Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
10
лютого
Випуск
№ 1409 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Верба. Париж. 1919 рік [Випуск № 1406]

Минуло рівно 100 років, як відбулася Паризька мирна конференція. Розпочалася вона 18 січня 1919 року і була скликана переможцями Першої світової війни. Учасником цієї конференції був і наш земляк – вербівчанин Дмитро Ісаєвич.

Закінчивши навчання у Вербській школі, він вступає до Кременецького духовного училища. Завершивши навчання на відмінно, Д. Ісаєвич вступає до Волинської духовної семінарії, що в Житомирі, а у 1910 році стає студентом Петербурзького університету. Там він бере активну участь в Українському русі, а згодом із деякими побратимами їде у Київ, де відразу включається в роботу Центральної Ради. На цей час припадають його знайомства з М. Грушевським і В. Винниченком.

Після падіння ЦР і гетьманату уряд Директорії призначає його офіційним членом української делегації на Паризькій мирній конференції з надією, що на руїнах старого несправедливого ладу прийде новий і справедливий. Перше повне засідання конференції відбулося 18 січня 1919 року, але після нього стало зрозуміло, що українську делегацію хочуть відпустити ні з чим. Головуючий Жорж Клемансо кипить ненавистю до тих народів, які були в ситуативному союзі з Німеччиною, яка допомагала Україні відстоювати Чорноморський флот, що базувався в Севастополі, і річковий – в Пінську. США та Англія були байдужими до українського питання. Грушевський та Ісаєвич скрізь, де тільки треба, відстоювали все українське. Вони постійно шукали шляхи у боротьбі за незалежність України. Франція, по суті, підтримувала інтереси Польщі і Росії, та невдовзі з румунами встановили кордон по Дністру.

Після цих бурхливих подій і невдач Дмитро повертається у рідну Вербу і проводить своє життя як селянин, на успадкованій батьківській землі. Поляки пропонували йому визнати себе поляком і обіцяли велику посаду, але Дмитро Григорович відмовився, потайки підробляв англійською, французькою, грецькою і латинською мовами, а на загал бідував. Невдовзі Дмитро одружується та разом з дружиною працює в школі села Стара Носовиця тодішнього Вербського району. В часи німецької окупації, німці в навколишніх селах, закривають школи. Він організовує навчання у батьківській хаті у Вербі, а згодом виїжджає на Львівщину в Стрий.

Роки летять, як розгнуздані коні, та ім’я такої людини не могло лишатися непоміченим. Його «вираховують», і переконавшись, що за ним немає неправди, вирішують не чіпати, однак використати для пропаганди. Проте Д. Ісаєвич категорично відмовляється виступити з осудом своїх соратників. Останні роки життя були трохи отруєні комуністичним чадом.

Помер Дмитро Григорович 17 січня 1973 року у Стрию. Він залишив по собі славний слід і є почесним громадянином міста Дубно та його рідної Верби.

Анатолій Остапчук, м.Рівне

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.