РЕСПУБЛІКА БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ [Випуск № 1393]

Взагалі-то, ми можемо все, якщо про це домовимось і наше спільне мислення вкладемо в дію. Республіканське мислення здебільшого притаманне людям, які мислять вільно і готові домовлятися про спільне. Водночас сама домовленість про спільне дуже залежить від того, які обмеження ми накладаємо на цю домовленість.

Українці як погані республіканці

Тут виясняється прикра обставина – мислення надзвичайно слабко усуспільнюється. Легко усуспільнюється здоровий глузд, деякими зусиллями усуспільнюється розум, значними зусиллями усуспільнюється уява, складними, але добре знаними і тренованими зусиллями, усуспільнюється воля і великими зусиллями усуспільнюється пам'ять.

Тому республіканське мислення це особливий напрямок гуманітарних досліджень, який розглядає та продукує підходи та методи домовлення про те, як нам жити разом.

Українці виявилися слабкі саме в цьому – домовлятися про складну модель співжиття.

Виставити якусь просту та зрозумілу для мас ідею (князівство, козацтво, імперія, народ, клас, нація) для так чи інакше традиційної чи нав'язаної ззовні спільності легше, ніж кожен день обговорювати питання спільного смислу того, навіщо нам бути разом.

Обмеження мислення залежать від того, як ми самовизначаємось і настільки далеко розповсюджуються наші амбіції.

І коли ми, українці, стикаємося з тим, що вільна воля мислення виходить за межі відомих норм, розроблених колись і десь теорій, ми починаємо боятися цього необмеженого мислення, бо дуже добре знаємо своє діонісійське анархічне начало. Тобто аполлонічне начало ми готові впускати в себе лише на основі чужих норм, чужих теорій, зрештою, чужого мислення.

Я іноді думаю і не знаходжу відповіді на питання: як можуть такі люди-народ-нація-громада бути настільки вільними у спонтанних протестних і руйнівних вчинках і водночас настільки залежними у своєму впорядковуючому договірному мисленні.

В українській уяві громада та республіка це лише діонісійське начало, водночас добре і благородне, а держава це аполлонічне начало, водночас зле і глитайське. Ми ще можемо помислити громаду та республіку в упорядковуючому контексті, але не можемо помислити те, що цей аполлонізм може бути знайдений всередині договору суспільства. Нас не гнітить думка, що це аполлонізм запозичується десь ззовні – в міжнародній спільноті, в праві та юриспруденції, в державі.

Саме тому, українцям важко прийняти ідею республіки. Ідею імперії, класової солідарності, народу чи нації українцям прийняти набагато легше – все одно якесь ярмо на свою свободу потрібно накидати, то нехай це бути якесь зрозуміле ярмо.

А от домовлятися щодня про розподіл повноважень між вільними громадянами, громадою як найближчим колом згоди, республікою як середнім рівнем домовленості та людством як найвищим рівнем домовленості – таке українцям сниться лише в страшних снах.

Республіка це не один рівень спільності, це багато рівнів спільності, між якими змісти спільності не просто розподіляються і постійно перерозподіляються. Це засаднича ідея республіканізму, що, до речі, рідко коли актуалізується навіть в західних гуманітарних дослідженнях. Там говорять здебільшого про республіку лише як про один рівень спільності.

З якого самовизначення виникає республіка?

Хто має право на самовизначення? Це просте питання насправді є найбільш складним питанням в міжнародному праві і в філософії взагалі. Допоки міжнародна спільнота не була якось інституціоналізована, право на самовизначення мав лише той, хто володів силою, щоб його захистити. Відтак на самовизначення сила справляла вирішальний вплив – хто має силу, той і самовизначається.

З того часу, як виникла міжнародна сила і відповідно міжнародна комунікація з приводу застосування сили, питання про право на самовизначення стало значно складнішим.

Рудиментом епохи ХХ століття є Організація Об'єднаних Націй, де конфлікти між сильними країнами впорядковано вирішуються за рахунок слабких країн.

Рудиментом також є уявлення про право "націй на самовизначення", яке архаїчним чином все ще знаходиться в українському дискурсі, але вже відсутнє в міжнародному дискурсі. Можете порівняти з наведеною в посиланні статтею відповідну статтю англо-американської Вікіпедії – "Самовизначення".

