Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Серце України, або Як Софіївський собор став головним храмом країни [Випуск № 1407]

Тисячолітня історія, унікальні мозаїки, фрески та нерозгадані таємниці – Софію Київську називають серцем і символом вічності України. Вона стала одним з найбільш значущих центрів світового православя і зіграла ключову роль у становленні незалежної Української держави.

До 100-річчя Дня соборності «Українська правда» розповідає, як будували Софію, чому її поява залежала від військових навичок Володимира Хрестителя, про що говорять софійські графіті, і куди зникли останки Ярослава Мудрого.

Колумбійська кава, Мазепа і Скоропадський

Коли киянку Наталію Лабутенко не покидають погані думки, вона залишає на роботі смартфон, йде на Софійську площу і стає в самому її центрі. Кілька секунд із заплющеними очима, вдих-видих – і проблеми відходять на другий план.

Наталя – співвласник і директор кав'ярні на розі Рильського провулка і Володимирської, які прилягають до Софійської площі. Бізнес у серці столиці вона відкрила 10 років тому і весь цей час відчуває енергетику Софійського собору.

– Неймовірне, містичне, сакральне місце. Я не знаю, як це пояснити. Але здається, що достатньо лише пройти поруч з храмом, торкнутися його стін рукою, і відразу розумієш: все класно, все круто, – каже Лабутенко.

У її закладі, де часто бувають співробітники сусідніх МВС, МЗС, Мін'юсту та СБУ, обсмажують зелену колумбійську каву. Дим в обіймах променів сонця кружляє у повільному танці під звуки джазу. Через прочинені вікна чутно, як авто делікатно прасують бруківку.

Рівно сто років тому тут вирували події, без яких, можливо, не було б ані Наталії з кав'ярнею, ані її чистої української мови, та й самої України також.

22 січня 1919 року на Софійській площі проголосили "Акт Злуки" – урочисте об'єднання в єдину державу Української Народної (УНР) і Західноукраїнської Народної (ЗУНР) республік.

– Якщо повернутися на 100 років назад, то цей майдан був заповнений величезною кількістю людей, – розповідає Олександр Кучерук, завідуючий Музею української революції. – Було холодно, приблизно така ж погода, як і зараз.

– Відбулася вікопомна і, власне, одна з найважливіших подій 20 століття, а можливо, і взагалі в історії України, – продовжує історик. – "Актом Злуки" впровадили формулу 1895 року Юліана Бачинського про соборну, демократичну Україну "від Сяну і по Кавказ".

Того дня по всьому центру Києва майоріли синьо-жовті прапори. На балконах вивішували рушники. З боку Володимирської, біля входу на Софійську площу, звели тріумфальну арку.

Опівдні прозвучали артилерійські залпи, і вдарили у дзвони Софії. Військовий оркестр заграв гімн України.

– Софійська площа завжди була центром не тільки духовного, а й активного політичного і громадського життя, – каже Олександр Кучерук. – Це зараз ми маємо Український дім, Верховну Раду, Адміністрацію президента. А в князівську добу переговори та зустрічі відбувалися на території Софії.

Панахида по гетьману Івану Мазепі, проголошення IV Універсалу 22 січня 1918-го, "Акт Злуки" рік потому, посвячення Павла Скоропадського у гетьмани – одні з небагатьох історичних подій, які відбувалися на Софійській.

– Я б сказав, що площа стала невимовним атрибутом існування українців, – веде далі Кучерук. – З точки зору історії, вона є більш сакральною, ніж Майдан Незалежності.

Іншого такого урочистого місця, як Софійська площа, не було. Хрещатик та сьогоднішній центр Києва почали формуватися лише у другій половині 19 сторіччя. Тарас Григорович Шевченко, який жив в нинішньому провулку Шевченка (на момент життя письменника - вулиця Козине Болото – УП), туди, де зараз Хрещатик, ходив качок стріляти.

Рекордна Оранта

Надія Нікітенко, доктор історичних наук, завідувач науково-дослідного інституту "Свята Софія", ось вже 40 років намагається розкрити загадки собору. Каже, роботи вистачить наступним поколінням на сотні років уперед.

Разом з однодумцями вона прийшла до висновку та довела, що храм був закладений 4 листопада 1011 року Володимиром Великим. А в 1037-му, який фігурує в літописах, батькову справу закінчив Ярослав Мудрий, якого раніше вважали беззаперечним засновником Софії.

