Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
30
липня
Випуск
№ 1433 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Уздовж Пітерської [Випуск № 1407]

Кажуть, невдовзі перейменують площу Толстого. А може, і вулицю заразом. Ну й відразу: «Фашисти!», «Ґвалт!», «Наступ на культуру!».

На канікулах, що затягнулися, я випадково відкрив «Войну и мир», колись улюблену книжку, яку читав безліч разів і знаю практично напам’ять, за винятком глав, де автор викладає свою історіософію. Я гортав знайомі сторінки й не впізнавав себе: те, що колись викликало захоплення («як він вгадав?», «як влучно!»), тепер провокувало втому або роздратування. Можливо, тому, що пошуки Толстим власного шляху, сенсу існування такою мірою вписані в координати Росії (власне, у цьому й був задум) і виведені за межі решти Європи, що для мене нинішнього приречені на автоматичне відторгнення. Бо Росія двісті років тому — гаразд, півтораста, якщо йдеться про час написання, — надто схожа на нинішню, аж лячно. А руйнівну силу тієї Росії кожен із нас відчув на собі, причому йдеться не лише й навіть не так про війну, як про специфічний ментальний стан. І головним героєм книжки мені тепер здається не П’єр (до речі, якоюсь мірою наш брат-хохол, адже прізвище батька Бєзухова надто прозоро натякає на канцлера Безбородька) і не князь Андрєй, а вибухова суміш Платона Каратаєва із Фьодором Долоховим.

Ні, я не належу до тих українців, для яких перехід на «мову окупанта» є невід’ємною ознакою зради. І репертуар Національної опери, який мало не наполовину складається з творів російської музики (Рахманінов, Мусорґскій, Чайковський, Римський-Корсаков, Стравинський, Бородін, Прокоф’єв), мені не здається критичним, хіба що трохи. А от коли шкільний курс зарубіжної літератури за 10–11 класи рясніє Некрасовим, Блоком, Маяковскім, Булґаковим на додачу до Толстого, Достоєвского, Чехова, Пастернака, а в списку додаткової літератури вже й Бунін, і Ґорькій, і Єсєнін, і Замятін разом із Платоновим, це лише означає, що упорядники програми перебувають у полоні радянських уявлень часів Сталіна: мовляв, світову культуру робили здебільшого росіяни. Ну майже.

У кращому разі тут чується відгомін старої заяложеної тези про те, що культура нібито не має кордонів. Кордони, звісно, є, причому в прямому сенсі: політичні, мовні, ментальні. Хто має сумніви, хай передивиться британського «Онегина» з Рейфом Файнзом і Лів Тайлер або ту ж таки «Анну Каренину» з Кірою Найтлі та Джудом Лоу. Крім того, у тих самих географічних межах трансляція культурних кодів із покоління в покоління відбувається вже з утратами. Я не втомлююся цитувати інтерв’ю однієї оперної діви з Росії (теж, між іншим, з українським корінням, кому цікаво) щодо участі в нью-йоркській постановці Чайковського: «Звісно, я знала цю оперу з дитинства, Пушкіна читала — це все зрозуміло, це все в нас у крові, у мізках, у душі... Перепрошую, я, врешті-решт, цього хлопця трахнула б. Тож у мене з Татьяной нічого спільного, крім мови». Додам: маючи уявлення про нинішній діапазон «великого и могучего» (у виконанні сопрано зокрема), я висловив би певні сумніви щодо спільності.

Поняття «світова культура» — симулякр, позбавлений сенсу. Світова складається з локальних, переважно національних, і кожна з них містить те, що не надається до перекладу. Хоч би як ми уважно читали з олівцем Маркеса, не зможемо викликати в собі те коло асоціацій, яке автоматично постає перед першим-ліпшим колумбійцем. І Кавабата, якого ми осягаємо в переказі, має мало спільного з оригінальним Кавабатою в сприйнятті освіченого японця. Виходить так, екскурсія, а її, як відомо, не слід плутати з еміграцією. Є окремі англомани, японознавці, китаєлюби, щільно занурені в обрані чужі цивілізації, але й вони подекуди не вільні від помилок в інтерпретації.

Я хочу сказати, що рештки москвоцентричності ніяк не сприяють універсалізації українського погляду на світ. Бо Пушкіна є сенс читати тільки після знайомства з Байроном, а краще разом із Вольтером і Руссо. Інакше вийде «наше всьо», тобто практично нічого. Адже тамтешнього побуту, ієрархії цінностей і системи стосунків ми все одно не знаємо. Вийде голий сюжет і, можливо, милозвучні словосполучення (що, зважаючи на травми, не факт). І з Толстим бажано знайомитися паралельно з Гюґо та Діккенсом (їхнього впливу на себе Лєв Ніколаєвіч і не приховував). Ми так не звикли. Тому замість власне культури оперуємо штампами на кшталт «дубины народной войны», не більше.

Я волів би, щоби поруч із вулицею Пушкіна з’явилася вулиця Байрона, а поруч із площею Толстого площа Гюґо. І ще десятки вулиць, провулків і проспектів імені замучених, захованих і забутих українців. Тоді гаразд, тоді буде досягнуто гармонії.

Юрій МАКАРОВ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.