В 2010 році в Косовській справі Міжнародного Суду були запропоновані критерії поняття "люди, що мають право на самовизначення": 1) традиції і культура; 2) етнічна приналежність 3) історичні зв'язки і спадщина; 4) мова; 5) релігія; 6) почуття ідентичності або спорідненості; 7) воля до конституювання окремішності. 8) спільні страждання. Я б лише тут уточнив: "7) власна воля до конституювання окремішності", щоб виключити випадки інспірованих імперіями потуг відняти території у колишніх колоній.

Як можна бачити, такий критерій як територіальна цілісність чи компактність проживання відсутній. І це не тому, що про нього забули. Це тому, що існує інша позиція (зі своїми теоріями), яка кладе в основу уявлення про суверенітет – територіальну цілісність, яка більш важлива, ніж право якихось людей на самовизначення. Тобто територіальна цілісність в уявленнях міжнародної спільноти все ще продовжує бути пов'язаною з силою.

Кожен, хто претендує бути окремішністю, може як завгодно самовизначатися, але його територіальна цілісність гарантується лише силою – власною, якщо вона в нього є і він хоче і може її застосувати, чи зовнішньою, якщо територіальне існування цієї окремішності має вирішальне значення для якоїсь сильної країни чи навіть для більшої частини міжнародної спільноти, яка готова його захищати своєю силою.

Унікальність України в тому, що жоден з 8-ми критеріїв не створює територіальну цілісність в якості окремішності. Інакше кажучи, прагнення України до суверенітету не підтверджується інтегритетом по жодному з 8-ми критеріїв, які міжнародна спільнота розглядає як значимі.

Ось саме тому, Суспільний Договір, є, по-перше, критично необхідний для України в якості основи інтегритету, а, по-друге, має бути спрямований на майбутнє, творити нове право, бути іноваційним та інноваційним в соціальних та інших аспектах.

Це має бути Договір про спільні принципи, а не про цінності ідентичності чи спорідненості; про шлях в майбутнє, а не про фрагментовані традиції та культуру чи пошматовану чужими імперіями історичні зв'язки та спадщину; про громадську волю до конституювання окремішності, а не про волю привілейованого класу, який постійно руйнує суверенітет України; про республіканську приналежність, а не про етнічну приналежність, мову чи релігію; про спільні іноваційні звершення теперішнього щодо майбутнього, а не про спільні страждання минулого.

Це означає, що українську республіку ми не можемо будувати на тих критеріях, які є традиційними та прийнятними для міжнародної спільноти. Ми маємо будувати українську республіку на критеріях, що виходять за межі міжнародних норм і складають основу інтегритету та соціального прориву України до майбутнього.

Які обмеження має іноваційна республіка?

Найбільше обмежень творення української республіки зазнає від олігархів, політиків та експертів на службі у олігархів. Вони говорять про відсутність підстав для Суспільного Договору.

Значну частину обмежень творення республіки зазнає від агентів західного впливу та від провідників диктату міжнародних норм – і це не обов'язково грантоїди. Це, перш за все, вивчені на західних нормах політологи, юристи, економісти.

Давайте спробуємо відповісти на питання: Суспільний Договір це договір між ким і ким. Юристи одразу ж кажуть, що у кожного договору мають бути сторони. А публічний договір вони розглядають винятково як оферту. Тобто на повному серйозі юристи переконують мене, що у публічному договорі не може бути багато сторін. Тобто договір між усіма вільними громадянами не може існувати, бо немає такої теорії права.

Якщо ми подивимось визначення публічного права, то там в усіх варіантах (російському, українському, англо-американському, німецькому, французькому і т.д.) сказано про юридичну нерівність сторін такого права – тобто публічної сторони громади і сторони держави (уряду), де держава наділена владою.

Ми отримуємо суттєве правове обмеження. У нас в принципі немає теорії публічного права, яка би давала можливість укладати договір лише між рівними громадянами, з позиції якого ці громадяни могли би розглядати державу та владу як можливий, але не обов'язковий, інструмент здійснення самоврядування республіки. Юристи зазвичай намагаються ототожнити поняття "республіка" та "держава" і протиставити державу публічній громаді як слабкій щодо держави.