– Це – найсвятіше місце Русі-України та її головний собор, – підкреслює Нікітенко. – Тут наші князі – Володимир, Ярослав, Мономах – схиляли коліна перед вівтарем. Тут молився Іван Мазепа, великий ктитор (меценат – УП) собору, Богдан Хмельницький, Петро Могила...

За словами Надії Нікітенко, Софія – єдине місце у світі, де збереглася така кількість мозаїк і фресок 11 століття (260 м² і 3 000 м² відповідно). Вони мають 177 кольорів і відтінків.

Історики називають храм "унікумом", де цінний кожен квадратний дециметр.

Погляд всіх, хто входить у собор, буквально приковує Богоматір Оранта – та сама "Незламна стіна".

– Доки стоїть у Софії мозаїчна Оранта, доти стоятиме і Київ, – впевнена Нікітенко. – Це найбільший образ у всьому давньоруському живописі. Здається, вона проникає в саму душу своїм поглядом.

Її висота 6 метрів. Довжина обличчя – 1 метр 8 сантиметрів. Довжина кисті руки – 55 сантиметрів. Але вона здається меншою за розміром, тому що зображена на увігнутій поверхні.

Одягнена Оранта, як візантійські імператриці і київські княгині. На ній синій хітон, підперезаний червоним паском. На плечі накинутий пурпурово-золотистий плащ-мафорій.

– Вона по-різному сприймається з різних точок собору, – показує Нікітенко. – Коли ви входите, здається, що стрімко йде вам назустріч.

Коли ви на хорах, там, де були князі та їхнє оточення, Оранта потужна, могутня, ніби закликає до того, щоб боронити Русь-Україну. А коли ви стоїте у вівтарі, здається, що вона сидить на троні та благословляє.

Є ще одна родзинка собору – фрески на світську тематику. Збереглися фрагменти княжого портрету, зображення дітей великого князя Володимира, який вводить свою родину в Софію. Ця родина символізує всю Київську Русь, яку князь веде до спасіння.

Унікальними є фрески на сходових вежах. Зображено взагалі неймовірне для такого місця, як храм, – укладення династичного шлюбу Володимира і візантійської принцеси Анни.

Війна, золото і знак престижу

Скільки могло коштувати будівництво Софії київським князям? Точної відповіді на це запитання історики не дають. Але те, що витрати були колосальними, сумнівів немає.

Як стверджує Надія Нікітенко, Софія була найбільшим храмом, побудованим у класичне Середньовіччя в усій "візантійській ойкумені" – на території, на яку розповсюджувався вплив Візантії. Більше була тільки Софія Константинопольська, що з'явилася за часів Юстиніана I (532-537 роки).

Велич і масштаби Софії Київської зумовив історичний контекст. Володимир хрестив Русь, його визнали царем, візантійський імператор називав його братом. Київська держава стрімко вийшла на світову арену. Софія стала знаком престижу.

За будівництво храму Володимир Великий розплачувався золотом. Після одруження з принцесою Анною він став близьким родичем її рідного брата, могутнього візантійського імператора Василя II Болгаробійця.

– Військо Володимира воювало у складі армії Василя, – розповідає Нікітенко. – Останній віддавав йому третину здобичі. Війни у той час були найбільш швидким методом збагачення. Звісно, золото потоком йшло на Русь.

За припущенням історика, у будівництві Софії могли брати участь до тисячі осіб. Керували роботами візантійські майстри, які володіли особливими знаннями і секретами.

Храм побудували з дуже міцної плиткоподібної цегли – "плінфи". Кожен її сантиметр може витримати навантаження у 134 кілограми. Використовували спеціальний розчин – цем'янку, з крихтою, яка додається у вапно.

Матеріал використовували місцевий. Наприклад, з Овруча везли спеціальний шифер, зроблений із пірофілітового сланцю. На хорах Софії збереглися 11 таких плит.

– Чим довше стоїть собор, тим більше він цементується, – стверджує Нікітенко. – Зараз, через тисячу років, він став, як єдиний моноліт.

Уявіть собі – фундамент тут зовсім неглибокий. На заході всього 75 сантиметрів, а у вівтарної частини найбільша глибина десь до півтора метри.

Система мурування Софії та її архітектура настільки мудро продумані, що можна сказати – собор вічний. Але він буде таким, якщо ми будемо його зберігати.

Банди з Софійської

82-річний киянин Ігор Степанович народився і живе там, де раніше мешкали заможні середньовічні кияни. Його будинок по вулиці Володимирській прилягає до Софійської площі.

