Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
січня
Випуск
№ 1405 2019 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Революція в особах. Оникій Богун [Випуск № 1400]

Наприкінці 2016 р. до працівників групи «Реабілітовані історією. Рівненська область» зателефонував Вячеслав Редько. Він з родиною розшукував сліди свого прадіда, Оникія Богуна. Дзвінок спонукав істориків дістати із архівної коробки та вчергове перечитати «Автобіографію адміністративного старшини військового міністерства УНР Оникія Богуна».

Революція застала Оникія Богуна у Збаражі.

"Я в березні місяці уже організовував українські військові і цивільні національні ради уже під жовто-блакитним прапором, і зараз же я послав від себе Центральні Раді привітання.

Одержав я від Центральної Ради подяку із м. Києва за підписом пана професора М. Грушевського".

На 28 березня військове командування запланувало провести у Збаражі революційну демонстрацію. Підтримати, так би мовити, революцію. На зразок Свята Свободи у Києві.

За два дні до демонстрації до начальника залоги Збаража полковника Семенова завітав Богун.

Він прийшов із пропозицією: "Я бажаю вилучити усіх вояк із числа москалів-українців, і маніфестувати українців під жовто-блакитним прапором, і поход повинен бути перед Український жовто-блакитний прапор із українськими старшинами і козаками, а за нами, українцями, уже і москалі із червоними прапорами, чи, може, якими іншими, це діло уже москалів".

На це російський полковник "зразу збісився", а потім "покрутив носом, ізкривив свої губи, і нічого протів цього не сказав і дав мені на це згоду".

Демонстрація відбулась успішно: "Уже замайорів у нас, українців, жовто-блакитний прапор в м. Збаражі, і українські старшини і козаки деякі зараз онацілізірували військові кокарди національними стежками жовто-блакитного цвіту, і зараз же пішла організація українських національних військових Рад.

Це була 1-ша наша українська національна побєда над москалями".

Російською армією котилась хвиля "націоналізації". Кожна етнічна група творила свої етнічні військові підрозділи: білоруські, татарські, литовські, естонські.

Наймасовішим серед військовиків рухом був український. Ідея українізації російської армії охопила сотні тисяч солдат та офіцерів.

Оникій Богун узявся українізувати власний саперний підрозділ.

Коли з інспекцією на лінії фронту прибуло військове начальство, "я узяв ришучий крок отчаяня просити начальника штаба 9-ї армії і команду 40 корпуса у то, щоб вони дали згоду і затверженя іменувать мій отряд українським техничним призовим отрядом під филею жовто-блакитного Державного невмируючого прапора".

І це вдалося! "Без усяких балачок дали на це згоду, і тут же і дали мені право на папірі із затверженням печаткою і підписями".

"Отряд" існував до 1 грудня 1917 року – "це була моя 2-а українська національна побіда на фронті".

А далі була демобілізація. Уже не існувало Російської імперії, уже зник Тимчасовий уряд. У Петрограді та Москві керували більшовики.

Перед щойно проголошеною УНР постало складне питання: що робити з рештками російської армії на території України?

Деморалізовані та розагітовані солдати не хотіли коритись своїм командирам. Вони розбігались по території України, несучи хаос та сіючи смерть. Саме ці дезертири громили маєтки, грабували заводи, нищили залізниці.

Куди подіти цю армаду некерованих озброєних людей? Відповідь одна – розпустити по домівках.

"1-го грудня 1917 р. я одержав наказ від штабу 40 корпуса розпустити своїх саперів, а усяке майно і живий та мертвий інвентар передать 3-і інженерні дружині при 40 корпусі. 4 грудня я розпустив своїх саперів із повним задоволенням, а 5 грудня я уже іздав усе майно".

Оникій поїхав додому, де його чекали дружина Тетяна та четверо дітей – Іван, Григорій, Настя і Лукія. Старший уже навчався у Києві, тому якраз на Різдво наш герой зупинився в українській столиці.

