Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
червня
Випуск
№ 1426 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Іван Багряний. Біг над прірвою [Випуск № 1402]

Ворог радянського імперіалізму, якого не подужали енкаведисти. Письменник, якому на диво не заважала, а тільки допомагала політична заанґажованість. Іван Багряний – герой із яскравою, карколомною біографією: і творчою, і особистою, і політичною.

Охтирка – МАРС

Івана Багряного сьогодні сміливо можна назвати одним із найвідоміших українських письменників ХХ століття і, мабуть, найбільш прочитаним і визнаним в Україні письменником діаспори. Адже хоч він і народився та провів більшість життя в Україні, його основні твори публікувались і прославилися вже за кордоном. А на батьківщину вони повернулися тільки після проголошення незалежності.

Насправді цю людину звали Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 1906 року в місті Охтирка, що тоді належало до Харківської губернії, а тепер входить до складу Сумщини.

Батько Івана, Павло Лозов’ягін, був мулярем. Дослідники кажуть, що історично прізвище було інше – Лозов’яга, але його спотворили, зрусифікували під час оформлення документів у XIX столітті, що взагалі було вельми розповсюдженим явищем. Мати походила з селянського роду.

Іван Лозов’ягін мав безліч псевдонімів – від "Сорок Сорок" до "Дон Кочерга".

Але по-справжньому прижився та навіть замінив собою справжнє ім’я тільки один – Іван Багряний.

Син Багряного Нестор, який народився вже на еміграції, в одному з інтерв’ю розповів, що дізнався про справжнє прізвище батька аж у дорослому віці.

Перші серйозні літературні спроби Іван Багряний робив у двадцяті роки. Десь відтоді ж почав займатись образотворчим мистецтвом. Портрети, оформлення вистав, ілюстрації, карикатури – він активно працював у різних жанрів, але "візуалка" завжди залишалася трохи другорядною, порівняно з літературою, сферою. Проте ця "другорядна сфера" нерідко годувала і рятувала в скрутні моменти.

Важливою подією для Багряного стало навчання в Києві та приєднання до літературного об’єднання "МАРС" ("Майстерня революційного слова"; попередня назва – "Ланка").

Про значення цієї групи досить сказати, що до неї входили такі письменники, як Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші. Письменник, науковець (і таємний співробітник НКВД, до слова) Віктор Петров порівнював роль організації для Києва з роллю "ВАПЛІТЕ" для Харкова.

Втім, судячи з усього, група "МАРС" була значно менш декларативна і більш "заточена" суто на творчість, ніж ВАПЛІТЕ, але при цьому ще відвертіше опозиційна. Не дивно, що наприкінці двадцятих років "МАРС" спіткав організаційний розгром, а в наступному десятилітті на його учасників очікували репресії.

Цензура, троцькізм, боротьбисти

Отже, молодий Багряний мав старших колег, у яких мав чого повчитись. І це було дуже доречно, оскільки його ранні твори не справляють враження сильних і блискучих.

Так, його поему "Ave Maria" цензура заборонила і вилучила з продажу.

А роман у віршах "Скелька", побудований навколо повстання українських селян проти російських ченців у вісімнадцятому столітті (як бачимо, сюжет актуальний і досі), спричинився до звинувачень у "куркульській ідеології".

Ярлик "куркульського письменника" був тоді дуже небезпечною річчю, в чому невдовзі належало переконатись Івану Багряному. На нього чекали роки поневіряння лабіринтами радянського репресивного апарату. Роки, що зламали здоров’я, відбирали час і фізичну силу. Роки, що дали матеріал для найяскравіших творів і загартували силу моральну.

1932 рік. Момент, коли поворот біографії Івана Багряного символічно повторив, "заримував" поворот історії країни.

Після бурхливих, експериментальних, у чомусь жаских, а в чомусь обнадійливих і плідних двадцятих років в Україні розгорнулася справжня хуртовина масових репресій, а невдовзі розпочалася трагедія Голодомору.

Щось віддалено подібне відбулось і в житті письменника. Бурхлива молодість двадцятих, подорожі, участь у публічному літературному житті та інші яскраві моменти – все це скінчилося, поступилося значно драматичнішій, страшнішій і монументальнішій реальності.

У тридцять другому Івана Багряного заарештували у Харкові за звинуваченням у "контрреволюційній агітації".

"Надлюдина" у тайзі Зеленого Клину

Мабуть, якби цей арешт відбувся року так тридцять сьомого, Багряний уже б не вийшов живим з ГУЛАГу. Але станом на 1932 рік репресії хоч і були масовими та жорстокими, ще не сягнули такого рівня, як у 1934-1937 роках. Тому Багряному "пощастило" - йому "впаяли" "всього лиш" заслання на Далекому Сході. Із заслання він намагався втекти, й отримав за це ще три роки вже повноцінної відсидки в таборі.

Про життя на засланні й у таборі відомо досить мало – переважно короткі згадки самого Івана Багряного.

