Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Агент національної пам’яті [Випуск № 1413]

Карфаген має бути зруйновано. Директор Інституту національної пам’яті минулої п’ятниці заявив, що слідом за декомунізацією планується розробити закон про деколонізацію.

Не всім ця новина припала до вподоби, є в країни й інші завдання: реформа судів, боротьба з корупцією, зрештою, війна, не кажучи про вибори. Я хочу подати свій голос на підтримку Володимира В’ятровича й водночас висловити шану ще одній культурній героїні, яка так само днями отримала Національну премію імені Шевченка за досягнення в галузі публіцистики. Це вона, Оксана Забужко, впродовж довгих років, забираючи час у власне літературної творчості, бореться за повернення пам’яті — не просто відродження історичної істини, а й очищення її від нашарувань пізнішої брехні, такої звичної й зручної, що ця брехня ніби стала частиною нас самих. Вона якраз і займається деколонізацією.

Наскільки це актуально, покажу на одному-єдиному локальному прикладі: майже чотири роки тому (як швидко плине час!) вийшов есей Оксани про дім архітектора Василя Листовничого на Андріївському узвозі в Києві, який століття по тому внаслідок нав’язаного забуття називається «домом Булгакова» або «домом Турбіних» (раджу знайти текст на сайті радіо «Свобода», він того вартий).

Булгаков — це не просто видатний письменник, який силою свого таланту перетворив не аж такі вже презентабельні обставини власного життя на чарівну казку. Він творець міфу Білої гвардії, міфу, який має мало спільного з реальністю: ота капсула приватності, у якій нібито до часу ховаються гідні чоловіки й прекрасні жінки, де є лампа, тепла піч, піаніно та книжки за склом, де зберігається правильне уявлення про порядок речей, понад те, резерват цього уявлення до того часу, коли всі непорозуміння закінчаться.

У 1960-ті, коли в СРСР виник тимчасовий попит на романтику, все, що потрапляло у фокус суспільної уваги, не просто забарвлювалося автоматично цією інтонацією, а визначалося нею. Космос, недавня війна, спорт, геологи, кібернетики, але й вирішальний момент, точка відліку: революція і так звана громадянська війна. Зрештою, хіба мало хибних міфів, які, утім, створюють обличчя цивілізації?

Скажімо, міф про середньовічних лицарів, які в реальності не були ані такими романтичними, ані такими шляхетними. Міф про чесних, самовідданих, вірних, хоча в чомусь наївних більшовиків допоміг комуністичному ладу протриматися зайвих років двадцять. Причому було проігноровано більшість не лише, м’яко кажучи, неприємних обставин, а й незручних персоналій: зокрема, справжніх лідерів революції не згадували, бо вони з легкої руки Сталіна все ще вважалися зрадниками й шпигунами. Натомість на догоду панівній на той момент модифікації ідеологічного курсу було заново вигадано з нуля тип героя-більшовика без страху й докору, з осучасненою системою цінностей та мотивацій, збірного червоноармійця Сухова з «Білого сонця пустелі». Життя цьому міфу було відведено недовге.

Паралельний, але протилежний за знаком міф розвинувся практично синхронно. Ґрунтом для нього була туга за дореволюційним, «старорежимним» життям, оскільки серед живих залишилося, попри багатоетапні чищення, чимало таких, які добре його пам’ятали, а його тригером стали, як годиться, популярні книжки, фільми, серіали та пісні під умовним брендом «Поручик Ґоліцин». Першим серед них було перевидання в СРСР «Білої гвардії» 1966 року. І відразу ж після умовної легалізації «білий» конструкт обжився в середовищі російських імперіалістів, які до часу або прикидалися комуністами, або примудрялися поєднувати діаметральні позиції білий/червоний в одній голові, як це тепер звично робиться в пострадянській Росії (традиція, якій, власне, поклав початок Сталін).

Білогвардійська тема щасливо пережила розпад СРСР і залишилася естетичним взірцем сучасних імперців, символом реваншу «русского мира». Співці імперії агресивно ностальгували не за лампою з фортепіано, а за принадою «правильного» світового ладу, де немає місця якимось хохлам, гетьманам і петлюрам. Аж до дорослих ігор у «панів офіцерів» у жанрі реконструкції або, як каже юне покоління, «косплею». А тепер увага: одним із активних реконструкторів на білу тему виявився той самий Стрєлков-Ґіркін, який через кілька років був серед перших, хто розпалив вогонь загарбницької війни. Нічого собі забавки! Виходить, добровольці-недоуки, нинішні посланці Росії в Україні, Сирії, ЦАР — прямі спадкоємці тих офіцерів без страху й докору, які співали про «Вєщєго Олєга», ненавиділи Україну й чекали більшовиків як визволителів!

Міфи бувають різні: бувають гарні, бувають невинні, а бувають і отруйні. Хтось має цим займатися, бо війна гібридна. Добре, що в ній теж є волонтери.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.