Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Час ієрархів [Випуск № 1396]

Держава і вище керівництво зробили все можливе для просування української церковної автокефалії до отримання томосу. Залишилося успішно провести об’єднавчий собор тих церковних інституцій, що прагнуть автокефалії. Проте для цього необхідна добра воля учасників. Чи вона буде? Адже об’єднання передбачає обрання предстоятеля єдиної помісної православної церкви, а це загрожує розбратом у середовищі потенційних претендентів і формуванням кількох не дуже дружніх груп інтересів. Отже, насувається до болю знайома ситуація кількох «гетьманів» і боротьби за «булаву», що в минулому та й у наш час не раз призводила до краху найкращих українських сподівань. На жаль, в українській традиції людей, здатних добровільно стати на шлях аскези, відмови від особистої влади в ім’я вищих національних цінностей, завжди було обмаль. А в нинішньому церковному сюжеті їх може зовсім не знайтися. І це загрожує трагічним результатом, коли Україна втратить унікальний шанс усесвітньо-історичного значення, який випадає один раз на кілька століть. Можна уявити, яке враження це явище справить на світ, яку репутацію створить нашій країні (і не лише в релігійній сфері). Ознаки такого небажаного ходу подій з’являються вже тепер. Чимало ієрархів, які за автокефалію, демонструють неузгодженість позицій і небажання їх узгоджувати. У межах проавтокефальної «партії» чується якесь загрозливе різноголосся.

Чи відбудеться об’єднавчий Собор, без якого томосу не буде, і яка саме боротьба може на ньому розпочатися? Чи не станемо ми свідками невмирущого для України гоголівського сюжету «як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Чи не побачимо ще одного тріумфу особистого над національним? Дуже хотілося б, щоб ієрархи православних церков, наші вчителі християнської моралі таки стали над особистим, над кар’єрними амбіціями в ім’я вищого, щоб автокефалія через ті амбіції не провалилася... Бо йдеться про геть незіставні речі. Таким чином, ми матимемо можливість подивитися, чи відрізняються чимось українські ієрархи від українських політиків...

Нещодавно на телеканалі «Еспресо» в студії Антона Борковського спілкувалися з одним із суб’єктів церковного об’єднання, предстоятелем Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) митрополитом Макарієм. Митрополит говорив про якісь свої образи в спілкуванні з предстоятелем Української православної церкви (Київський патріархат) Філаретом, про якісь утиски своєї церкви, зокрема про те, що Порошенко забрав (за згодою Макарія) Андріївську церкву в Києві, а чому не у Філарета? На тлі глобальних церковних подій ці образи бачаться якимись дріб’язковими. Тут навіть незручно нагадувати про жертовність, смирення та інші християнські чесноти, до яких закликає нас церква.

Зокрема, митрополит Макарій заявив, що було б краще, якби Патріарх Константинопольський Варфоломій сам призначив предстоятеля Української помісної церкви, довкола якого могли б об’єднатися українські ієрархи. Що ж, Константинополь століттями призначав у Київ православних митрополитів, проте сьогодні йдеться не про митрополію Константинополя, а про автокефальну церкву. До речі, ще один учасник об’єднавчого процесу митрополит Олександр (Дробинко) з Московського патріархату також висловився, що було б добре, якби вибір предстоятеля помісної церкви відбувався б не з-поміж нині відомих претендентів, а з-поміж якихось зовсім інших осіб. Якщо перекласти це зрозумілою мовою, матимемо формулу: хто завгодно, аби не Філарет. Зрозуміло, що для деяких владик Філарет є вельми небажаним. Для них він зло. Для них, але не для церкви й України. Саме завдяки Філарету Київський патріархат став потужною структурою, що за кількістю християнських душ утричі (!) випереджає Московський патріархат в Україні. УПЦ КП — однозначно патріотична українська церква, надійний союзник незалежної Української держави. Це об’єктивні факти. Не кажучи вже про те, що Філарет украй небажаний для Москви. Українському православ’ю нині треба подолати чимало труднощів, кораблю української церкви доведеться перепливти через бурхливе море й обминути багато небезпечних рифів. І тут дуже потрібна досвідчена «залізна рука» Філарета, що так лякає деяких владик.

А наразі фронда, яка вже намалювалася в середовищі прихильників української автокефалії, залишає Москві великій простір для маневру, підсилюючи її можливості на інших церковних фронтах.

У нинішніх світових церковно-політичних процесах надзвичайно багато залежатиме від особистих чеснот (чи від їх браку) українських церковних ієрархів. Вони вирішуватимуть долю не тільки України. Чи усвідомлюють вони це? Хотілося б вірити, що так. Хоча й сумнівів вистачає, бо інколи полеміка між ними набуває такого характеру, ніби йдеться про спір за межу між двома земельними ділянками, буцімто сперечаються за два сусідні городи...

Що ж, треба долати прокляття нашої провінційності.

Ігор Лосєв

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.