Перехід на третій рівень передбачає кінець періоду дуранестійкості й кінець квір-демократії [Випуск № 1391]

"Дуже дивуюсь я ніжності сучасних вух, які, здається,

нічого не зносять, окрім урочистих титулів".

Еразм Роттердамський, "Похвала глупоті".

У нас у суспільстві складається досить дивна ситуація. Не те щоб унікальна, але, як водиться в Україні, зі своїм неповторним колоритом.

З одного боку, всі незадоволені всіма. Це має певний стосунок до сумнозвісного "індексу щастя", який очолюють Данія, Пуерто-Ріко й Колумбія, ну а ми перебуваємо наприкінці списку із сотні країн. Але не цілковито.

Я маю на увазі не дохлий споживчий песимізм, а саме бадьоре екзистенційне бурчання, що створює приводи із самого себе. Онтологічна основа цього бурчання — претензії щодо якості людського матеріалу, з якого зроблені влада, опозиція, громадянське суспільство й інший Всесвіт. Загалом, усе суще, окрім самого буркуна (або буркунки).

З другого боку, навіть за природної трудової міграції (яка теж чудовий привід для бурчання) у країні є величезна соціальна верства самодостатніх людей, яким ніколи голосити навіть у соціальних мережах, тому що вони займаються чимось цікавим. І зазвичай це "щось" — висококваліфіковане, оскільки сучасний світ пропонує різні цікаві штуки тільки тим, у кого є не лише спинний мозок, а ще й головний.

Ці два космоси фізично перетинаються й цілком собі взаємодіють на побутовому рівні. Але далі вони перестають існувати одне для одного. Спроби вписати їх у передвиборну систему координат "зрада-перемога" безглузді, тому що сама ця система координат не відбиває нічого, крім панічних настроїв білявладних експертів.

Можна було б частково списати це на медіа, які "йдуть на повідці", і т.д., але ці стогони, схоже, існують від часу винаходу друкарства. Ідуть на повідці, але у соціального замовлення який соціум — таке й замовлення. І до речі, політика — теж частина цього замовлення, причому не визначальна, хоч би як політикам хотілося думати зворотне.

Як ви гадаєте, чи може полюбити когось той, хто сам себе ненавидить? Чи домовиться з іншими той, хто сам із собою у незгоді? Якої приємності чекати від того, хто сам собі обрид і остогид? Ніхто, вважаю, не насмілиться стверджувати, начебто щось таке можливе, хіба що буде дурнішим за саму Глупоту. Спробуйте понехтувати мною — і не тільки всі інші люди стануть вам нестерпні, але й кожен із вас собі самому зробиться мерзенний і ненависний. "Природа в багатьох сенсах швидше мачуха, ніж мати: адже нагородила ж вона смертних, особливо тих, хто трохи розумніший, сумною схильністю гребувати своїм і цінувати чуже".

Я не даремно навожу тут слова блискучого мислителя XV ст. Еразма Роттердамського з його "Похвали глупоті". Цей твір він присвятив своєму другові й сучасникові Томасу Мору, авторові "Утопії". Ця книжка, що дала назву цілому жанру, складається з двох частин — політичного памфлету й власне опису уявної ідеальної спільноти. Перше видання до публікації готував Еразм Роттердамський.

Якщо розглядати цих мислителів як якісь архітипні величини, то Томаса Мора можна порівняти з нашими умовними самодостатніми громадянами, новим цифровим поколінням, яке успішно живе у доповненій реальності й розвивається разом з нею.

А Еразм Роттердамський — цілком собі виразник думок невигадливих народних мас. "Похвала глупоті" стала відомою не через художні цінності, а внаслідок присутності загальнолюдського елемента, який робить його зрозумілим і цікавим для кожного. Тобто свідомої іронічної придуркуватості, що дозволяє говорити про все без особливих наслідків. Тому про народне бурчання він говорить як про явище, що відбувається через відсутність самоповаги.

Томас Мор в "Утопії" зображає фактично громадянське суспільство з усім його інфантильним гуманізмом і принциповим ігноруванням суті соціальних процесів — цим в "Утопії" зобов'язаний опікуватися мудрий монарх, а робити чорну роботу слід ув'язненим. Свобода свободою, але її має забезпечити патерналізм. Дуже актуальний підхід і для багатьох наших вільнодумних співгромадян.

