Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Костянтин Батозський: Політики ставляться до війни з Росією, як девятикласниця до вагітності – само пройде [Випуск № 1419]

У березні 2014-го Україна оговтувалася від втрат Революції Гідності та ставала на ноги після втечі найвищих чинів в державі. У цей час наш східний сусід Росія не оговтувався разом із нами і не співчував.

З кінця зими того року і на початку весни все гарячіше ставало в Криму, потім на сході України. Росія не просто підігрувала сепаратистським настроям у цих регіонах – її агентура фактично формувала основу цих настроїв.

16 березня Росія провела в Криму псевдореферендум. 6 квітня озброєні бойовики захопили будівлю СБУ у Луганську. Вже 7 квітня у сесійній залі будівлі Донецької ОДА сепаратисти проголосили "декларацію про суверенітет Донецької народної республіки".

Протягом березня Україна ще намагалася тримати ситуацію під контролем. На початку місяця нове керівництво країни призначає губернатором Донецької області Сергія Таруту. Його команда прибуває в Донецьк 3 березня і потрапляє у місто, яке стоїть за крок до війни. Переважна більшість цієї команди – люди, які народилися й жили на Донеччині, знали особливості та звичаї регіону, і мали виражену проукраїнську позицію. Серед них був і Костянтин Батозський – радник голови Донецької ОДА.

Зараз Костянтин живе в Києві. Він політолог, активний учасник боротьби за сквот "Речовий доказ" та руху "Хто замовив Катю Гандзюк". Коли дізнається, що будемо говорити саме про весну 2014-го, одразу зізнається: "Це болюча тема".

"Ми про щось домовлялися, а наступного дня приходили нові люди, які казали:"Ми не в курсі, що було вчора"

– Ви були заступником Сергія Тарути якраз на момент, коли відбувалася окупація Донбасу. Його призначили губернатором області 2 березня. Яку ситуацію ви застали, коли потрапили туди?

– Я працював радником Сергія Тарути. Треба було починати працювати з коліс. Ми прилетіли в Донецьк 3 березня ввечері і одразу потрапили в адміністрацію. Там були сліди попереднього захоплення. Всі щось ремонтували, білили, фарбували і варили на сходах величезні металеві ґрати. Тобто готувалися до наступного захоплення.

Бо перед тим була сесія міської ради, на яку вперше потрапили Павло Губарєв з компанією. Губарєву надали трибуну, він мав виступ. Тобто місцева влада на чолі з губернатором Шишацьким та мером Лук'янченком поставили Губарєва, людину з вулиці, на один рівень з собою. Це виглядало дуже дивним. Це одночасно була спроба заспокоїти натовп, що привів Губарєва, а в той же час як спроба "пограти" з ситуацією. Тим більше, що Губарєв вважався всіма абсолютно керованою фігурою та другом одіозного нардепа-регіонала Миколи Левченка, який, в свою чергу, був креатурою Ріната Ахметова.

– Окрім сепаратистських настроїв донеччани у березні 2014–го виходили на проукраїнські мітинги. Хто були ці люди?

– 4 березня всі активні донецькі громадянські групи об'єдналися і вийшли на мітинг за Україну. Наступного дня до них долучились більш ніж 10000 проукраїнських донеччан. Для більшості з них це був перший прояв свідомої публічної політики. Тоді все пройшло без жертв. Було декілька розбитих голів...

Але ми займали десь дві третини площі Леніна, а третину займали проросійські елементи. Вони поводили себе агресивно – кидалися яйцями, помідорами. Я побачив серед людей у натовпі професійних провокаторів, які, якщо натовп затихав, дивилися навколо і починали кричати: "Росія, Росія!". Зараз вже зрозуміло, що вони були російською агентурою. Після мітингу вони намагалися ловити наших малими групами та бити, але це був тільки початок.

– Але на той час там була місцева українська влада. Як вона поводилася?

