Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дефіцит імунітету [Випуск № 1416]

Заборона російських телеканалів і соцмереж багатьом здавалася надто жорстким кроком. Мовляв, держава занадто собі дозволяє, обмежує громадян у доступі до інформації, заборонені плоди завжди солодкі.

Були й нарікання на мовні квоти — точнісінько такі самі, як і (свого часу) через український переклад у кінотеатрах. Якби ці заборони справді суперечили серйозному попиту на російський контент, ми мали би піратські радіостанції з відповідним репертуаром, телеглядачі скуповували б супутникові тарілки, щоб слухати в прямому ефірі виступи Кісєльова й Жиріновского, а VPN був би альфою й омегою кожного українського юзера. Однак цей попит досить скромний, тож заборони були недаремні. Водночас дуже передчасно говорити про те, що ми здолали фантомні болі постколоніалізму.

Простий приклад: український телеканал СТБ хвалиться успіхом свого серіалу «Кріпосна» (у назві вже є певний мовний sаpienti sаt для освіченого глядача). Зняте в Україні «мило» російською мовою відтворює весь набір імперських штампів про добу «красавіц, лакєєв, юнкєров» незгірш, аніж аналогічна кінематографічна продукція, що знімається в студіях Москви чи Петербурга. Можна, звісно, відмахнутися — типу, чи вартий уваги серіал для домогосподарок? Вартий, бо він виник не внаслідок складних спецоперацій ФСБ чи політичних інтриг, а внаслідок колоніальної травми, наявність якої більшість українських громадян просто не помічає. Чималих зусиль коштувало переконати людей у тому, що радянська історія — це історія зі знаком «мінус». Але сентименти до Російської імперії буйно проросли в нашій культурі й свідомості, і прополоти цей бур’ян нам іще належить.

Хто має IQ вищий, ніж у глядачів серіалу «Кріпосна», той має свої постколоніальні «компенсатори»: «Медуза», «Дождь», російські ліберальні блогери й діячі мистецтв. Так працює міф про вишукану колоніальну культуру, яка є, мовляв, досконалішою та елітарнішою за визначенням, на відміну від «тубільної» етнографії, яка придатна до дуже вузького й примітивного застосування. На цьому ґрунті ростуть і суспільні настрої, які фіксує українська соціологія: більшість наших громадян добре ставляться до Росії, їм тільки Путін не подобається.

Цікава виходить картина. Путін і його численні придворні ЗМІ активно просувають меседж про те, що проти українців нічого не мають і раді розкрити свої «братерські» обійми — заважає лише київська влада (яку вони чомусь тепер уже не називають хунтою). В українському ж суспільстві популярною є думка про те, що головне зло — це Путін, який захопив Крим і розв’язав війну на Донбасі. Якби не він, то... Не було б російсько-українських війн у минулому? Геноциду 1932–1933-х? Русифікації? Колонізації? Нав’язаної нам «спільної» історії й культури? Поблажливого ставлення «русского баріна» до кумедного «малороса», такого собі Шельменка-денщика?

Якщо Путін є якимось інородним тілом для сучасної Росії, то хто його тричі обирав президентом? Та ще й із таким переконливим результатом! Навряд чи тут річ у нечуваних фальсифікаціях — уся пара невдоволення вийшла на Болотній площі 2011-го, відтоді «на всіх язиках все мовчить». Росіяни в масі своїй не хочуть війни? Подивіться на тамтешнє щорічне побєдобєсіє. Можливо, слогани «Можем повторить» та «Не смешите мои «Искандеры» розробляються кремлівськими політтехнологами, а може, це банальний маркетинг: виробники футболок ліплять ті слогани, які найкраще «заходять» публіці. Головне, що на це є попит.

Якби серед громадян РФ домінували пацифістські настрої (уже смішно, правда?), то ми бачили б, як рязанські та барнаульські хлопці палять військкоматівські повістки, «відпускники» на Донбасі масово дезертирують і здаються в полон, а родичі загиблих псковських десантників улаштовують масштабні антивоєнні демонстрації. Навіть натяку на це немає. Бо ті контрактники й «добровольці», що їдуть воювати на Донбас, виконують шляхетну, як їм здається, місію: захищати хороших українців від поганих — «укропів», «бандерівців», «фашистів». Логіка дуже проста: повбивати всіх поганих, і тоді можна буде їздити в гості до лагідних хохлів на борщ, вареники й горілку з перцем, та й дорога на Крим із Москви помітно скоротиться.

Хибна думка про те, що нібито війну розв’язали якісь там політики зі своїх корисливих міркувань, вигідна лише одній стороні конфлікту. І це не наша сторона. Якщо ми не виробимо імунітету до імперських міфів і не здолаємо постколоніальних травм, поразка може настати й без генеральної битви: ворога влаштує будь-який формат повернення до братерства із чітким імперативом «хто старший».

Дмитро Крапивенко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.