Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нашестя на черешні [Випуск № 1417]

Сонечко ніжно поцілувало мене у щічку. Хотілося ще поніжитись у ліжку, та де там. Сусідка через тин голосно розмовляла, шукаючи приводу знову зробити винним свого чоловіка. Він, бідолаха, їй догоджав у всьому, та щоразу все було не так. Тепер жінка зводила злість через півня, що обслуговував чужі кури, а на свої і не дивився.

— Тобі тільки б лежати в холодочку! — несамовито кричала Юстина. — А курей не пильнуєш! Скільки разів казала, щоби гнав Оксанині кури з двору, а наче горохом до стіни!

— Чим тобі заважають її кури? — обізвався Микола. — Цілими днями шукаєш собі ключки. То кури, то свині, то діти...

Я щоденно слухала ці чвари. Вже і вуха затикала, та Юстина так голосно говорила, що не треба було й рупора. Після такого крику нещасний півень сховався за стодолу і не вилазив звідти весь день. Микола ходив по подвір’ю і бідкався, чи він, бува, не заслаб після Юстининого гармидеру. А півень спав за стодолою, як після купелі, бо Оксана висипала залишки від браги в миску з пшеницею, що їдять кури.

«Щоб ти здох, — не раз проклинала Оксана когута, — бо через тебе нема спокою ні мені, ні бідному Миколі. І чому Бог такій зануді, як Юстина, дав доброго і гарного чоловіка? Мені б такого...»

Проте Микола ніколи й не позирав у бік Оксани. Не дивлячись на сварливу натуру Юстини, все-таки заглядав їй у вічі та мовчки терпів.

...Листоноша Христина, усміхаючись, зайшла на подвір’я:

— Біжи, клич бабу Параску — я пенсію принесла.

Я миттю помчала за бабусею, сповіщаючи їй приємну новину. І ось бабця Параска легкою ходою вже наближалася до листоноші.

Христина гроші порахувала і з гордістю простягнула їх моїй бабусі. Та, ввічливо подякувавши, моргнула мені. Схопившись, я чимдуж побігла за нею до хати. Бабця відрахувала мені по одному рублеві аж десяток. Від радості я стрибала і так міцно цілувала її у щоки й у ніс, що вона мало не впала.

— Дивися, будь чемна, щоб часом за тобою золоті верби не виросли, — лагідно промовила, ховаючи до скрині гроші.

Раптом щось важке і біле впало на подвір’я. Це був камінь, загорнутий у папір. Звільнивши його з полону аркуша, прочитала: «Виходь!» То сусідські хлопці Ферія і Йончія. Вони були на три роки старші й завжди тягнули мене за собою, як собача, що мало бути «на атасі». Бо фобія, як реп’ях, причепилась до мене і не давала вилізти на дерево.

— Ходи з нами, — твердо в один голос промовили вони, а Ферія пояснив: — Сьогодні йдемо до старої Грегорчучки на черешні.

Сусідка жила в розкішному домі. В її казковому саду достигли черешні. Щойно я підійшла до воріт, як вона швидко відчинила хвіртку. Від здивування у мене пересохло в горлі. Зайшовши у дім, я тут же придумала, як відвернути її увагу від хлопців, що вже порались у саду.

— Знаєте, пані Ниніко, скільки Огродник приніс учора грибів?

— Він що, ходив до лісу?

— Так, — голосно сказала я, озираючись навколо. — Приніс повну сумку білих, а ще Огродничка просила, щоб ви під вечір прийшли до них.

Вона промовчала і сіла їсти бульйон. У мене слина, як вулканічна лава, так і котиться. Сиджу і надіюся, що, може, таки додумається пригостити, та де там. Їсть так, ніби мене й близько немає.

— Ви так смачно їсте, — мовила я, — видно, дуже смачний бульйон?

— Смачний, бо курочка молоденька.

Як тільки трапеза була завершена, баба сіла у велике м’яке крісло. Я підійшла до неї і, як завжди, взялася до перукарської справи. Грегорчучка дуже любила, коли я розчісувала їй волосся. У вазі на столі стояли щойно зірвані ромашки. Не задумуючись, я швидко взяла ромашку і встромила у коси. Зачіска була готова — і баба, мов пава, з високо піднятою головою вийшла з дому, взявши курс на Огродниччину господу. Я повільно пленталася за нею, забувши про хлопців і черешні, а в голові роїлася думка про бульйон, який не давав спокою своїм ароматом.

Огродничка від здивування плеснула в долоні, коли пані Ниніка появилась у них на подвір’ї.

— Хто вас так закосичив? — сміючись, запитала вона.

Відповіді не почула. Хлопці з черешнями вже чекали на мене, нагадуючи, що завтра беремо курс до Петьчихи. Там черешні особливі.

Я повернулася додому сумною. Але дід Андрій і баба Параска так лагідно й ніжно мене зустріли, що я забула про візит до Грегорчучки. На всю хату пахло курячим бульйоном. Бабця ніби вгадала мої думки і запросила до столу. Це був найсмачніший бульйон у моєму житті. Поганий настрій — як рукою зняло.

А за тином вирувало життя. Юстина, мов сирена, знову репетувала, нарікаючи на курей, що, погойдуючись від браги, ходили по подвір’ю і скубали півня. Та мені було не до них. Думала про наступне нашестя на Петьчишині черешні.

Василина ВОВЧАНСЬКА

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.