До рідного села Чорнухи він потрапив аж 5 січня 1918 року. Та довго не втримався – "тут уже опанувала влада большевиків".

Оникій рушає в дорогу до Києва. Спочатку кіньми до Пирятина. Звідти, подолавши 195 верств пішки, бо "машинні валки до Києва не ходили", прибуває 26 січня (8 лютого) 1918 р. до ланцюгового моста на Дніпрі, тобто до київської Слобідки:

"На мосту була большевицька застава, а в м. Київі іще був страшний бій. [...] Тут, у Слобідці, я бачив як рострілювали большевики наших українців, в цвинтарі слобідської церкви.

Тут я бачив, як перейшли зрадники ненці України на бік большевиків – полк Сагайдачного і полк Шевченка, які здали без бою Київський арсенал біля Лаври. [...]

27 січня 1918 р., вечером, мені удалося пробратися в м. Київ, не замітила большевицька застава. [...]

Картина Київа в той час була страшенна, люди убиті валялися по улицям, большевики своїх убитих звозили по належності грузовими площадками, а решта убитих лежали по улицям як дрова, також само було багато битих коней по улицях.

Київ був цілком мертвим, безлюдно, крім большевицьких патрулів".

З Києва Оникій Богун пішки за три доби дійшов до Житомира. Михайло Грушевський звідти уже поїхав. Але можна було знайти Петра Болбочана. Тож Богун вступив до 2-го Запорізького пішого республіканського полку рядовим козаком.

У ці дні Армія УНР спільно з німецькими та австро-угорськими союзниками розпочали наступ проти більшовиків та звільнення України.

"Болбачан привів у лад потяг і військо, і знов пішли на Бердичів, і знов були великі бійки, але ж ми Бердичів узяли".

Шлях на Київ був відкритий. Оникій зі своїми товаришами миттю кинулись на потяги та рушили визволяти киян з більшовицького полону.

У Києві Оникій Богун отримав підвищення. Отаман Петро Болбочан запропонував йому посаду "господаря штабу полку".

З 2-м Запорізьким полком пройшов Лівобережною Україною, звільняючи її від більшовиків.

Господар штабу полку мав відповідати за господарство – вчасно та якісно нагодувати козаків, замінити та випрати одяг, організувати лазню. Козаки і старшини "страшенно були задоволені" й прозвали Оникія "Батьком". Так само іменував його й Петро Болбочан.

Далі був похід на Крим. Понад 9 тисяч українських бійців йшли походом, розганяючи більшовицьких зайд. 23 квітня 1918 року українське військо вступило в Сімферополь.

Сотник Борис Монкевич твердив: "Це стало можливим лише завдяки вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його [ворога] психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана, оскільки Перекоп звичайним приступом – здобути було б неможливо".

Над Кримом гордо майорів український прапор. А козаків української армії потрібно було годувати. У Сімферополі була база колишнього Брест-Литовського полку. На їх складах було вдосталь провіанту.

О 7-й ранку 25 квітня Оникій Богун зібрав кількасот козаків, пішов з ними до Брест-Литовського полку, і "кожен козак взяв на руки стільки майна, скільки він міг донести".

Військова здобич була взята. Вояків інших частин, які спробували вивезти майно на залізничних платформах, німецька варта не пропустила. "А я усе проніс, і усе, що краще було, то я забрав".

26 квітня за наказом Центральної Ради 2-й республіканський полк повернувся до Мелітополя.

Там минули великодні свята, після чого Оникій Богун подав у відставку з посади господаря полку. Натомість він призначений завідуючим полковою кореспонденцією.

В середині червня 1918 р. 2-й Запорізький корпус отримав завдання рушати до Білокуракіного, а згодом до Білолуцька на Харківщині для охорони кордону з Росією.

6 серпня 1918 р. військо присягало на вірність гетьману Павлові Скоропадському. На урочистість Оникій не пішов. А по тому була серйозна розмова з Петром Болбочаном.

