Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Митрополит Епіфаній: Я вірю в те, що служитиму в Лаврі [Випуск № 1413]

«Ну, що, починаємо?» – з посмішкою запитує у нас предстоятель новоствореної Православної Церкви України митрополит Епіфаній.«петличок» для записування звуку.

«У мене тут журналісти кожного дня. Кабінет фактично перетворився на знімальну студію», – жартома пояснює митрополит, звідки у нього знання із царини телевізійного обладнання.

Він приймає нас у невеликому і доволі скромному кабінеті ректора Духовної академії на території Михайлівського монастиря.

Митрополит виходить в іншу кімнату, щоб одягнути монашу шапочку скуфію. Поки ми виставляємо камеру, блаженнійший Епіфаній демонструє обізнаність із роботою і кріпленням

"Пам'ятаю, мені декілька разів грецьке посольство відмовляло у візі"

– Я пам'ятаю ваш перший виступ на Софіївській площі після обрання. На фоні політиків ви дуже вирізнялися, бо це було поєднання піднесення і якоїсь сором'язливості, нерішучості. Зараз ви вже звиклися з роллю першої людини українського православ'я?

– Поступово звикаю до такої ролі. Справді, після обрання у мене було таке внутрішнє зворушення, бо я не очікував, що так відбудеться. До того часу я не був медійною особою. Тому цей перший вихід був складним – звикнути до того, що ти вже обраний. Треба було на ходу подумати, що сказати. І от коли ми йшли від собору Святої Софії до сцени, коли звертались до людей, то думки таки прийшли, що двері нашої церкви відкриті для всіх, ми запрошуємо всіх єднатися.

– Ви не готували промову заздалегідь?

– Заздалегідь не готував. Але ж думки завжди збираються, формуються.

– Ваше певне хвилювання я собі пояснював і тим, що на той момент вам ще не було й 40 років, а ви уже такої вершини досягли. Як за такий короткий проміжок часу вам вдалося зробити таку за церковними мірками суперуспішну кар'єру?

– Я не вважаю, що це кар'єра. Для мене було складно навіть прийняти рішення про чернечий постриг. Свого часу я завершував навчання у Київській духовній академії і мав декілька років на роздуми. Ти розумієш, що приймаєш рішення на все життя. Тому це було дуже відповідально.

Але коли я прийняв рішення, то все, що на мене покладала церква, всі послухи, я ніс відповідально. Не намагався це робити тільки назовні, а просто відповідально робив певну справу, не афішуючи її, не на словах, а на ділі. Тому був певний успіх, навіть не знаю, чим це можна пояснити раціонально. Я покладався на волю Божу. Господь таким чином, напевно, вів мене.

– Після Київської академії ви вчилися в Греції у 2006-2007 році...

– Так, я спочатку був викладачем Рівненської духовної семінарії. Потім проходив поглиблене вивчення грецької мови в Афінах.

– Це поширена практика для тоді ще Київського патріархату, відправляти своїх вірних для такого "підвищення кваліфікації" за кордон?

– Тоді було дуже складно, тому що Москва блокувала нас на міжнародному рівні. Я вивчав грецьку мову самостійно під час навчання в Київській духовній академії. Взагалі-то в академії вивчають древньогрецьку мову, але я паралельно самостійно вивчав і новогрецьку.

Потім була можливість поглибити свої знання з новогрецької і поїхати на навчання до Афінського університету. Але тоді було настільки складно, я пригадую, навіть отримати візу. Мені декілька разів посольство відмовляло.

– Чим вони мотивували?

– У той час у більшості випадків відмовляли. Потім таки надали візу, але не такого типу. Було важко її продовжити. Я пройшов цілу епопею цих перепон.

Але я самостійно пробивав цей шлях. Потім повернувся в Україну, був викладачем і прес-секретарем Рівненської єпархії, далі – Київ.

– У 2007 році ви прийняли чернечий постриг, а уже на початку 2008...

– Був рукоположений в диякони. 6 січня. Якраз так символічно співпало, що я був рукоположений в диякони 6 січня і 6 січня відбулося вручення томосу про автокефалію Української Церкви.

– Тоді, у 2008, ви дуже скоро стали особистим секретарем патріарха Філарета. У вас же тут багато людей з освітою, науковими званнями. Чому серед усіх він обрав саме вас?

– Я навіть не знаю. Таке у нього було бажання. Коли я приїхав із Греції і з ним зустрівся, патріарх запитав: "Який ви шлях далі обираєте?" Я кажу: "У мене є бажання прийняти чернечий постриг". Він це запам'ятав і потім запитував митрополита Димитрія, де я, чому я ще не приймаю постриг. Кілька разів так було. А я кажу: "Коли я прийму рішення особисто, то вас повідомлю".

