Усе життя плакала за коханим- зрадником [Випуск № 1393]

Христя не помічала дрібного набридливого дощику, який із самого ранку падав з неба, першого осіннього холоду, що пробирав до кісток після спекотного літа. Їй усе було байдуже, адже через два тижні вона виходить заміж за свого коханого Даньку! Як добре, що сьогодні їй вдалося раніше вирватися з роботи! Зможе довше побути з ним наодинці.

Христя переступила поріг квартири – і слова просто завмерли на устах. З кімнати долинав заливистий сміх її подруги Маринки. «Фу, дурна! Напевне, прийшла весілля обговорити, вона ж старшою дружкою буде», – відігнала від себе погану думку. Та як тільки Христя зайшла до кімнати, побачена сцена не залишила і тіні сумніву: Маринка і Данька були у ліжку. У їхньому спільному ліжку.

– Христя? А ти чого так рано? – розгублено запитав наречений.

Слова застрягли їй у горлі, сльози тихо покотилися по щоках.

– Хотіла з тобою довше побути, – ледве вимовила. – Я переїжджаю до батьків. Весілля не буде.

Ні криків, ні скандалів. Вона мовчки розвернулася і пішла. Що тільки не робив Данило, аби випросити її пробачення! І букети троянд присилав, і по пожежній драбині до кімнати вилазив, і музикантів найняв, аби вони серенади під вікном співали. Навіть «важку» кавалерію підключив – Христину маму.

– Донечко, всяке у житті буває. Твоя Маринка ще та лярва. Ну, який мужик встоїть перед напівоголеною жінкою? Ти ж сама знаєш, як вона одягається. Я тобі не раз казала, – промовила свою улюблену фразу, але потім ніби отямилася. – А Данька тебе любить. Ти подивися на нього – він же весь змарнів, знервувався. Та й гостям ще ніхто не повідомляв, що весілля не буде. Може, передумаєш, сонечко?

Христя була непохитною – зради не пробачить. Жіноча гордість, бачте.

– Якщо ти так хочеш, я більше тебе не потурбую. Але ти робиш велику помилку, – заглянув їй у вічі сумними очима.

***

Минали тижні, місяці без Даньки. З кожним днем Христя розуміла, що їй дуже важко без нього. Вона сумувала за його ніжними обіймами, за запахом, за їхньою спільною ранковою кавою, за невимушеними жартами. «Ну, чого я така дурна – йому не пробачила?» – часто подумки питала саму себе ночами, ридаючи у подушку.

– Христинко, досить киснути! Тобі тільки 22 роки, життя попереду, чоловіків багато, – намагалася підтримати доньку мама. – Я знаю прекрасний засіб від твоєї хандри – поїдь на море.

Відпочинок справді пішов Христині на користь. Вона знову стала усміхатися, ходити з подругами у кіно і бари. А з часом навіть змогла впустити у своє життя чоловіка. Вона познайомилася з Антоном на вечірці у спільних друзів. Стосунки зав’язалися якось одразу. І хоч хлопець не мав того почуття гумору, що її Данька, був не такий показний та й душею компанії його назвати важко, але у ньому було головне – він просто обожнював Христю.

Правда, коли Антон запропонував одружитися, відповіла ухильно:

– Давай ще почекаємо, ми ж знайомі лише півроку.

А подумки з гіркотою відзначила: «А Даньку я знала тільки три місяці і зразу ж погодилася вийти за нього».

***

Христина збиралася на побачення з Антоном, коли у двері подзвонили. На порозі стояла... її колишня подруга Марина.

– Привіт, – невимушено сказала, ніби й не вона спала з її нареченим напередодні весілля. – Христь, ну, досить уже дутися! Стільки часу минуло! Та й чула я, що ти вже не одна. Значить, у нас все добре!

– Знаєш, Марино, мені ніколи з тобою тут теревенити. Що тобі треба? Ти ж для чогось прийшла.

– Ну, я просто подумала, що ми могли б повернути назад нашу дружбу. І навіть зустрічатися сім’ями. Ось я тобі тут принесла, – простягнула конверт.

Христя машинально відкрила його і вийняла запрошення... на весілля. «Данило і Марина будуть раді Вас бачити...» А далі у неї все попливло перед очима, підлога ніби втекла з-під ніг. Христю буквально накрила хвиля ревнощів і страшного болю. Виявляється, нічого не минулося! Вона тільки уявила, як одного разу зустріне Даньку на вулиці з дитиною на руках і щасливою Маринкою поруч.

Того дня Христина на побачення не пішла. Вони з Антоном почали сваритися, чого раніше не було.

Христина усе розуміла, але з серцем не могла нічого вдіяти. З того клятого дня, як до неї дійшло, що все ще кохає Даньку, Антон став її тільки дратувати. Христина жила минулим: переглядала фотографії, перечитувала есемески, які чомусь так і не стерла з телефону.

Звісно, так не могло тривати довго, і Антон пішов від неї. Поїхав на заробітки у Чехію. Пізніше дізналася, що там і одружився.

***

Час спливав швидко, а він, як відомо, лікує. Христя таки вийшла заміж, народила донечку. Не можна сказати, що вона була щасливою, проте була спокійною: за себе, за майбутнє своєї дитини. Чоловік мав хорошу роботу, вони їздили на відпочинок за кордон, він обожнював їхню доцю. Але коли брав дружину за руку, метелики в животі не літали, як це було з Данькою.

Христя іноді думала про свого коханого, як склалося його життя, чи щасливий з Маринкою. Але від цих спогадів уже не було так боляче, як раніше.

А одного вечора, коли поверталася з роботи, очі вихопили з-поміж людей знайомий силует. «Данька!» – йокнуло серце. Чоловік також зупинився, мов вкопаний. Як же його потріпав час! Облисів, потовстів. Не було у ньому вже тієї колишньої легкості і зовнішнього лоску. Він також впізнав її. Вони підійшли один до одного, ніби й не було тих п’ятнадцяти років розлуки.

За годину Христина вже знала про нього все. Маринка покинула його і поїхала зі своїм хахалем за кордон. Дітей у них не було. Бізнес прогорів. Щоб віддати кредити, змушений був продати квартиру. Тепер тулиться у кімнатці в гуртожитку. Словом, життя сповна «віддячило» Данилу за кожну сльозинку, пролиту Христиною.

– Ти пробач мені. Якось не так воно все вийшло тоді, – винувато усміхнувся. – Слухай, тут кафешка неподалік є, може, зайдемо туди, відзначимо, так би мовити, нашу зустріч? Згадаємо минуле. Може, у нас ще щось і вийде!

І тут у Христини ніби пелена з очей спала: перед нею стояв не її Данька, а чоловік, який тільки шукає приводу, аби взяти до рук чарку. Весь його вигляд, задутість обличчя, пошарпаний одяг свідчили про те, що він добряче випиває. Чи хотіла вона з ним продовжувати зустрічі? Тільки уявила, як він торкнеться її, і стало чомусь бридко.

– Ти знаєш, немає часу. Мене чекають чоловік і донька.

Вперше за багато років вона поверталася додому щасливою.

Марта ДИМИДІВСЬКА