Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Електоральне, меланхолійне [Випуск № 1395]

Якщо робити висновки з приголомшливої кількості білбордів на квадратний метр і душу населення, передвиборча кампанія в Україні вже почалася. Ідеться, звісно ж, про президентські перегони.

Хоча досі зберігається колізія: за законом, вони мають відбутися останньої неділі березня, тобто 31.03.2019. Утім, за іншим законом, президентська каденція повинна тривати чотири роки, тож волевиявлення слід було б очікувати не раніше як 7 червня — колізія? Але не менш інтригуючими й не менш значущими для майбутньої долі країни стануть наступні вибори — до Верховної Ради, які вже без імовірних сюрпризів відбудуться майже рівно за рікі, 29 жовтня.

Ми, хай там як, є громадянами парламентсько-президентської республіки, а не навпаки. Відколи притиснутий до стіни безталанний Янукович напередодні втечі підписав угоду про повернення до Конституції 2004-го, а парламент 386 голосами ухвалив відповідну постанову, у глави держави було забрано чимало повноважень. Формально він навіть не очолює виконавчу владу. Його функції: дотримання прав і свобод громадян, зовнішня політика та Збройні Сили — усе! Ну гаразд, ще кадри, але не одноосібно. Те, що більшість доленосних для держави рішень нині за фактом ухвалюється в Адміністрації президента в будинку № 11 за вулицею Банкова, — почасти результат апаратних домовленостей і дипломатичних талантів Петра Порошенка, почасти наслідок того, що в його розпорядженні (хоча на практиці геть не цілковитому) перебуває найбільша парламентська фракція його ж імені. Без такого ресурсу будь-який наступний президент опиниться в ролі якщо не британської королеви, то максимум українського бджоляра — прекраснодушного, але безпорадного.

Гадаю, ми не до кінця усвідомлюємо, яким дивовижним чином склалися зорі на початку каденції Петра Олексійовича, починаючи від об’єктивних переваг (деморалізовані політичні противники, шлейф тріумфальної перемоги в першому турі, патріотичний підйом, міжнародна підтримка) і закінчуючи його персональними компетенціями (досвід обертання у вищому ешелоні політики, освіта, харизма й — передусім! — уміння та здатність знаходити спільну мову з опонентами і тимчасовими союзниками, навички переговірника, без яких він не мав би шансів збити свою бізнес-імперію). Те, що вдалося, а надто не вдалося зробити президентові за чотири з половиною роки, визначається не лише його власними пріоритетами та амбіціями, а й необхідністю торгівлі, угод, ситуативних компромісів, зокрема з персонажами та угрупованнями з високою токсичністю.

У цьому його сила та водночас слабкість. Тим часом громадська думка, якщо розуміти під цим зрілим поняттям мінливі настрої натовпу, схильна наділяти Порошенка абсолютною владою й отже, абсолютною відповідальністю за стан справ у країні. Значна частина українців ненавидить президента щиро й самовіддано. Якою мірою причиною цього є ворожа пропаганда, а якою його реальні гріхи — окрема тема. Жоден томос, безвіз, патруль і парад не здатні перебити в очах народних мас негатив від долара по 28, а кубометра по 11, а надто від безкарних діловарів-схемотехніків. І почасти це справедливо. Фактор «любих друзів 2.0» висить над лідером нації постійно й наочно, як нахабний Porsche Cayenne поперек тротуару, але без них він не впровадив би жодного рішення. Можливо, найбільша проблема Петра Олексійовича в тому, що він досконалий політик, тобто виходить із того, що політика — мистецтво можливого, а в кризовому суспільстві в стані війни є попит на навіжених, які не визнають меж і обмежень.

Що ж стосується вищого законодавчого органа не як генератора правил, не як джерела розумних заходів, а як бази ефективності президентської вертикалі, то його контури губляться в тумані наступного року. Набір партій, які проходять у Раду, змінюється від опитування до опитування, а голосування за мажоритарними округами робить її склад буквально непередбачуваним. Хто більше витратить на харчові набори, хто краще домовиться на місцях або в центрі, того й виберуть. Окремі ентузіасти уявляють як гарантію від потрапляння до парламенту політичного сміття скасування мажоритарки й впровадження відкритих партійних списків, і це, якщо замислитися, справжня драма. Здорова частина політикуму шукає запобіжників від ексцесів прямої демократії, бо народ (плебс, охлос) не здатен ухвалювати раціональні рішення! Тікаючи від загрози узурпації влади олігархами, ми легко й непомітно можемо отримати парламентську більшість із «рєшал», популістів і прямих агентів Кремля. І тоді хоч би який геній сів у крісло № 1, його найкращі (припустімо) наміри потонуть у парламентському болоті. Виборець у масі своїй не читав Монтеск’є, йому байдуже до розподілу гілок влади, і він не розуміє, навіщо взагалі закони, тим більше що вони ледве працюють. Боюся, за рік цього навчити неможливо. Та й завдання так ніхто не ставить, а дарма.

Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.