Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Суддя Олександра Жуковська: Те, що сьогодні здається кінцем, завтра виявиться початком прекрасного нового [Випуск № 1388]

Це інтерв’ю із суддею Дубеського міськрайонного суду мало відбутися ще кілька місяців тому. Але лише зараз Олександра Жуковська знайшла можливість відповісти на питання журналіста і детальніше розповісти про себе, сім’ю, роботу та відпочинок. Цьому сприяла незапланована «відпустка», а точніше – лікарняний.

- Розкажіть, будь ласка, нашим читачам більше про себе.

- Я щаслива жінка і матір трьох дітей. Ми з чоловіком родом із Полісся, зростали в невеличкому селищі Рокитне. Вищу освіту здобула з відзнакою в Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого у м. Харкові. Після чого я працювала в прокуратурі м. Рівне, в основному, - як державний обвинувач. В той час вимагалось і розслідувати декілька справ на рік і періодично виїжджати на місця подій, як керівник слідчо-оперативної групи, оформлювати документи за результатами. Потім три роки життя витратила на те, щоб стати суддею. Призначили в Дебальцевський міський суд Донецької області... Але його знищили «ГРАДами...». Два довгих складних роки очікувала, коли ж дадуть можливість працювати... Нарешті, перевели в Дубенський міськрайонний суд Рівненської області, де і здійснюю правосуддя.

- Чому обрали для себе професію судді? Це була мрія дитинства?

- В прокуратурі мене дуже гнітила відсутність незалежності. Прокурор в процесі ніби і самостійний має бути. Та, фактично, на все треба дозвіл керівництва. При кожній зміні політичної еліти приходив інший прокурор зі своєю командою. І починався період «нова мітла по-новому мете». А хотілось стабільності та незалежності.

В дитинстві я точно не мріяла бути суддею. Так, любила заплутані детективні історії, багато їх читала. Але думала стати журналістом, як мама. Тільки вона ж, знаючи мій характер, переконала не робити цього. Тоді обрала не менш цікаву сферу діяльності – юриспруденцію.

До речі, у випускному альбомі в 11 класі щодо планів на майбутнє я написала своїй близькій подрузі: «В 30 років буду суддею». І... забула про це. Життя мене закрутило, затягло в прокурорські сіті. Там робота теж складна, але захоплююча. Врешті решт, все сталось так, як мало бути – майже в 29 років призначили на посаду судді. Тепер відчуваю, що на своєму місці.

- Знаємо, що більшу частину свого життя Ви проводите на роботі. Не важко? Як рідні ставляться до цього?

- Я сама обрала для себе шлях. І люблю свою роботу. Мені приносить задоволення, коли вирішується складна справа. Щастя у зайнятості – то моє. Слухаєш, досліджуєш докази, розбираючи найдрібніші нюанси справи, а потім складаєш пазли в одну картинку. Довго пишеш, що аж судоми зводять пальці. Наодинці із собою, коли ніхто не відволікає, знаходиш рішення. І відчуваєш полегшення. Зачитуєш, а потім маєш відійти, відновитись для нової загадки. Це, як похмілля.

Проте, зараз дуже складний час для судової влади. Навантаження на суддів давно вийшло за розумні межі. І справді важко. Рідні мене розуміють. Вони погодяться з будь-яким моїм вибором.

- Скільки часу Ви працюєте суддею і чи вдається поєднувати роботу, будучи багатодітною мамою? Хто допомагає Вам справлятися із домашніми обов’язками?

- Юридично, указ про призначення на посаду судді був з 17.01.2014-го року. А фактично, вперше отримала робоче місце 31.03.2016-го року. От з того часу і працюю суддею.

У нас з чоловіком вже налагоджений побут. У нього більш сезонна робота в аграрному секторі, то ми ділимо обов’язки по догляду за дітьми. Та і дітки вже підросли: старшій майже 15 років, сину скоро 11, а молодша шестирічна йде в перший клас. Минулої зими вона захворіла – вірус і височенна температура за сорок... В день з нею був тато, він же їздив у лікарню на огляд. А вночі – моя безсонна зміна. Готую багато на вихідних. Також є підтримка діда і бабусь, братів і сестер. У нас велика дружна родина. Ось так і живемо.

- Знаємо, що Ви ведете блог. Як виникла ідея його створення? І яка на це була реакція у керівництва, колег та рід них?

- Ідея... Я декілька місяців обдумувала – варто писати чи ні. Розуміла, що викличу на себе шквал критики і негативу. В нашому середовищі так не прийнято. Вкоріненою була позиція: суд говорить лише через рішення. Але мені видавалось, що в мовчанні суддів - найбільша слабкість. Люди не знали, хто ж такі судді. І це давало широкі можливості для маніпуляції їх свідомістю. Потім доля звела з одним журналістом – Андрієм Уманцем. Послухала декілька його лекцій. Подумала ще з місяць. Об’єктивна інформація до читачів не доходила. Навколо творився якийсь сюрреалізм. Суддів звинувачували у всіх можливих гріхах. А ми мовчали... Такий шалений дисбаланс в інформаційному просторі. Я не знала, як цьому зарадити. І вирішила почати з себе. Вести щось на кшталт записок судді, щоб люди зрозуміли як працюю. Написала перший пост про кадровий голод, на який відгукнувся той же журналіст Андрій. На перших етапах він мені безкорисливо допоміг: розповів про ази блогерства, написання текстів, відредагував дві статті, за що я йому вдячна. І процес пішов.

