Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Як це – відсидіти за самооборонуІсторія жінки, яка рік відсиділа і наважилась про це щиро розповісти [Випуск № 1399]

«Я не писала жодних скарг чи листів. Їх все одно ігнорують. Я написала книгу», – так розповідає письменниця Ірина Агапеєва про своє тюремне увязнення.«перевертнів у погонах» і отримала за це судовий вирок. Вона так і не була виправдана за таку самооборону та вийшла по амністії. «Троянди за колючкою» – не просто розповідь однієї дівчини, це ілюстрація цілої системи, яка замість того, щоб виправляти і направляти, ламає та знищує.«Українській правді. Життя», спробуйте й ви осягнути весь пережитий нею жах.

У 18 років дівчина спробувала захистити брата від свавілля

Як пережити подібне і не зламатися?.. Цю історію Ірина не розповідала довгі 15 років, щоб врешті-решт вибухнути нею на весь світ.

Її книга

Свою історію Агапеєва переповіла й

ІНЦИДЕНТ

До мого брата підішли троє хлопців, стали його бити. Жодними криками зупинити їх було неможливо. Брат впав непритомним.

У мене був мундштук, один з кінців якого був гострим, і я вирішила захищатися.

Ситуація відбувалася наприкінці 90-х в Криму. Це були найбільш бандитські часи і, коли люди чули галас та крики, то розбігалися в різні сторони, бо думали, що відбуваються якісь розбірки.

І в цій ситуації ми були впевнені в тому, що це підійшли якісь злочинці. Вони не представилися, не показали документів – в цьому була проблема. Хлопці виявилися співробітниками Управління по боротьбі з організованою злочинністю, належали до спецпідрозділу "Сокіл".

Вже потім вони наполягали, що підійшли і представились, а ми на них накинулись. Хоча всім зрозуміло, що ніхто б на трьох "убозівців" кидатися не став. Це ж нісенітниця.

АРЕШТ

Я провела три дні в райвідділі. Вважалась просто свідком, мені ніхто не висунув жодного обвинувачення.

Лише потім дізналась, що мене судитимуть за нанесення тяжких тілесних ушкоджень співробітнику правоохоронних органів при виконанні та переведуть у слідчий ізолятор.

Хотіли засудити на 5 років і 1 місяць. За такого терміну я б не потрапила під амністію й ніхто б не дізнався про їхні неправомірні дії.

Тяжкість тілесних ушкоджень залежить від того, скільки людина знаходилась в лікарні. Як він (той, кого Ірина Агапеєва пирнула мундштуком, – УП.) не намагався "вилежуватися", йому не дали медичний висновок, що ушкодження були важкими. Незабаром злочин перекваліфікували у нанесення легких тілесних ушкоджень.

Виходила перша частина статті, за якою мене обвинувачували, і я потрапляла під амністію. І вони нічого не змогли з цим зробити.

СІЗО

Там день не закінчується.

Світло не вимикають 24 години на добу – бджолиний вулик, який гудить, гудить і гудить. Хтось ліг спати, а хтось ще навіть не збирається у ліжко.

20 жінок живуть на 15 квадратних метрах. Ліжка розташовані в три яруси. Посередині камери стіл, поряд – туалет.

Там зовсім не було повітря, бо людей 15 безперервно палили. Зараз я взагалі не можу знаходитись в приміщеннях для паління. Коли відчуваю запах цигарки, здається, що втрачу свідомість.

Щодня, щоб провітрити камери, нас виводили на 15 хвилин виводили у крихітний тюремний дворик.

Оце і вся прогулянка. Її ледве вистачало, щоб розробляти м’язи. Іноді здавалося, що вони можуть атрофуватися від того, що там ти постійно лежиш. Рік просто лежиш, бо місця ходити в камері просто немає.

Їжу давали через так звану "годівницю". Тричі на день вона відкривалась. Проте кашу ніхто не брав.

Стосунки між жінками там нічим не відрізняються від звичайного світу. Спектр почуттів нікуди не зникає. Сварились, мирились. З власними батьками в трикімнатній квартирі можна посваритись і не розмовляти. А тут куди подітись?

З часом з кимось починаєш товаришувати, обираєш собі якусь компанію і маєш своє коло спілкування. Три, чотири, п’ять дівчат. З іншими можеш не спілкуватись. З тими, з ким спілкуєшся, можеш зійтися дуже близько.

У звичайному світі, якою б близькою подруга не була, ви після зустрічі розходитися по домівках, бо маєте ще багато всього іншого, крім дружби. А тут нічого немає. 24 години на добу одні й ті ж самі люди. Однак всі одна за одну вболівають, всі намагаються допомагати. Дівчата одяг можуть віддати, їжею діляться.

У нас був випадок, коли дівчину в СІЗО привезли одразу з пляжу. Вона була в шльопанцях, парео і купальнику. І всім було байдуже, що вона напівроздягнена. І що в Крим приїхала просто відпочити. Родичі жили далеко, одяг якийсь отримати вона не могла. Системі було все одно. Хоч в спідній білизні, хоч без неї. Я побачила її в грудні, а вона так і була в цих шльопанцях. Віддали у кого що було: хто светр, хто джинси.