Але повернімося до наших двох українських соціальних космосів — "еразмівців" та "морівців". А можна ще спробувати назвати їх "демократами" і "республіканцями". Але не вголос, тому що образяться. Не зі зла. А через незнання. Приблизно як соціалісти, які цілком щиро вважають себе націоналістами; ліваки, що вважають себе гуманістами; і скрепні мракобіси — уцерковленими й благодатними.

Хоч би як містично ми припускали (опираючись на очевидне), що ці люди одне одного впритул не бачать, якась енергія розвитку неминуче в них присутня. Припустімо, що у "республіканців-морівців" вона відцентрова. Ну принаймні на тій підставі, що вони реалізують себе поза наявною державно-бюрократичною системою.

А в "демократів-еразмівців" — доцентрова. Ці люди нервово небайдужі до держави й весь час говорять їй: "Дай!". Звісно, у більш патетичних висловлюваннях.

І якщо пригадати, що джерелом влади є народ, то начебто утворюється вакуум цієї самої влади.

Активне небажання й неприйняття того, що є, включаючи самих себе, у протилежних напрямах, створює політичний простір, який не містить реальних часток і енергії, що можна безпосередньо виміряти. Тому так "ковбасить" політиків, і тому так "у шоколаді" почуваються соціологи. Як намалюють, так і буде.

Але утворюється не зовсім вакуум. Головна особливість класичної механіки Галілея-Ньютона — це межі її застосовності. І коли ми говоримо про соціальну динаміку, застосовуючи механічні порівняння, то розуміємо всю їх умовність. Порівняння годяться для ілюстрації простих процесів, але ми зараз говоримо про їх наслідки.

Те, що проявляється, можна назвати політичним "ефірним" середовищем. Не в значенні медіа, а в сенсі Декарта й Максвелла. Основоположним, позбавленим інформаційного сміття, з непередбачуваними властивостями.

Це пояснює неймовірну дуракостійкість України, яка, за безліччю цілком логічних умовиводів (і не тільки недругів), мала самоліквідуватися вже кілька разів за останню чверть століття.

Способи захисту від дурня діляться на такі рівні (за зростанням ефективності).

Перший — це коли політична система виявляє ваду, але не відкидає її. Із цим у нас традиційно добре, і терикони накопичених вад уже дорівнюють за величиною Карпатам. І ми так само гордо показуємо їх іноземним туристам.

Другий рівень — це недопущення невідповідності. У процесі розвитку суспільства виключається можливість застосувати й обробити невідповідний закон або процедуру на наступному етапі розвитку. В українській версії це вбачається приблизно як неможливість взагалі застосувати щось на певному етапі — вся франкенштейність політичної системи парадоксальним чином захищає себе від усього. Дурість досягає певних меж зростання в рамках системи і заляльковується.

Загальна боротьба (у різних напрямах, як говорилося) ведеться за третій рівень. Це конструкційний захист. У політичній версії — конституційна, з усіма працюючими (!) підзаконними актами. Тобто країна як виріб має таку конструкцію, що встановити в неї якусь криву оподеталь технічно неможливо.

Але перехід на третій рівень передбачає кінець періоду дуранестійкості й кінець квір-демократії.

Багато говориться й пишеться про якісь драматичні й жахливі події, пов'язані з таким можливим переходом. Цими страшилками всі лякають одне одного вже багато років, але якось не дуже бояться, усе більше не навсправжки. І в гірші часи нічого подібного не відбувалося — ефір не дозволяв.

Швидше за все, утопісти "морівці-республіканці" приходитимуть до влади традиційним шляхом м'якого українського "договірняка", всупереч усім художнім революційним закликам. "Якщо не можна вирвати з коренем хибні думки, якщо не спроможний ти за переконанням душі своєї вилікувати давно укорінені пороки, то все ж таки не треба через це залишати державу, подібно до того, як у бурю не треба залишати корабель, хоча й не в змозі ти вгамувати вітер" (Томас Мор).

Адже щойно гуманістичний революціонер отримує мінімальні шанси для самореалізації, він перестає дуріти й швидко еволюціонує у дуже жорсткого функціонера-технократа.

Олег Покальчук