Пенсіонер теж може похвалитися чималим багатством – у нього чотири квартири в одному парадному і цінна колекція картин українських і російських художників 19-го - початку 20-го століть.

– Тут все моє життя, – розмірковує старий, сидячи у своїх трирівневих апартаментах. – Кожен камінь мені дорогий. Тут жили мої діди, бабуся, тато, мама. Звідси забрали в гестапо моїх батьків і розстріляли.

Я жив і зростав з бабусею. Коли був маленький, тут, навколо людних місць на Короленка, 15 (зараз Володимирська – УП) ходив трамвай. Зупинка була біля мого вікна, і я постійно чув голоси людей і грюкіт коліс.

Це зараз Ігор Степанович розуміє, що місце, де він народився, – "золотий трикутник" Софії, Михайлівського собору і Андріївської церкви - з духовною сутністю. Але в його голодне дитинство Cофійська площа була вотчиною халамидників і вуличних злочинців.

– У нашому районі було багато бандитів, – згадує пенсіонер. – Я теж був дитям вулиць. Повоєнні роки, злидні страшні, жерти хотілося.

Взимку ми збиралися компанією. Тоді холодильників не було. Ми з вікон сітки з продуктами зрізали – з куркою, салом.

– Одного разу мій товариш Льоня, який був знайомий з сином генерального прокурора УРСР (Федір Глух – УП), повів мене до нього додому на Костьольну, – продовжує старий. – І я вкрав з квартири прокурора пакет з трьома кілограмами вершкового масла, які я відніс бабусі.

Про свою хуліганську та грішну юність Ігор Степанович розповідає спокійно. Для нього це частина життя, від якої нікуди не дінешся.

За крадіжку кількох пальто в університеті імені Шевченка він відсидів п'ять років "на малолітці". Але потім дивовижним чином став на шлях виправлення, закінчив той же університет і перетворився на юриста

"Кузьма – ти вор. Щоб тобі ноги сплутало. Амінь"

Дивовижно, але портрет й історія Ігоря Степановича з Володимирської, як і іншого сучасного українця, мало чим відрізняється від життя середньовічних предків. Вони теж робили життєві помилки, любили, ненавиділи і просили небеса про прощення. Про це свідчать більше 7 тисяч графіті, що збереглися на стінах Святої Софії.

В'ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, заступник гендиректора з наукової роботи Національного заповідника "Софія Київська", знає про написи на стінах собору більше за інших.

Графіті показують: наші предки були людьми віруючими, але грішне їм не було чужим.

– Вони також мали хвилювання, переживання, піклування про своє майбутнє, сподівалися на господню допомогу, – пояснює Корнієнко. – На одній з фресок, наприклад, є напис: "Господі помозі рабу своєму Володіміру на многая літа і прощєніє гріха на суді".

Є і прокляття: "Кузьма тать. Украл еси м'ясо. Асилонь твои кокошь, аминь". Це означає: "Кузьма, ти – злодій. Ти вкрав м'ясо. Щоб тобі ноги сплутало. Амінь".

Графіті залишали на стінах за допомогою гострих дерев'яних, кістяних або металевих паличок.

– Формально ми знаємо, що такий вид діяльності був заборонений уставом князя Володимира. Але велика кількість написів на фресках говорить про те, що існували якісь умови, за яких це можна було зробити. Які це умови, ми, на жаль, сьогодні не можемо сказати, – зізнається В'ячеслав Корнієнко.

Збереглися у Софії написи і на іноземних мовах: грецькій, латині, вірменській, польській і німецькій.

– Дослідження графіті показали, що в Києві розмовляли тією мовою, яку філологи називають "староукраїнською", – розповідає В'ячеслав Корнієнко. – Вона трохи відрізняється від сучасної української. Але в цілому були подібні словоформи, відмінювання слів і побудова речень.

Більшість написів виконані церковнослов'янською. Але до цієї мови, яка є штучною для більшості людей того часу, починають потрапляти елементи розмовної мови оточуючого середовища. Поступово вони починають домінувати, і у 14 столітті староукраїнська по суті повністю розчиняє в собі церковнослов'янську.

Ярослав з Брукліна

Двотонна кришка, чотиритонна основа з білого мармуру і багате різьблення. З білосніжним саркофагом Ярослава Мудрого, який стоїть у Софії, пов'язана одна з найбільш інтригуючих історій, яка не дає спокою історикам.