– У них була політика, я сказав би, страусяча. Всі чекали, в який бік ця ситуація проштовхнеться. І це я пояснюю виключно місцевою політичною культурою. Для них головним мірилом всього, що таке добре і що таке погано, був начальник. Донбас – це був такий радянський "Дикий Захід". Туди після Другої світової війни просто приїжджала купа людей працювати в шахтах, на підприємствах. Серед них було дуже багато кримінальних елементів, бо це був легальний шанс для всіх почати життя з чистого аркуша.

У цих людей була така особлива культура, на якій виросли їхні діти. А поруч росли політики, які все життя цю культуру насаджували і підтримували. Той же Янукович і політики такого плану. Вони завжди людям розповідали, що ті особливі, що шахтарі працюють в особливих умовах, що вони вище, ніж інші представники робочого класу, їм потрібна повага, пільги і таке інше. І в людей було відчуття, що вони особливі, серед них було багато смертності на виробництві, а значить – їм всі винні. Якщо це поєднати з відчуттям відданості до підприємств і до начальників, то, звісно, люди звикли чекати того моменту, як вирішиться питання про владу. І більшість в Донецьку сиділа й чекала. І ніхто нічого не робив.

– Ніхто нічого не робив, але влада могла вжити заходів?

– Зараз, якщо дивитися ретроспективно, є відчуття, що можна було історію змінити. Але по ситуації на той час вся місцева влада була під впливом двох таких протилежних полюсів. З одного боку – губернатор, призначений з Києва, його треба слухатися. А з іншого боку – колективний Янукович, який контролював всі місцеві еліти, що мали стосунки з Януковичем або його близьким оточенням. Наприклад, мери таких міст як Бахмут, Маріуполь були при посадах майже 20 років, а то й більше. І, звісно, що весь цей час вони мали особливі стосунки з Януковичем.

З Москви їм дзвонили і казали: "Не робіть різких рухів, дивіться на Крим, от-от буде, тільки нічого не робіть". А з Києва був сигнал: "Заспокойте людей, як можете, кажіть людям те, що вони хочуть чути, аби вони просто розійшлися по домівках".

Нам здавалося, що головне – це все ж таки не розгойдувати цей човен і робити все, щоб було без насильства. І коли нас зараз питають, чому так сталося, що Харків вистояв, Дніпро вистояв, а Донецьк не вистояв, то пояснити це можна тільки тим, що у Харкові, як і в усіх містах навколо, окрім Донецької і Луганської областей, була все ж таки якась політична конкуренція.

А в Донецьку завдяки Ахметову і Януковичу політичної конкуренції просто не існувало. Все, що там зростало і пробивалося через землю незалежне, низове і трушне, закатували під асфальт, а зверху клали ще бетонну плиту.

– Уже кілька разів ми згадали Ріната Ахметова. Зокрема, ви казали, що ваша команда намагалась домовитися з ним, щоб він вивів своїх шахтарів. Якою була його роль у цій історії?

– Мені здається, що Рінат Ахметов перший несе пряму відповідальність за все, що сталося. Він був одним із архітекторів і одним з вигодоотримувачів системи, що склалася на Донбасі та призвела до протестів. Я не можу сказати, що весною 2014-го він робив щось навмисно або це був якийсь злочинний намір. Ахметов має дуже швидкий розум, швидко запам'ятовує всі цифри, всіх людей, яких він зустрічав у своєму житті. Якщо порівнювати з комп'ютером, у нього дуже класна оперативна пам'ять. А от жорсткий диск у нього маленький, бо він неосвічена людина.

"У церкві на тебе дивилися. Якщо нормальний пацан, то починали спочатку возити в Москву"

– Коли стало зрозуміло, що в Донецьку війна?

– Було декілька поворотних моментів. Перший – це все ж таки Крим, бо він показав проросійським елементам, що і як треба робити – виходити на вулицю і голосно кричати, а допомога прийде. Був дуже потужний сигнал з боку росіян – мовляв, ми вас не кинемо, виходьте і нічого не бійтеся, за вами, як Путін сказав з телевізора, будуть стріляти. І коли Ахметов або люди потужні намагалися розмовляли з людьми, які повставали, то Ахметова вже ніхто не боявся.