Реакції були різні. Перед тим, як почати блог, ми з чоловіком це обговорили. Колеги відверто сказали, що притримуються позиції «суд говорить через рішення», проте довіряють, знають як розумну людину і не заважитимуть. А це великий плюс.

- А про що зазвичай пишете у блозі? Хто найчастіше коментує Ваші послання? Можливо, є якісь цікаві історії пов’язані із блогом?

- Пишу про суддівські будні. Щоб люди подивились на життя очима судді. Але якби я описувала лише свою роботу, то блог мав би переважно негативне забарвлення. Адже позитивних емоцій в суді – мало. Та я маю характер оптимістичний. Тому пишу і про своє світосприйняття. І про життя за межами суду, хоч і не часто. Коментують. Здебільшого пости викликають живу дискусію, в тому числі серед колег-юристів: науковців, суддів, адвокатів, прокурорів, експертів.

Одну історію з блогом розповім. Діло було в березні 2018. Зазвичай, до мене складно додзвонитись. Увесь час в судових засіданнях, а телефон із собою не ношу. В той же день перебувала на навчанні в Альма-матері у Харкові (вирішила удосконалити навички з врегулювання конфліктів і здобути сертифікат медіатора). Трохи прихворіла. Мене відпустили з лекції на 30 хв, щоб пройти фізпроцедури в профілакторії. Йду собі на вигрівання і тут дзвонить телефон. Працівник прес-центру судової влади просить дати, хоч якийсь зрозумілий коментар журналістам, бо в столиці почалась паніка з приводу так званих «нових правил поховання». Погоджуюсь. Практично одразу подзвонив перший журналіст. Я прямо в коридорі, милуючись видом внутрішнього дворику, розповіла про деталі нововведень і що насправді не все так страшно, як це подається. Вигріваючись в процедурній, ще одній журналістці розповіла, що не розтинатимуть кожного померлого за ухвалою слідчого судді. 15-хвилинну перерву між лекціями ми з колегами провели в буфеті. За ароматною кавою написала швиденько пост в блозі на тему поховання. Майже ніхто і не помітив, що я «випала» з живого спілкування і занурилась у «віртуальний» світ. Пост практично миттєво розповсюдився інтернет-мережею. Повернулись в лекційний зал. Дзвінок з радіостанції. Перепросила у викладача і вийшла в підсобку. Детально пояснила журналістці, що підстав для паніки немає. Тоді телефон вимкнула, щоб мати можливість спокійно вчитись.

Після завершення лекційного дня подзвонив обурений чоловік... Чим-то займається дружина, яка ніби поїхала на навчання, а куди не глянь – скрізь її коментарі: інтернет-видання, радіо, телебачення, а телефон вимкнений?! Кажу: «Коханий, не переживай, я чесно вчусь. всі коментарі дані без відриву від процесу: в коридорі, в процедурній, в буфеті і підсобці лекційного залу».

- А щось змінилося у Вашому житті, після того, як Ви почали вести блог?

- Я почала менше спати. Щоб вдосвіта мати час попрацювати над наповненням блогу. Мій телефон перетворився на робочий інструмент. Налагодився зв’язок через блог із журналістами. З’явилось дуже багато нових знайомств, тепер я більше спілкуюсь з колегами. Критики також додалось.

- Що найбільше любите робити у свій вільний час? Розкажіть про хобі і де черпаєте натхнення?

- Ходжу з дітьми і племінниками у кіно. А ще подобається їздити з чоловіком в авто. Ми обоє легкі на підйом і любимо дорогу. Також люблю читати. Книги – моє захоплення з дитинства. Колись думала, що я надзвичайно «приземлена» особистість. Але пізніше віднайшла творчу жилку – кондитерське мистецтво. Створення цукрових квітів чи робота з королівським айсингом (цукрова глазур) – це дуже кропіткі заняття. Декорувати торти почала ще під час роботи у прокуратурі. Коли я створюю торт, то працюю фізично, - це багатогодинна праця «на ногах». Але тоді мій мозок відпочиває від негативу Зосереджуюсь лише на позитивних емоціях. На жаль, мені зараз катастрофічно бракує часу на таке моє хобі.

- Ви згадали про судові справи. Які із них розглядати найважче?