Богун заявив: "Я ніс своє життя на вівтар неньки України і на кровавий бій не за право самозванного монархічного гетьмана. [...]. На підставі цього я і відмовився від присяги і підписі, тепер хоть і розстріляйте мене, я готов, я смерти не боявся і не боюся".

На репліку командира, що він теж проти Павла Скоропадського, але мусить вилучити його зі складу полку і взагалі з війська, той сказав: "Хоть і сегодня, я готов".

Виїхав він з Білолуцька 18 серпня, в часі перебазування полку на Чернігівщину.

Дороги Богуна та Болбочана розійшлись не надовго. Уже за два дні у Харкові вони зустрілись та "умовилися робити заходи повстання проти гетьмана Скоропадського".

Оникій Богун став активним членом Національного союзу. Упродовж кількох місяців Оникій Богун курсував між Полтавою, Ромоданом, Миргородом, Кременчуком, Харковом, готуючи ґрунт для повстання. У Харкові він тісно контактував із Сергієм Тимошенком.

І ось 14 листопада Директорія оголосила про початок повстання. В Україні запроваджено надзвичайний стан, а Київ – у стані облоги. Січові Стрільці вирушають в похід на столицю.

Харків отаман Петро Болбочан захопив 17 листопада 1918 року "цілком несподівано, бо в цій справі добре підготовили увесь Харків".

Оникій Богун у цей час – на передовій протигетьманського повстання. Він сформував свій загін та пройшов Полтаву, Лубни, Кременчук. Врешті у Кременчузі передав своїх повстанців до складу Запорізької дивізії.

Він також спостеріг, що Петро Болбочан вів себе цілком незалежно стосовно Директорії і Головного отамана Симона Петлюри, оголосив себе "самозванно отаманом війська усії Лівобережної України", готуючи переворот.

"Болбочан себе сам підписав смертний приговор" - так згодом написав Оникій Богун у своїй розлогій автобіографії.

Пробувши у Кременчузі до 18 січня 1919 р., Оникій Богун виїхав до Києва, де "іздав усю таємну інформацію отаману Василю Тютюннику, а високій Директорії теже саме, тільки по справі виборів 1-го Трудового конгреса".

Заступник начальника штабу Армії УНР Василь Тютюнник залишив Оникія Богуна при собі як старшину для доручень.

Оникій захоплено слухав Універсал про Злуку:

"Однині во едино зливаються століттям одірвані одна від одноі частини единоі Украіни — Західно-Украінська Народня Республіка (Галичина, Буковина, і Угорська Україна) і наддніпрянська Велика Украіна. здійснились віковічні мріі, якими жили і за які умірали кращі сини Украіни.

Однині є єдина незалежна Украінська народня республіка".

З наказу заступника начальника штабу Армії УНР Василя Тютюнника Оникій Богун виїхав на Полтавщину. Там він мав переконати Петра Болбочана: долучити його 1-у Запорізьку дивізію до ударної групи Січових стрільців під орудою полковника Романа Сушка.

Однак опальний отаман відмовився виконувати цей наказ. Оникій Богун "негайно повідомив" Василя Тютюнника, "і у скорості був наказ отаману Волоху і отаману Загродському заарештувати отамана Болбочана в м. Кременчузі і доставити в м. Київ".

10 червня 1919 року Василь Тютюнник відправив Оникія у "довгу" розвідку до Києва–Полтави–Харкова.

По дорозі він завернув додому, у Чорнухи. Повернення самостійника не залишилось не поміченим. У двір прийшли більшовики. Оникія у цей час не було вдома. Тому "червоні кати ограбили усе моє трудове господарство". Сімя мусила рятуватись втечею. Обійстя загарбники підпалили.

Погорювавши на попелищі, Оникій "мусив тікати і від денікінців, як від червоних, а сім’ю кинув голодну на волю судьби".

Оникій Богун пройшов увесь шлях з Армією УНР. За Перший Зимовий похід отримав Залізний Хрест за числом 264.

Влітку 1921 року його відправили у розвідку на зайняту більшовиками українську землю. Кілька місяців він мандрував Україною.