Але для мене теж було здивуванням, коли патріарх мене викликав і вручив указ про те, що я буду обіймати посаду його особистого секретаря, а потім вже й керуючого справами Київської патріархії.

"Якщо ми будемо ділити Синод згідно з квотою, то уподібнимось до політичної організації"

– Ми почали нашу розмову з того, як закінчився об'єднавчий Собор. Повернімося до того, як він починався. Чи точніше – не починався. Тепер ми приблизно розуміємо, що там відбувалося. Ви були присутні при розмовах з митрополитом Михаїлом, коли його просили зняти свою кандидатуру? Що йому пропонували? Як його переконали, і хто це зробив?

– Загалом яка була позиція Київського патріархату, коли ми йшли на об'єднавчий Собор? 13 грудня ми проводили свій власний архієрейський Собор, на якому визначили те, що єдиним кандидатом від Київського патріархату буде моя кандидатура. Проголосувала абсолютна більшість, у нас же є підписи – 35 архієреїв з 42.

Були певні дискусії, але абсолютною більшістю голосів визначилися, що йдемо на Собор з єдиним кандидатом митрополитом Епіфанієм.

Вибори – це завжди розділення, зрозуміло. У суспільстві ми зараз бачимо, що відбувається. Вибори розділяють. Але коли відбувся певний вибір, то та кандидатура, яка вже обрана, повинна працювати на єднання.

І вранці (15 грудня), коли ми прибули вже на Собор до Святої Софії Київської, виникла певна дискусія між патріархом Філаретом і митрополитом Михаїлом, який виявляв бажання теж бути кандидатом на предстоятеля. І на Соборі затвердили таку процедуру голосування, яка дозволяла будь-кому стати кандидатом.

Тому ніхто владику Михаїла не позбавляв участі у голосуванні. Він брав участь нарівні з іншими архієреями. І це свідчило про те, що у нас є демократія

Після першого туру голосування за мою кандидатуру було віддано найбільше голосів – це 81 голос з 200. Друге місце посів митрополит Симеон, а третє місце посів митрополит Михаїл. Якщо я не помиляюся, у нього було 36 голосів. Тобто він не відмовився, взяв участь у голосуванні і міг бути обраним.

Але постало питання, коли екзарх митрополит Еммануїл запропонував перед другим туром голосування, що от є три кандидати, можливо, хтось з них має бажання зняти свою кандидатуру. Митрополит Михаїл каже: "Так, я готовий зняти".

Були певні суперечки, полеміка передсоборна. Але потім ми почали молитися. І це був, певно, знак Божий. Знаєте, всі уже почали хвилюватися, делегати в Софії дискутували, але весь храм почав молитися, співати гімн до Пресвятої Богородиці – і протягом 5 хвилин всі все погоджують, йдемо на Собор, всі згідні. Господь розрішив, ми пройшли ці випробування. Це був такий видимий знак присутності Духа Святого.

"Ми не маємо права усувати патріарха Філарета"

– Натомість з боку патріарха Філарета є інше побажання. У пресу потрапив лист, який він розіслав кліру УПЦ, щоб його згадувати як "святійшого патріарха". Я був на службі у Володимирському соборі, у храмі Богородиці Пирогощі, і його справді поминають під час служби перед вами.

– Пирогоща юрисдикційно належить до Володимирського собору. Це одна громада. І це традиція – де патріарх служить, його право, поминають його як першого в цих храмах. А загалом в церквах поминають першого предстоятеля і керуючого єпархією.

Патріарх Філарет не йде на спокій, він залишається керуючим єпархією міста Києва, тих парафій, які були в нього до об'єднавчого Собору. Тобто він далі буде діяти, працювати, служити, звершувати богослужіння у своєму кафедральному соборі. Він повний сил.

Можуть виникати певні непорозуміння, але це природно. Бо людина вже 52 роки, як очолювала Київську кафедру. Жоден з митрополитів Київських протягом всієї історії буття Української Церкви не обіймав посаду стільки років. І цей жертовний вчинок, який він звершив (відмова від балотування ) це також підняло рівень довіри суспільства до нього. Ми не маємо права його усувати. Якщо людина стільки зробила для буття і розбудови української церкви.

– Питання стосовно назви того релігійного об'єднання, яке зареєстрували. Воно називається "Київська митрополія Української православної Церкви (Православної церкви України). Наскільки я знаю, Константинополь дуже наполягав, і в томосі написано, щоб церква називалася "Православна церква України". Якось відреагував Фанар на те, що ви зареєстрували "Українську православну Церкву"?

– Ні, у Константинополя не було якихось таких різких заперечень щодо назви Українська православна церква. В усіх попередніх томосах, які видавав Константинополь, прописано, наприклад, не "Елладська православна церква" чи "Болгарська православна церква", а "Православна церква Греції", "Православна церква в Румунії". Є таке бачення, що у нас єдина Церква Христова, а всі інші – це певні церкви того чи іншого народу.

