелеку на криниці, якого сам змайстрував. Тоді годує песика і чекає на телефонні дзвінки від дітей і внуків. Лише вони скрашують його життя...

...Є серед нас люди, котрі живуть собі й не помічають, наскільки дорогі тим, хто поруч. Вони ніколи нікому не нав’язують себе. А коли відходять — ми відчуваємо порожнечу і холод. Бережімо їх, поки вони з нами, даваймо їм можливість якнайдовше світити нам.

Марія НЕВІДОМА

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.