Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Золота клітка [Випуск № 1390]

Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сімєю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села.

— Працьовитою, скромною була, ніколи допізна не гуляла, в усьому знала міру, — пригадує мама Оленки, втираючи сльози. — Хіба зрідка натякала, що не проти поїхати за кордон на заробітки, бо в Україні зарплати невисокі. Але ніхто з нас не сприймав цього серйозно.

Проте однієї ночі донька не прийшла додому ночувати. Батьки місця собі не знаходили. Телефонували подругам, співробітникам, але ніхто нічого не знав. Писати заяву в міліцію поки не хотіли — соромилися розголосу. Надіялися, що прийде. Та де там... Аж через чотири дні Оленка їм зателефонувала і випалила:

— Мамо, я в Празі.

— Ти що, чотири дні сидиш у «Празі»? — здивувалася матір, адже у Львові був ресторан із такою назвою.

— Ні, — відповіла. — Я в столиці Чехії. В місті Празі. Хочу знайти тут собі роботу. Не переживайте за мене, все буде добре...

Відлягло батькам від серця, хоча вони й не схвалювали такого вчинку доньки. Але дякували Богові, що жива, бо різне передумали за ці чотири дні, що видалися їм роками.

Незадовго Оленка й справді знайшла в Празі роботу. Заробляла значно більше, ніж у рідному місті, тож повертатися додому не хотіла. За два роки навідалася у відпустку й знову гайнула за кордон. А якось зателефонувала й повідомила:

— Мамо, я вже у Швейцарії!

З’ясувалося, що в Празі вона познайомилася з молодим швейцарцем, котрий нелегально перевів її пішки через кордон.

— Це мій наречений, мамо, — радісно розповідала Олена. — Ми живемо в будинку його батьків. У селі, але те село таке гарне й чисте! В Україні навіть схожих немає. І взагалі, нам іще дуже далеко до таких умов, як у Швейцарії. Не переживайте, все буде добре...

Згодом молоді люди побралися, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й серце кров’ю обливалось: як вона там, на чужині серед чужих людей?

Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. Вона довго не могла завагітніти, а потім сталося диво: дітки почали народжуватися одне за одним. Дуже сподобалася Олениній мамі Швейцарія. Тільки не могла змиритися, що з внуками годі поговорити, бо ж української мови не знають. Оленка поволі вчила їх російської. Вона, мовляв, легша.

...Уже двадцять років минуло, як Олена у Швейцарії. У неї вже п’ятеро дітей. Відколи народила першого сина, перестала працювати. Чоловік заробляє добре, сім’я забезпечена, дім — повна чаша. Але почувається в ньому Оленка, наче пташка в золотій клітці. Нічого не бачить, крім дому. Повністю присвятила себе догляду за дітьми. Через постійні клопоти не може приїхати в Україну. Просить, аби батьки частіше їх провідували.

— Діти запитують в Оленки, — з плачем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки курить і їсть. Оленка пояснює, що бабуся з України теж їхня. А вони: «Тогда почему она с нами не живёт, если она наша?»

Жде не діждеться мама, коли її донька нарешті, вперше за двадцять років, ступить на рідний поріг. Та щойно наймолодший внук попросить телефоном приїхати — вкотре збирається в далеку дорогу. Бо дуже скучає за своїми найріднішими.

Марія ПОЖАРНЮК

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.