Загалом вони відстоювали, що повинно бути прописано в томосі і статуті "Православна церква України". Але якщо брати в транскрипції, то це "Українська православна Церква". Це практично синоніми. Тому ми вирішили використовувати подвійну назву. З боку Константинополя немає жодних заперечень.

Суспільство сприймає позитивно "Православна церква України". Нас уже так ідентифікують всюди, щоб відрізняти від "Українська православна Церква" Московського патріархату.

Але зараз наближається час того, що вони повинні зробити перереєстрацію на Російську православну Церкву в Україні, і не буде УПЦ МП.

– Ви неодноразово в інтерв'ю говорили, що Московський патріархат – це останній оплот Путінського режиму. Ви не боїтеся, що така ваша позиція може зашкодити реальному об'єднанню з ними? Що вони можуть образитися на те, що ви так про них говорите?

– Ні. Ми відкриті, ми готові їх приймати. Але реально ця структура є такою. Я не говорю про всіх священиків.

Там є священики, і їх більшість, які уболівають за Україну. Проте, на жаль, перебуваючи тривалий час у цій структурі, їм складно здолати моральний бар'єр. Бо до цього часу що вони проповідували? Ідеї "русского мира", ті речі, які ображали нас. Зараз ми повинні забути це.

Але керівництво і певна кількість архієреїв, духовенства УПЦ МП є останнім форпостом російської держави в Україні. Це реально так.

Ми говоримо про те, що в майбутньому залишиться певна кількість тих, які ніколи не приєднаються до єдиної Помісної православної Церкви. Тут буде існувати невелика кількість у вигляді чи екзархату, чи митрополій Російської православної Церкви. Ми не проти.

Я вірю, що в майбутньому і на території Російської Федерації наша церква буде мати теж представництво і буде обслуговувати тих православних українців, які бажають бути в юрисдикції Української православної Церкви. Але це питання далекого часу.

– Як ви по собі відчуваєте, у вас є потенціал реально донести теперішньому кліру і архієреям Московського патріархату свою позицію? Ви кажете не ставити хронологічні рамки, але чи ви припускаєте, що за свого життя будете служити в Києво-Печерській лаврі?

– Я вірю в це і переконаний, що Господь створить такі умови. Ніхто не вірив до цього часу, що ми отримаємо томос і автокефалію. Але все ж таки ми довели, що можемо об'єднатися. Якщо будемо спільно працювати на єдність, то ми матимемо успіх. Так само і тут, я вірю, що Господь створить такі умови, що ми об'єднаємося.

Якщо Господь накреслив нам цей шлях, шлях правди, то ми його вже торуємо майже 30 років. Цей автокефальний рух триває ще з 90-х років. На початку він був дуже слабенький. Але Господь нас веде – поступово, через випробування.

– Ви сказали, що церкви мають об'єднатися "з низів". Та динаміка переходів до ПЦУ приходів МП, яка зараз є, видається вам достатньою, аби цей процес став незворотним? Зараз же це десь бідьше 400 приходів з 13 тисяч.

– Я вважаю, що ця тенденція є позитивною. Головне, що все відбувається мирно і добровільно. Не потрібно нам штучно пришвидшувати ці процеси, бо тоді матимемо негативні наслідки.

Зараз навіть там, де громади добровільно вирішують перейти, ми бачимо шалений спротив Московського патріархату, "молитовні стояння", приїжджають автобуси "тітушок" і намагаються диктувати громаді певні умови.

"У мене є принцип, щоб грошей від меценатів до рук не брати"

– Крім питань церковних, є ще й питання стосунків Церкви і держави. Ви казали, що коли Путін скликає Радбез з церковних питань, то це занадто. Водночас участь президента Порошенка в отриманні автокефалії ви не вважаєте втручанням у справи Церкви. Де для вас пролягає ця межа, за якою ви скажете політикам, що вони втручаються в церковні справи?

– У нас зараз немає ніякого втручання держави у справи Церкви. Коли ми говоримо про Росію, то говоримо про РПЦ як про певний підрозділ держави.

Кирил не приймає самостійно жодних рішень, скажімо, щодо України чи закордонних питань. Вони перебувають у підпорядкуванні російської держави. В Україні цього немає.

У нас хороші стосунки з державою, вона посприяла, щоб православні об'єднались в єдиній Церкві. Бо це релігійна безпека держави.

Я вважаю, що Путін, коли приймав рішення, йти чи не йти війною на Україну, дуже зважав на церковний фактор. Патріарх Кирил же приїжджав в Україну кілька разів, збирав певну кількість людей. Інколи їх, правда, домальовували у Photoshop'і. І, мабуть, у Путіна склалось враження, що він тут має абсолютну підтримку і його зустрічатимуть з квітами.