І тут виявляється суттєва розбіжність позицій. Я та мої колеги вважаємо, що потрібно змінювати зміст теорії публічного права. А юристи вважають, що раз норми такої немає, то ми робити так не повинні, бо міжнародні санкції і все таке дуже небезпечні.

Тобто ми досі не можемо створити республіку на правових засадах, бо правові засади відсутні, не розроблені чи зумисне спрямовані на захист непорушності держав.

Самовизначитись поза нацією ми не можемо, бо досі розуміємо право на самовизначення як лише право націй на самовизначення. А самовизначитись як республіка на рівні громадян та громад не можемо, тому що змушені мати справу лише з владно-державним способом делегованого представницького управління народу, розглядаючи самоуправління як лише місцеве самоврядування громад чи взагалі як функціональну самоорганізацію населення.

Є лише один послідовний принцип активації всезагальної енергетики громадян – республіка. Всілякі інші концепції – народу, класу чи нації – намагаються видати себе за республіки: народні, соціалістичні (класові) чи національні. Але ці так звані республіки не є власне республіки, бо обмежують засадничий принцип республіки – постійне процесне узгодження спільного.

Народна республіка делегує свою владу державі, відтак народ швидко і надовго упокорюється державою та втрачає владу як таку настільки, що навіть саме уявлення про республіку лишається лише у назві, бо народ не творить республіку. Там, де є народ, немає республіки.

Засади республіканського права

Республіканське право це таке позитивне право, яке виходить не з позиції волі суверена (монарха, держави чи навіть народу), а з позиції добровільного вибору колективного суспільного договору, де використовується розподілений суверенітет. Республіканське право за своїми установками спрямовано на перерозподіл інтегритету громадян – громада, республіка, людство – задля розподіленої свободи громадян, підтримання ефективного в своєму розвитку розподіленого спільного, творення принципово нової колективності – єдиного людства.

Республіканське право – найвищий рівень права. Публічне взагалі, конституційне зокрема, цивільне та інші типи прав походять від республіканського права і не можуть йому суперечити. В сенсі цивілізаційної та навіть соціальної ефективності республіканському право може як рівне протистояти лише приватне право, яке в своїх загальних засадах має бути з ним узгоджене.

В основі республіканського права лежать можливості договору між багатьма вільними громадянами, які є рівними за принципом недомінації. Недомінація означає унеможливлення домінування однієї волі над іншою волею. Недомінація торкається лише тих, хто домовився про недомінацію та дотримується цієї домовленості. За межами домовленості діє домінація. Недомінація в економіці унеможливлює також будь-яку монополію як те, що заважає конкуренції. Відтак недомінація є основою конкуренції на засадах економічної самореалізації.

Більше того, заявний принцип волі громади, яка засновує чи перезасновує республіку, змушує переглянути поняття публічного права як поняття права між рівними вільними громадянами, де держава взагалі не є стороною договору, а виступає як інструмент республіки, яку засновують ці вільні громадяни.

Основними джерелами республіканського права є договори, угоди та усні домовленості громадян, в жодному разі не народ і не держава, не конституція та не інші закони.

Основним процесом республіканського права є самоуправління громад, республік та людства. Влада держав чи муніципій як делегована чи представницька є обмеженою, тимчасовою і може бути взагалі відсутня.

Основний принцип республіканського права – примат договірних відносин над іншими відносинами (в том числі над державними законами, міжнародними нормами і т.д.).

Основний принцип усуспільнення – громадяни об'єднуються в спільності різного рівня (громада, республіка, людство) на добровільних засадах. Вихід з цих спільностей теж є добровільний і не може бути обмежений ніякими умовами.

Відносини між спільностями є об'єднавчими, але не є ієрархічними, що унормовується теж за рахунок рівноправних договорів між ними на принципі недомінації.

Громадяни входять в громаду, в республіку в людство; громада входить в республіку і в людство, республіка входить в людство – для посилення та збільшення своїх можливостей, а не для підпорядкування і упослідження, причому смисл такого входження виясняється постійно та регулярно.

Сергій Дацюк