Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Так робили тільки фашисти, або Як у Бичалі створювали колгосп [Випуск № 1415]

2019-й рік є ювілейним для жителів нашого краю в тому плані, що 70 років тому свого апогею досягла примусова колективізація одноосібних селянських господарств. Радянська влада намагалася створювати колгоспи на Рівненщині й раніше, проте більшість з них через короткий час розбігалася. Натомість гуртові господарства, організовані в 1948−1950 рр., вже не зникали безслідно, а проіснували аж до кінця радянської влади і навіть довше.

У сьомому томі нової серії «Літопису УПА» (2003 р.) наведено радянський документ, з якого можна дізнатися, як у с. Питчель (насправді Бичаль) Деражнянського району вояки УПА протидіяли колективізації. 14 липня 1949 р. в сільську раду зайшло четверо повстанців. Вони роззброїли старшого із т. зв. групи охорони громадського порядку Хавраса Денисовича Камінського і наказали йому покликати голову колгоспу Василя Кондратюка. Камінський виконав вимогу. Вийшовши з дому, голова Ковальчук побачив повстанців, став утікати, але був убитий пострілом з рушниці. «После этого бандиты подожгли здание сельсовета и колхозный сарай, в котором сгорели 8 лошадей и корова». Колгосп у Бичалі залишився лише на папері, практично переставши існувати.

А починалося все так. Станом на початок 1949 р. в Бичалі колгоспу не було, хоча ще в листопаді 1947 року обласна газета «Червоний прапор» поспішила похвалитися, що село повністю колективізоване. Комсомольська організація Деражнянського району на чолі з першим секретарем Петром Макаровичем Харчуком (прізвище змінено) зобов’язалася заново створити колгосп. Для цього кілька організаційних груп з числа комсомольців цілу зиму 1949 року по черзі виїжджали до Бичаля, де проводили агітаційну (і репресивну) роботу з селянами. У приміщенні школи чи сільської ради утримували людей під охороною комсомольців голодними упродовж 2 – 3 діб, вимагаючи заяв. До весни зібрали два десятки «прохань» (обласна газета написала, що назбиралося 105 осіб). Цього було досить, щоб організувати колгосп. Назву господарству дали на честь організаторів – „Комсомолець”.

Почалося створення матеріальної бази. Для цього усуспільнювалася земля, робоча худоба, реманент, нежитлові приміщення та ін. Про подробиці цього «усуспільнення» розповідає кримінальна справа Деражнянського народного суду про звинувачення Потапчук Катерини Несторівни в образі представників влади.

Події відбувалися 70 років тому. 26 березня 1949 р. правління новоствореного колгоспу с. Бичаль прийняло рішення усуспільнити клуню члена колгоспу Потапчука Семена, щоб поставити там «громадські» коні. Семен Потапчук хоч уже й був колгоспником, але, мабуть, не усвідомлював важливості поточного моменту, тому віддавати своє майно не бажав. Клуню замкнув на замок, а сам пішов з дому. Жінка теж, на думку суду, заховалася. На другий день група в складі уповноваженого від райкому партії В’ячеслава Богомировича Шухи, уповноваженого від райвиконкому Андрія Романовича Обізюка, секретарів райкому комсомолу Харчука та Миколи Андрійовича Озерова, ще кількох дрібних деражненських чиновників виїхала до Бичаля, щоб прийняти приміщення і завести туди худобу. Ближче до вечора, коли колгоспники почали зводити коні, виявилося, що клуня замкнена. Стали шукати хазяїв, адже просто неба стояло 12 коней, серед них жеребні кобили. Хазяїв не знайшли. «Потрібно було приймати рішення, – пояснює в свідченнях П. Харчук, єдиний, до речі, чиї свідчення записані українською мовою. – Вирішили відчинити клуню». Двічі вистрелили по замку, після цього його зірвали якимсь залізом. На постріли прибігла господиня, Катерина Потапчук. З нею – ще з півтора десятка жінок. Харчук пояснює: «Почала різко ображати совпартактив, що ми грабіжники, тому що ставимо коні в її клуні, що так робили тільки фашисти, що ми вбивці». Однаково колгоспу не бути в Бичалі і коням не стояти в її клуні, кричала жінка. «Її крик підтримували інші, можливо, було б і більше, але совпартактиву було чоловік 9, так що вони не насмілилися». На шум прибіг міліціонер Микола Савович Веремейчик, жінка стала просити у нього допомоги, але він не втручався.

І як потім бідолашна Катерина Несторівна не переконувала «народний» суд, що вона персонально нікого не обзивала, а лише порівнювала організаторів колгоспу з грабіжниками, що була весь час удома і ніхто по неї не приходив, щоб відчинила клуню, судді їй не повірили. 12 травня 1949 р. на підставі ст. 71 ч. ІІ Кримінального кодексу УРСР Потапчук Катерину Несторівну, 1911 р. н., неграмотну, заміжню, уродженку й жительку с. Бичаль, визнали винною і засудили до двох років позбавлення волі в загальних місцях ув’язнення без позбавлення прав. Судова колегія Рівненського обласного суду касаційну скаргу відхилила, залишивши вирок у силі.

Що ж стосується долі колгоспу, то він проіснував усього кілька місяців. Як уже згадувалося, липневої ночі в село наскочили повстанці з групи «Барвінка», запалили злощасну клуню Катерини Потапчук і вбили першого голову В. Кондратюка (ім’ям якого, до речі, в Бичалі названа центральна вулиця). Більшість худоби згоріла, решту врятував конюх. Голова Кондратюк, може, й залишився б живий, якби не став утікати. Суджу це з того, що повстанці більше нікого не зачепили, у т. ч. роззброєного ними Хавраса Камінського.

У відповідь на липневі події на повну силу запрацювала репресивна машина, а колгосп перестав існувати аж до наступного 1950 року, коли невтомні комсомольці на чолі з тим самим Петром Макаровичем Харчуком зуміли-таки силою насадити бичальцям нову форму господарювання. Щоправда, не обійшлося без допомоги районних комуністів на чолі з Михайлом Івановичем Печеним, який для організації артілі використовував такий елемент агітації, як поміщення майбутніх колгоспників до обкладеної соломою ями з подальшим її підпалом.

Читач сам зробить з цієї історії висновки, мені ж вони напрошуються ось які. Селяни писали заяви під величезним примусом і ухилялися, як могли, від «усуспільнення» майна. Т. зв. совпартактив ходив зі зброєю великими групами, бо добре знав ставлення до нього місцевих людей. Весь цей актив, як і суд в особі судді Лисенка (чи Лисенко), засідателів Сулими, Єровенка, секретаря Аносова, були зайдами з чужих країв (приміром, Єровенко був з Орловської області Росії, Аносов − з Новосибірська) і вирішували долю жінки, яка весь вік прожила в рідному селі і лише спробувала чинити хоч якийсь опір. Якщо лише за словесну образу присуджували два роки, то як ще могли селяни не дати відібрати у себе роками нажите майно? Тим-то фінал цієї історії видається мені закономірним.

Колгосп у Бичалі таки організували. Згодом його приєднали до деражнянського, і, за іронією історії, через чотири десятки років господарство очолив онук Катерини Несторівни.

Володимир Шабаровський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.