Другий момент – це вбивство Діми Чернявського і перша кров. Після Діми був депутат Володимир Рибак з Горлівки. І ці перші вбивства були неймовірно, показово жорстокими. Ми побачили, що це робиться навмисно, щоб спровокувати людей, щоб у людей усі моральні запобіжники просто впали. Тому що коли вбивають людину і показово знімають ролик, як їй серце дістають – це викликає в людей шалене враження. Це значить: робіть все, що завгодно, і за це не буде жодного покарання.

І по сумі цих усіх факторів ми розуміли, що це війна. Ще в березні ми вважали, що все можна зупинити і виправити. А насправді були дуже неправі.

– Чому?

– Перші російські агітатори приїжджали, зустрічали лікарів, наприклад, та казали: "Якщо зараз буде війна, ви ж будете на ній лікарем працювати?". Лікар відповідав: "Звісно, я ж давав клятву Гіппократа". "Ну, круто, давайте тоді ми вас в Ростов на конгрес ендокринологів покличемо, нам такі потрібні". Ось ці перші емісари почали з'являтися в Донецьку в грудні 2013 року, ще до будь-яких захоплень.

Ми недооцінювали глибину занурення російських організацій в Україну. Більше того, ми недооцінюємо глибину їх занурення і зараз. У Донецьку цим шаленим каналом була церква. Російська православна церква Московського патріархату.

Російська церква була на Донбасі одним із соціальних ліфтів. Якщо ти умовно донецький власник копанок і заробив нелегальний мільйон доларів, тобі хочеться слави і визнання, то, звісно, ти не мав би обиратися народним депутатом України. Ти йшов до церкви. А в церкві на тебе дивилися. Якщо нормальний пацан, то починали спочатку возити в Москву, знайомити з різними людьми, допомагати з бізнесом. Рано чи пізно настає момент сповіді. А в Донецьку людям є багато чого розказати про те, як вони заробили перший мільйон. І вони це розповідали священикам, а ті це фіксували і в них завжди була на кожну людину папочка.

Просто рівень занурення нам стає зрозумілим тільки зараз – він шалений. Вони підтримували науковців, вони підтримували гуманітаріїв, вони бачили, гарна дівчина, пише вірші – вони їй книжку видали. А потім у Москву на конференцію запросили, на фестиваль, бо російська мова і все таке.

У березні ми знали, що усі буйні, хто в Росії був – лімоновці, баркашовці, всі фашики російські – вони були вже в Донецьку. І працювали.

– Вам було щось відомо про те, як вони отримують ресурс?

– Базою підтримки була церква. Російська церква – це не просто релігійна організація. Це банк. Це мережа шпигунів, мережа пропагандистів. Усе відбувалося через церкву, ці люди отримували свої гроші, отримували обладнання.

Звісно, в Донецькому істеблешменті є одна людина, яка не приховувала свої проросійські орієнтації і, звісно, сприйняла це все на ура. Окрім бізнесмена Кофмана, який є власником мережі косметичних магазинів, я мову веду про Віктора Нусенкіса. Це голова концерну "Енерго", донецький олігарх, глибоко православна людина. І, звісно, він всіляко сприяв російським силам. Зараз він живе в Москві.

– Як ви гадаєте, які відповідальні рішення нам необхідно прийняти зараз, в умовах, коли триває війна, знову йдуть вибори і при цьому потрібно давати Росії відсіч?

– Знаєте, у чому в мене є до всієї влади в Україні питання? Мені не подобається, що ми не воюємо. У нас ідуть бойові дії, у нас гинуть люди. Гинуть найкращі люди. А в той самий час, тут в Києві, люди живуть в зовсім іншому порядку денному. Це не схоже на країну, яка веде війну. Ніхто не хоче вирішувати проблему війни. Жоден з кандидатів у президенти не говорить про стратегію нашої перемоги. Ні у кого немає жодного плану. Ніхто не має візії, як нам реінтегрувати окуповані території. Політики ставляться до війни, як дев'ятикласниця до вагітності – воно само пройде, а ми просто про це не будемо думати. З таким ставленням перемогти у війні неможливо.

Надія Суха

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.