Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Історія про жадібність [Випуск № 1394]

Одного разу наша молоденька співробітниця Інга прийшла на роботу в дуже засмучених почуттях.Інга, наймолодша з нас, давно була помічена в жадібності. Вона ніколи не скидалася з нами на каву або солодощі. Та й колезі на операцію теж грошей не дала — Уявляєте, дівчатка, у мене тільки що в метро розрізали сумочку і вкрали гаманець.

Мало того, що в гаманці було майже сто гривень, та ще й сумка коштує триста. Я адже її зовсім недавно купила, — тремтячим голосом промовила вона і заплакала.

— Не потрібно робити з цього проблему. За статистикою, хоча б один раз у житті грабують кожну людину. Що сталося, того не зміниш. Тому нема чого плакати! — Спробувала її заспокоїти розважлива Ірина.

— Але ж мені ще потрібно якось дожити до зарплати, — продовжувала плакати Інга. — Що ж мені робити?

— Я можу тобі позичити сто гривень до зарплати, — запропонувала я.

— Так, але мені їх потрібно буде повернути, а я хотіла собі нові босоніжки купити.

— Тоді доведеться відкласти покупку, — знову вступила в розмову Ірина.

— У тебе і так стільки взуття, що можна кожен день безперервно міняти його протягом декількох тижнів.

— Ну і що. Я вважаю, що у жінки має бути окрема пара взуття під кожен наряд. Взуття потрібно міняти не тільки при зміні пори року, — припинивши плакати, сердито сказала Інга.

— Речі потрібно купувати, порівнюючи доходи з витратами, — повчально промовила Ірина.

— А якщо носити весь час одні і ті ж речі, можна перетворитися на нафталінову дівчинку! — Парирувала Інга.

— Ну, тобі, звичайно, легко говорити, ти, окрім як про свою персону, взагалі не звикла ні про кого піклуватися, — сердито зауважила Ірина. — А в мене є дитина, і ще потрібно мамі допомагати.

— Дівчата, перестаньте, — втрутилася в суперечку я. — Ще не вистачало, щоб ви посварилися.

Краще давайте каву пити, я і цукерки принесла. Хочете? Інга вийшла з кабінету, а я докірливо зауважила Ірині, що їй не коштувало засмучувати Інгу ще більше. Адже їй і так сьогодні не пощастило.

— Ох, Наташка, важко тобі буде жити з такою добротою. Тільки ти завжди намагаєшся прощати людям всі їх недоліки. Подивися, яка вона скнара, — звернулася до мене стримана Віра.

— Так, коли ми скидаємося на каву та солодощі, вона завжди каже, що худне, а кава шкодить її хворій печінки.

Але як тільки щось солоденьке з’являється, вона забуває про те, що на дієті, та й каву п’є нарівні з усіма. Тому тобі не варто її захищати і гроші позичати. Ніщо так не псує відносин між людьми, як борги, — продовжувала обурюватися Ірина.

— Дівчата, не варто бути такими вже дріб’язковими. Не забувайте, що вона в нас сама молоденька і багато чого в житті не розуміє. — Я знову спробувала виправдати Інгу. — У неї все попереду...

— Ага, давайте її взагалі всім колективом удочерити, цю дитинку, — з іронією запропонувала Віра. — Нехай живе у своє задоволення! У неї скоро день народження, до речі.

Давайте скинемося і купимо їй нову сумочку. Можна навіть з крокодилової шкіри. Може, нагадування про такого страшного хижака відлякуватиме від неї всяких шахраїв.

— Ага, а коли ми скидаємося на подарунок комусь іншому, вона завжди ниє, що сидить на мілині. Але при цьому купує собі дорогу косметику, — продовжувала сердитися Ірина.

— Коли Ніні Іванівні потрібні були гроші на операцію, всі здали, а вона сказала, що це марна трата грошей, мовляв, операція не допоможе. А Ніна Іванівна, слава Богу, тепер жива-здорова! — Нагадала Віра.

— Не варто зараз про це. Цим ми тільки зіпсуємо собі настрій. Зрештою, може, її зіпсували батьки. Вона у них пізній і єдина дитина, — припустила я.

— Тим більше, коли людині все легко дається, вона повинна так само легко розлучатися з якимось червонцем на загальні потреби. А в неї снігу взимку не випросиш, — продовжувала бурчати Ірина. — Так їй легше застрелитися, ніж комусь допомогти матеріально, розщедритися!

— Ні, хто-хто, а вона вже точно ніколи не застрелиться. Тому що, по-перше, шкода буде грошей на пістолет. А по-друге, вона просто не перенесе того, що на поминках народ буде тріскати делікатеси вже без її безпосередньої участі, — зареготала Віра.

— Дівчата, ми так бог знає до чого можемо домовитися, — зробила я спробу змінити тему. — Давайте, нарешті, не забувати, що у неї, сьогодні, важкий день. Її все-таки обікрали! Я подумала, що поки ми тут перемиваємо Інзі кісточки, вона, бідолашна, гірко плаче в повній самоті де-небудь в курилці. Тому вирішила її, трохи заспокоїти.

Яким же було моє здивування, коли, штовхнувши прикриті нещільно двері, виявила її підслуховуючою нашу розмови! Вона все чула. Інга відступила назад і мовчки, поманила мене за собою рукою. Я підійшла.

— Наташа, я все чула! Ти, мабуть, єдина добра людина в нашому колективі. Що б я робила без твоєї підтримки! Не розумію, чому ж я їм насолила, що вони мене так ненавидять? Я ж намагалася нікого не ображати, а вони... Ну, за що? — Тихо запитала Інга голосом скривдженої дитини.

— Не перебільшуй! Просто тобі потрібно постаратися об’єктивно ставитися до своїх недоліків. Жити в колективі — це враховувати думки інших, а не тільки свої власні амбіції.

— Так, ти маєш рацію. Я постараюся. Тільки чи можу раніше розраховувати, що ти даси мені грошей до зарплати? Не хочеться розповідати про крадіжку батькам. Вони турбуватимуться, — попросила вона.

— Ну звичайно, завтра я принесу гроші. Не хвилюйся. Не можна прожити життя без будь-яких втрат, — заспокоїла я її.

На наступний день я принесла їй гроші. Вона навіть поцілувала мене в щічку і сказала, що ніколи не забуде про те, яку величезну послугу я їй зробила.

Тиждень потому ми святкували її день народження. Влаштували невелике чаювання. Інга принесла великий торт і коробку цукерок. Торт був абрикосовий з недешевої французької кондитерської. Тому ми переглянулися. Інга все-таки зробила висновки і вирішила нас вразити своєю щедрістю? Але ми помилилися. Вона відрізала рівно чотири шматочки торта і, розклавши їх по тарілочках, поставила перед кожною з нас. Решту торта накрила кришкою і сховала.

— Батьки сказали, що ввечері зайдуть в гості, — пояснила вона діловито. — Тато надзвичайно розщедрився і навіть пообіцяв мені п’ятсот доларів подарувати. Потрібно пригостити їх як слід! Ми знову перезирнулися між собою і дружно розреготалися. Да-а, таку жаднюгу-помадіну, швидше за все, ніхто і ніщо не здатне виправити... Борг Інга так і не віддала. Але я не дивуюся і не серджуся. Адже це зовсім непросто для жаднюги. Недарма кажуть, що в борг береш чужі гроші і ненадовго, а віддаєш свої і назавжди. Бідолаха Інга, як ніхто, це знає...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.