Є декілька версій походження цього візантійського шедевру. Деякі вважають, що його зробили у 5-6 столітті. Володимир Великий міг привезти саркофаг разом з іншими трофеями з Корсуня (Херсонеса), а потім, в 1054 році, в ньому поховали Ярослава Мудрого.

Інші думають, що саркофаг візантійці зробили на замовлення Ярослава.

До 2009 року історики, спираючись на результати досліджень 1939-го, були впевнені, що всередині знаходяться рештки Ярослава Мудрого.

Як показало відкриття саркофагу наприкінці 30-их років, в ньому знаходилися чоловічий і жіночий скелети. Чоловік був кульгавий від народження, з ознаками поранення в ногу і голову. Мав зріст 172 сантиметри. Помер у віці 65-75 років. Цей опис відповідав історичним відомостям про Ярослава.

– В 2009 році ми вирішили знов відкрити саркофаг та зробити дослідження останків за допомогою сучасних технологій, – розповідає Ірина Маргуліна, кандидат історичних наук, науковець "Софії Київської". – Були впевнені, що там знаходяться два кістяка. Але знайшли один сундучок з жіночими останками.

Майже детективне розслідування з пошуками і опитуванням свідків привело до церкви Святої Трійці, розташованої у Брукліні, районі Нью-Йорка.

– Деякі факти говорять нам, що у 1943 році архієпископ Никанор під час відступу німців з Києва вирішив також покинути Україну. Він забрав унікальну ікону Миколи Мокрого та кістяк (Ярослава – УП).

Никанор попросив німецього знайомого вивезти ці реліквії до Польщі, де архієпископ мав зустрітися з ним та забрати їх. Але так склалося, що два чоловіки не змогли знайти один одного. Німецький офіцер знайшов другого архієпископа, Палладія, який вивіз реліквії через Канаду в США, – розповідає Ірина Маргуліна.

20 років рештки Ярослава зберігалися під ліжком священика Івана Ткачука. А потім, за деякими даними, опинилися разом з іконою Миколи Мокрого в церкві Святої Трійці у Нью-Йорку.

– Ікона там стоїть, – констатує Моргуліна. – Але останки Ярослава ніхто не бачив. Зараз церквою опікується священик Володимир Вронський. Він не відповідає на питання, чи є в нього кістяк.

Хто до нього тільки не звертався, щоб повернути реліквії – журналісти, науковці, дипломати. Але спільну мову знайти не вдається.

До нього зверталися навіть представники з Москви. Мабуть, пропонували гроші. Але їм також не вдалося його вмовити. Сьогодні питання зависло в повітрі. Підключилися Адміністрація президента, Нацполіція, Інтерпол... Дуже сподіваємося, що ці реліквії нарешті повернуться до своїх витоків.

Гроші, дива та білка Микола

Яке майбутнє чекає на Софію Київську? Історик Надія Нікітенко впевнена, що вона має й надалі залишатися національним заповідником.

– Як стара людина, вона потребує догляду. Собор не можна експлуатувати так, щоб він був доступним для натовпів людей. Фрески будуть знищені від зміни температурного режиму та вібрацій від співу та колокольного дзвону, – аргументує вона.

Іншої думки завідуючий Музею української революції Олександр Кучерук.

– Софію будували як церкву. Хай буде як церква. В різних країнах є тисячолітні собори, в них моляться, і нічого не сталося. Навіть коли хата стоїть пуста, вона починає руйнуватися, – каже він.

Як би там не було, Софія продовжує непорушно стояти. Оранта, як і раніше, оберігає Київ. На Софійській площі вирує життя.

Киянин Микола приходить сюди в костюмі білки з "Льодовикового періоду" щодня. Протягом п'яти років. В середньому він проводить на Софійській площі по чотири-п'ять годин.

Вигляд Миколи, напевно, викликав би у наших предків побожний жах. Але сучасники з посмішками фотографуються з ним, залишаючи 10, 20 або 50 гривень.

Якщо пощастить, Микола заробить сьогодні 200-300 гривень. Проте тішить його не тільки це.

– Я сюди прийшов працювати від безвиході, коли в житті були складні часи, – каже білка-Микола. – А потім втягнувся, мені сподобалося.

Тут особливе місце: я просто спілкуюся з людьми, а вони мені дають за це гроші. Хіба це не диво?

Евгеній РУДЕНКО

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.