Він побував на "Зеленому Клині" (території, де жили українські переселенці), познайомився з екзотичною природою Далекого Сходу, пережив чимало пригод і прикрощів. Там він зустрів і свою першу дружину Антоніну Зосимову (в них народилася двоє дітей, одна дитина померла маленькою).

Зрештою, ці роки дали письменнику натхнення і матеріал, щоб написати пізніше, в 1944 році, один із найвідоміших його творів – роман "Тигролови".

"Тигроловами" зачитуються навіть великі скептики стосовно вітчизняної літератури.

Роман настільки сповнений життя і його пристрастей, що його пружності та динамізму не здатні перешкодити ані соціально-політичні мотиви, ані піднесена патетика. Навпаки, все це перетворюється на ще один струмінь одвічної, органічної боротьби людини за свободу.

У Саду Гетсиманському

Зрештою, Іван Багряний повернувся до України, але 1938 року його знову заарештували. За шість років змінились і масштаби репресій, і методи допитів.

Письменник пробув під "слідством" аж до 1940 року. На щастя, саме на цей період припала зміна влади в радянському НКВД – падіння одіозного Миколи Єжова та прихід не менш одіозного Лаврентія Берія. Новий нарком внутрішніх справ відчутно зменшив оберти репресивного механізму.

А усміхнулася фортуна тим, кого заарештували в єжовські часи, але ще не засудили – багато хто з них або отримали невеликі терміни, або взагалі звільнилися. Так сталося з Багряним. Вимучена багатомісячними тортурами й ув’язненням людина опинилася на волі (хоча й без права виїздити з Охтирки).

Із постанови старшої слідчої УНКВД по Харківській області Нечаєвої від 1 квітня 1940 року про розгляд справи №68211 (цитується за книжкою: Олександер Шугай. Іван Багряний: нове й маловідоме. – Київ: Смолоскип, 2013. – кн. І. – с. 130-132):

(...) на підставі викладеного і враховуючи, що вищевказані особи свідчать про антирадянську діяльність БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА, яка належить до періоду 1928-32 рр. за що останній був засуджений і відбув покарання.

Інших даних про антирадянську діяльність БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА слідством не добуто, крім зізнань свідка ДАНИЛЕНКА, які не можуть служити підставою для засудження, з огляду на їхню неконкретність та інші докази, які не підтверджують їх, а тому (...)

Слідчу справу № 68211 у звинуваченні БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА Івана Павловича за ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР – припинити подальшим судочинством згідно зі ст. 197 ч. 2 КК УРСР.

Звинуваченого БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА І.П. з-під варти звільнити, повернувши йому вилучені при арешті та обшуку документи.

Саме ця історія лягла в основу ще одного "хітового" роману Івана Багряного – "Сад Гетсиманський".

Книжка зсередини показує саму механіку сталінських репресій: "слідство", форми тортур, перебування в камерах, типи в’язнів, дозвілля, тюремна субкультура тощо. Як це не дивовижно, Багряний зумів створити на такому жахливому матеріалі твір життєствердний, світлий, а місцями навіть веселий – фірмове почуття гумору й тут не зрадило.

Стилістично досить простий, цей текст має особливий магнетизм.

Від крамольного театрального оформлення до упівських агіток

Не встиг Іван Багряний оклигати від перебування в "санаторії" НКВД і вилежатися після нього в лікарні, як розпочалася німецько-радянська війна.

Відомо, що під час окупації він писав у газети місцевої колаборантської адміністрації, зокрема, під псевдонімом "Сорок Сорок" - до харківської "Нової України" та охтирського "Голосу Охтирщини".

Це означає, що він мусив перебувати в більш-менш близькому зв’язку з похідними групами націоналістів-мельниківців: саме вони зорганізовували на окупованій території подібні видання. Його матеріали зазвичай викривали радянські порядки, зокрема сталінські репресії.

У 1942 році, за спогадами представника бандерівської ОУН Миколи Самійленка, їхня невеличка група, що рухалася з нинішнього Дніпра через Харків і Охтирку, познайомилася з Багряним.

Самійленко пише, що письменник уже тоді хотів їхати на Західну Україну – на Волинь, де, за його даними, "створюється українська армія". Можливо, сорок другий рік – момент переорієнтації Багряного з мельниківців на бандерівців. Причин могло бути дві. Перша – надто тісна співпраця мельниківців з окупантами. Друга – те, що мельниківські структури на Сумщині та Харківщині того року великою мірою зруйнували німці.

У лютому 1943 року Охтирку на деякий час зайняла Червона армія. Найвідоміший український "багрянознавець" Олександр Шугай наводить спогади першої дружини письменника, Антоніни Зосимової, що Багряного призвали до війська, але його ешелон розбомбили німці, й він повернувся додому. Тоді його заарештували, але йому вдалося втекти (подібні перипетії Багряний зобразить пізніше в емоційно супер-напруженому романі "Людина біжить над прірвою").

Якщо вдуматися, це просто неймовірно: Іван Багряний пережив ЧЕТВЕРТИЙ арешт радянськими органами – і знову лишився цілим, знову вислизнув!