Врешті, зробив висновок, що загальне антирадянське повстання неможливе "за браком багнетів і належних людей". Про це і розповів Юркові Тютюннику та Симонові Петлюрі.

Однак Юрко Тютюнник "не задовольнився моїми правдивими інформаціями о ситуації Великої України", а Симон Петлюра сказав, що "Ю. Тютюннику видніше, коли іти в поход, той нехай собі іде", "йому дано не це можливі кошти".

Невдовзі, похід таки розпочався.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1921 року вояки групи Юрка Тютюнника перейшли польсько-радянську лінію розмежування. Серед них був і Оникій Богун.

Після того, як увійшли з боєм в Коростень Оникій прийшов до керівників походу. Він запропонував повернутися до Польщі. Юрко Тютюнник натомість пропонував йти на Київ і здобувати його "мудрістю, лицарством і відвагою". Оникія не почули. До Києва не дійшли.

17 листопада 1921 р. біля с. Малі Міньки Овруцького повіту "зчинився великий багнетний бій, стрілами куль рушниць і кулеметів". Чотириста три козаки потрапили в полон.

Оникій викинув документи, гроші і у своєму звичному селянському одязі зміг утекти. А за спиною розстрілювали 359 козаків.

Оникія Богуна поляки відправили у табір для інтернованих українців у Щипйорно. "І цим закінчився наш невдалий тяжкий похід".

У таборі він займався громадською роботою. Був скарбником і господарем спілки військових інвалідів, господарем і членом комісії з будівництва Хати інваліда Армії УНР. Підводило здоровя, адже мав два поранення та контузію. Майже повністю втратив слух.

Заробляти на життя не міг, тому від Українського центрального комітету у Варшаві отримував невеличку пенсію.

У серпні 1927 р. він оселився в Острозі на Волині. Мешкав у будинку родини старшини Армії УНР Зота Андрухова.

Жив самотньо, "як монах". Періодично писав дружині, що залишилась під більшовиками, хоча відповідей не отримував: "Живу в Острозі, ні в яку політичну працю не втручався і не втручаюсь, але державно-громадської праці не припиняв".

Мріяв, щоб його діти здобули освіту в українських вищих школах, клопотався про переїзд родини до Польщі. Та не склалось.

На початку вересня 1937 року у рідних Оникію Чорнухах заарештували його сина Івана. Батьківське серце попри кордони відчувало недобре. І 7 вересня Оникій Богун помер. Через два дні його поховали в Острозі, на православному цвинтарі на вулиці Бельмаж.

Імя Оникія Богуна швидко забулося. Адже дружина та діти проживали в підрадянській Україні і не знали про його долю. За могилою не було кому доглядати. Рукопис його спогадів потрапив до сховищ Рівненського обласного державного архіву.

Наприкінці 2016 р. до працівників групи "Реабілітовані історією. Рівненська область" зателефонував В’ячеслав Редько.

Він разом з братом Романом і мамою Людмилою Іванівною, розшукували сліди свого прадіда, а для Людмили Іванівни – діда, Оникія Богуна. На той час родина вимушено переїхала з Донбасу, із Харцизька, до Києва.

Дзвінок В’ячеслава спонукав дістати із архівної коробки та вчергове перечитати "Автобіографію адміністративного старшини військового міністерства УНР Оникія Богуна". Так Оникій Богун повернувся додому, до своєї родини.

А нащадки можуть повторювати його слова з автобіографії "ми, українці, є цілком українськими національними побидітелями, і хвалити Бога, що нема Малоросіі і малоросів, а є Україна і українці, що про це зна нарід усего світу, а це для нас саме головне".

100 років тому старшина Армії УНР Оникій Богун після невдачі українських визвольних змагань проти Москви змушений був рятуватись від більшовицького режиму на території тодішньої Польщі. 100 років опісля війна змусила його нащадків залишити Донбас. За 100 років з часу Української революції державно-політичний розлом українських земель пересунувся від Збруча до Сіверського Дінця.

Андрій Жив’юк

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.