Народ український показав йому зовсім іншу картину. Але реальна підтримка Росії була і є в так званій УПЦ Московського патріархату.

– Не будемо приховувати, що зараз ви перебуваєте у певному фаворі у чинної влади. Але скоро вибори і влада може змінитись. Ви відчуваєте у себе всередині Церкви сили, щоб зберегтися в умовах, скажімо, коли держава почне працювати проти вас?

– До цього часу держава завжди була проти Української Церкви. У Київського патріархату підтримка, і то доволі формальна, була хіба за часів Ющенка. В таких формах, як підтримували Московський патріархат, у тому числі фінансово, за Кучми чи Януковича, нас ніхто ніколи не підтримував.

Ви знаєте зі ЗМІ, як фінансувалась, скажімо, Лавра. Наші монастирі всі живуть із пожертв, ми самі все ремонтуємо і підтримуємо. А на Лавру виділяли сотні мільйонів гривень.

Тому ми достатньо впевнені, що опираємось на підтримку народу. Влада у всі часи до нас ставилась якщо не вороже, то з формальною підтримкою. І зараз ми не претендуємо ні на яку реальну підтримку.

Ми не будемо ніколи і не прагнемо бути "державною церквою".

В чому ця "державність"? Може, нас держава фінансує? Ні, абсолютно ні. Ми звикли жити на самоутриманні. Це, можливо, стало катастрофою для Московського патріархату, вони звикли до розкоші, що всі олігархи і бізнесмени допомагають тільки їм. У нас завжди меценатів були одиниці.

Але ми звикли до цього. Мені, наприклад, як митрополиту не потрібні ніякі особливі умови. Я їх не маю. Я приймаю в кабінеті ректора Духовної академії, не маю ніяких покоїв окремих і так далі. І не прагну цього.

Так, має бути створений якийсь адміністративний центр. Це питання часу і грошей. Зараз ми їх не маємо. Але будуть з'являтись меценати, які будуть жертвувати, щоб допомогти, а не інвестувати, щоб керувати Церквою. Цього не буде.

Тому ми дякуємо президенту Порошенку, який зумів добитися визнання. Фактично він був головним переговірником і зміг завдяки своїм дипломатичним здібностям переконати Вселенського патріарха. Але надалі він не зможе втручатись і не втручався ніколи, у внутрішні справи Церкви.

– До речі, про Петра Олексійовича. Він, чи то пак держава в його особі, підписав певну угоду з патріархом Варфоломієм про підтримку і співпрацю. Але тексту цієї угоди не опублікували. Ви бачили цей документ? Про що в ньому йдеться і чому його утаємничують?

– Це була загальна угода. Вона навіть не між державою і Вселенським патріархом укладена, там був підписаний Петро Порошенко як приватна особа. Наскільки мені відомо.

Там декларували загальні такі речі, щоб на папері скріпити ті домовленості, які існували, між Петром Олексійовичем та Вселенським патріархом. Я бачив цей договір, там немає нічого такого особливого.

– Ви говорили про меценатів, і я згадав митрополита Онуфрія, при якому майже завжди присутній пан Новинський. Часом уже не розумієш, хто більше впливає на прийняття рішень. Так от під час вашої інтронізації у вівтарі Софії було двоє бізнесменів. Хто вони і що вони там робили?

– Зайшли до вівтаря. Це був Андрій Мацола і Ігор Лисов, який є меценатом приходу Преображення Господнього, де звершує служби митрополит Олександр (Драбинко). Це люди справді жертовні, які допомагають Церкві, але не намагаються втручатись у її справи.

Якщо візьмемо, наприклад, Андрія Мацолу. Він ніколи не дає кошти – він втілює проекти. Мацола багато зробив у Видубецькому монастирі (до обрання предстоятелем ПЦУ монастирем керував митрополит Епіфаній – УП), іконостас в Катериненській церкві (Чернігів – УП). Його цікавлять знакові історичні речі, він хоче долучитись до відновлення.

Наприклад, нам треба був іконостас у Видубецькому монастирі. Знайшли людей, які можуть зробити, він сам сконтактував з ними і все – церква отримує іконостас, вона грошей як таких і не бачить.

У мене є принцип, щоб грошей від меценатів до рук не брати. Це зайві спокуси.

– Ну, і насамкінець. Хтось, крім Петра Порошенка, приходив до вас отримувати благословення на похід в президенти?

– Ми відкриті. Спілкуємось з усіма. Мене всі вітали, були присутні і на службі 7 січня, коли ми привезли томос. Був же присутній не тільки президент, була і Юлія Тимошенко, і Андрій Садовий, і Олег Ляшко. І сюди приходили багато кандидатів. Ми не маємо права брати участь в агітації, але спілкуємось з усіма.

Розмовляв Роман Романюк

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.