Іван Багряний залишив Охтирку та рушив на захід у липні чи серпні. Рішення було подвійно трагічним – письменник назавжди прощався не тільки з рідним містом, а й з дружиною та сином. Чи від’їзд Багряного зруйнував родину, й Антоніна Зосімова не схотіла або не змогла нікуди їхати, чи він лише зафіксував розпад, але, наскільки можна виснувати з доступних матеріалів, стосунки з першою сім’єю розірвалися назовсім. За винятком одного епізоду, про який – пізніше.

Поступово, через Київ, Іван Багряний опинився на Галичині, у Львові, на Самбірщині та Стрийщині. Тут він то вів публічне літературне життя, то переховувався, зрештою, зовсім зблизився з ОУН (б), працював у референтурі бандерівської пропаганди, робив текстові та візуальні агітаційні матеріали.

І навіть брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради. Останнє свідчить про те, що десь саме тоді поряд із Багряним-письменником, Багряним-художником і Багряним-публіцистом народився Багряний-політик.

У Німеччині, спершу в Ауґсбурзі, а потім у Новому Ульмі, Багряний увійшов до групи діячів, що заснували МУР – "Мистецький Український Рух".

Це була амбітна організація. Своєю метою вони задекларували створення на еміграції "великої літератури", розвиток національної літературної традиції в поєднанні з досягненнями інших європейських літератур (концепція "органічно-національного стилю" Юрія Шевельова).

Звісно, в таких претензіях важко не впізнати ідеї "Розстріляного відродження", а надто ВАПЛІТЕ. В якомусь сенсі МУР став спробою продовження ВАПЛІТЕ та інших довоєнних організацій.

Між протилежних політичних вогнів

Як розповідає Олександр Шугай, радянські органи полювали на Багряного, намагалися виманити його. Через це він носив у лацкані піджака ампулу з ціаністим калієм – щоб не датися живим у руки ворога.

Вдавалися більшовики й до болісних психологічних прийомів. Так, вони змусили виступити по радіо проти Багряного його сина від першого шлюбу, який лишився в Радянському Союзі.

За словами Шугая, це важко відбилося на здоров’ї письменника.

Принагідно кажучи, вже за часів незалежності син продовжив розпочате – підтримував прорадянські позиції, виступав проти вшанування пам’яті батька. Хтозна, чи то справа була в його переконаннях, чи в цьому була образа через зруйновану родину. А може, так психологічно "відплачувались" утиски й обмеження, яких мусив у Радянському Союзі зазнавати син "буржуазного націоналіста".

Зі справжніми націоналістами було все складніше. Адже критикуючи їх чи обороняючись від них, Іван Багряний сварився з тими, з ким іще вчора-позавчора ділив хліб у походах, у підпіллі та на вишколах. Утім, політична боротьба загострювалася за власними законами.

Полеміка була все темпераментніша, а часом виходила й на рівень хуліганських витівок, включно з биттям шибок, бійками та погрозами. Хоч інколи бешкети закінчувалися зовсім несподівано.

"Огненне коло" мало стати частиною тетралогії, присвяченій українській молоді перед і під час Другої світової війни, проте з чотирьох запланованих книжок побачили світ тільки ця повість і роман "Маруся Богуславка".

Так чи сяк, створення УРДП і взагалі повоєнна громадська діяльність Багряного стала досить успішною спробою врізноманітнити безальтернативну розвилку політичних радикалізмів "комунізм – націоналізм" в українському двадцятому столітті.

При цьому гострі публіцистичні виступи Багряного стосувалися не тільки комуністів чи націоналістів.

Варто відзначити його послідовність, наприклад, у випадку з активним виступом проти редакційної політики радіостанції "Голос Америки" в 1950 році в газеті "Українські вісті".

У "Відкритому листі до дирекції "Голосу Америки" письменник і політик заявив, що українські програми цієї радіостанції були підконтрольними російським еміграційним діячам і, відповідно, просували російське імперське розуміння "українського питання", російський погляд на Україну, її історію та культуру.

1963 року Івана Багряного спробували висунути на здобуття Нобелівської премії. Але результати цієї спроби не стали відомими – оскільки 25 серпня того року письменник помер у санаторії.

Він мав хворобу серця, сухоти, діабет, інші хвороби. Іван Багряний прожив життя, для якого важко знайти епітети.

Нескінченні мандрівки, карколомні пригоди, непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект та інтуїція, нездоланна воля до перемоги, яскрава творчість у багатьох жанрах і насичена політична активність – усе це зробили з Багряного одного з головних наших героїв двадцятого століття.

І особливо приємно, що всупереч загальним традиціям українського самозабуття, пам’ять про Багряного жива. Його книжки відносно регулярно перевидаються, його долю і творчість досліджують, в Україні є вулиці Багряного, меморіальні дошки і пам’ятник, працює благодійна Фундація імені Івана Багряного.

Олег Коцарев

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.