Був випадок, коли в жінки, що перебувала зі мною в камері відкрилась сильна кровотеча. Здавалось, що в неї стався викидень. Медичної допомоги там неможливо дочекатися: людина помирає, а нікому немає до того діла. Ми грюкали в двері, кричали, вимагали, щоб прийшов лікар.

Він прийшов. Запитав: "Ну, і чого вам треба?" Ми розповіли, показали жінку, якій була необхідна допомога. Він подивився і вийшов. Через якийсь час повернувся з брудною ганчіркою, яку кинув нам зі словами: "Нехай заткне протікання". Все. Це вся медична допомога.

ТЮРМА

Тюрма – це глибокий колодязь, який поглинає все світло і залишає лише темряву. Це не конкретне місце, не конкретна будівля. Це, напевне, просто системне явище.

У жіночій тюрмі переважає моральне насилля. Але й фізично жінок ніхто не шкодує. Під час перебування у райвідділку кожний співробітник вважав своїм обов’язком підійти і вдарити. Мене ногою по обличчю бив хлопчик, років 20. Просто так. Чоловіку легше винести такий удар.

Ще один важливий момент. Коли у в’язницю потрапляє чоловік, то дружина його ніколи не покине. Вона до нього ходить, вона носить йому передачі, вона стоїть у черзі з 5 ранку.

Коли за грати потрапляє жінка, все інакше. За весь час, який я там провела, жоден чоловік, незважаючи на спільний побут чи дітей, не приносив передачі, не вистоював черги. Вони відвертаються одразу.

Коли я потрапила у СІЗО, у мене був хлопець. Ми з ним тільки починали жити разом. Орендували помешкання, завели собаку. І тут ув’язнення... І він залишився. Він допомагав з адвокатом, він ходив, він носив передачі, він чекав з 5 ранку. За цими стосунками спостерігали всі й називали їх "чимось неймовірним".

Знаєте, яке питання мені ставлять всі, хто читає книгу? "А що той хлопець? Що з ним сталось?" Я відповідаю: "З хлопцем наступного року будемо святкувати 20 років сімейного життя. У нас донька".

ЗВІЛЬНЕННЯ

Коли нас з братом звільняли по амністії, вся зала суду була наповнена "убозівцями", які були налаштовані на те, щоб нас звідти не випустити.

Наших друзів і рідних не пустили до зали суду. Перекрили все повністю. Ми не могли зрозуміти що відбувається.

Наша адвокатка зрозуміла все першою. "Вони зараз вас не випустять, – сказала вона. – Вас просто схоплять, спровокують для того, щоб відправити назад. Скликайте родичів, знаймих, всіх кого можете".

Коли оголосили вирок, то ніякими переможцями звідти вийти не вдалось. Рідні оточили нас колом, ми пробилися крізь "убозівців", заскочили у машину і швидко поїхали.

СВОБОДА

Ти з перших моментів розумієш, що вільний. Ось постіль і вона чиста. Ось душ і ти можеш скористатися ним в будь-який момент.

Відчуття свободи не було, тому що ми боялися подальшого переслідування. Боялися, що все може продовжитись. У той момент я не мала паспорта, прописки, інших документів, і зайвий раз боялась вийти на вулицю.

Звикати до свободи доводилося поступово.

Побувавши в тюрмі, ти перестаєш вважати себе особистістю. Твоє "я" стирають. За три дні проведених там, ти починаєш сама вважати себе винною, "зечкою" і злочинницею.

Я вчилась бути вільною. Після звільнення постійно здається, що всі навколо вороги, що все погано, що всі налаштовані проти тебе, і що в тебе на обличчі написано хто ти і де була.

З багатьма тюремними дівчатами ми спілкуємось і дружимо до цих пір.

Зазвичай це ті жінки, які вперше опинилися під слідством. Повірте, вони суттєво відрізняються від тих, кого ми очікуємо там побачити.

У них все добре, ніхто вдруге за грати не потрапив.

Для таких людей варто створювати групи психологічною адаптації.

Також потрібне працевлаштування. Якби влаштовували на нормальні робочі місця, де в них би не тицяли їхнім минулим, то цього було б достатньо.

Одна з моїх знайомих була лікарем. Щось у неї сталося. Деталей я не знаю, але розумію, що в цій історії мало місце насилля. Вона вбила якогось чоловіка і її засудили.

Так от вона відбула своє покарання і знову захотіла влаштуватися на роботу, але в лікарню її брати не хотіли. За допомогою знайомих вона все ж влаштувалась працювати в медичний заклад, але керівництво лікарні пустило чутку, що вона є вбивцею. Звичайно ж всі почали її бойкотувати. Колеги не спілкувалися, пацієнти не записувалися.

Як на мене, це булінг проти людини, яка вже понесла своє покарання. Цькування заважає людині повернутися до нормального життя, влитися в колектив. Вона ж не маніяк, вона – людина, яка зробила помилку.

Тетяна Вдовиченко, Ірина Громоцька

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.