- Справи, які стосуються долі дітей. Спочатку люди кохаються і народжують потомство. А потім щось йде не так і починається... «Дитину тобі побачити не дам, ти мене зрадив/вдарив/запив/до мамочки побіг... ти поганий чоловік... ти проводиш час з друзями...тобі дитину довірити не можна... ти не знаєш, що з нею робити... ти мало заробляєш... і твоїм батькам не дам... зникніть з нашого життя... а в мене новий чоловік і дитя його більше любить». «Загуляла, то я в тебе дітей заберу... аліменти ні копійки не дам їй, хай живе як хоче... А дітей я люблю... Мало 500 грн. в місяць?... А в мене більше нема... А машина, то в кредит... На таксі батьки гроші дали... куртку мама купила... А квартиру теща друга подарувала... А в мене нова сім’я і її теж годувати треба... я працювати не піду, а в мене інвалідність третьої групи... Ну той що, що робоча група... ну і що, що вона теж інвалід... не можу працювати, за дідом доглядаю... а трьох дітей наробили, бо так Бог дав...»

Маніпулюють дітьми... при чому – як жінки, так і чоловіки. Найгірший варіант, коли в суперечку включаються бабусі і дідусі, дяді і тьоті.

Починаєш розмовляти, розбирати ситуацію... «Ви розлучились?... Так... А дитину любить?... Любить... А дитина його?... Любить... Гуляє з дитиною? Казочки читає? Подарунки приносить? Допомагає одягати і годувати?... Так... То він хороший батько?... Так, але чоловік поганий... То поганий для Вас, а не для дитини?... Ой, виявляється, що так... То чому Ви проти, щоб він два рази в місяць брав на вихідні дитину?... Бо він поганий чоловік і налаштує проти мене дитину... То Ви в першу чергу виходите зі своїх інтересів, а не дитини?... Та Ви що, дитини, звичайно!... То чому позбавляєте дитину спілкування з люблячим батьком, який виявився для Вас поганим чоловіком?»

Добре, коли люди усвідомлюють, що то не правильно. Розлучились, більше не чоловік і дружина, але мамою і татом же лишаються. І діти самі себе не прогодують. Пустили на білий світ – то глядіть.

- Розкажіть, якісь цікаві історії із суддівського життя.

- В суддівському житті щодня історії. Яку справу не візьми – цікава. Так одразу і не вибереш. З останнього. Судді увесь час в мантії. А вона жарка, шерстяна і важить 2,5 кг. На вулиці літо, спека. Перегрілась. І під контактною лінзою розвилась бактерія, яка травмувала око. Моя помічниця вмовляла покинути все і піти до лікаря. А куди йти, якщо єдиного в районі офтальмолога сама тиждень назад засудила? Ото ж... На другу добу в Рівне звернулась за допомогою. Заповнюють документи, питають де працюю. Відповідаю, що суддя в Дубенському міськрайонному суді. Німа пауза... Потім офтальмотравматолог піднімає на мене очі і каже: «То Ви нашу колегу оце?..» Ага, я.

– Можете охарактеризувати ситуацію в сучасному суддівстві? Кілька слів про суддівську реформу.

– Все складно. Багато суддів звільнились. Катастрофічний кадровий голод. Нових не призначають. Їх немає звідки взяти. З весни 2017 року триває добір кандидатів на 600 посад. Станом на 1 березня 2016 року в Україні було 9071 суддів. За даними Ради суддів України зараз лишилось приблизно 5200 суддів. В Україні з’явилось ганебне явище: суди без суддів. Станом на 13.08.2018 не працювало 22 суди. На сьогодні кількість збільшилась до 24 судів. Наша держава не забезпечує сотням тисяч громадян доступ до правосуддя.

На мою думку, все надто сильно затяглось. У діючих суддів навантаження надмірні. За стандартом, в рік суддя має розглянути 183 справи. У мене в 2017 – 1119 розглянутих. Проходять процедури кваліфікаційного оцінювання суддів. Я успішно здала іспит з права ще 24.04.2018. І вже декілька місяців очікую психологічних тестів і співбесіди з психологом. Спецперевірка усіма можливими контролюючими та правоохоронними органами: СБУ, НАБУ, ГПУ, ДФС, НАЗК ітд. вже мала би завершитись. Анкета судді і аналітичні таблиці скасованих і змінених рішень – мною подані. Потім буде співбесіда з членами Вищої кваліфікаційної комісії України за результатами дослідження суддівського досьє. А коли кінець тим іспитам – невідомо.

Також проводиться так звана процедура «оптимізації» судів: у нас в Дубно буде округ, об’єднають з Радивиліським, Млинівським і Демидівським районами. Як в той новий окружний суд потраплятимуть судді: конкурс чи переведення, як все функціонуватиме, - достеменно невідомо. Найбільше, за що я переживаю, - щоб не скоротили посади суддів. Бачила проект, то там планувалось прибрати 5 одиниць (2 з Демидівки і по одній від Дубно, Радивилова, Млинова). Так, суддів немає. Але за кожною штатною одиницею судді- штатна одиниця секретаря судового засідання, помічника судді, розрахована кількість працівників канцелярії і судових розпорядників. А всі ці люди – працюють. У нас кожна пара рук зараз на вагу золота.

Впроваджують «електронний суд». Всі документи, кожну сторінку, суд сканує і переводить в електронну форму. А нових працівників же не додали, щоб все це зробити. Ви уявіть, що одна справа кримінальна може бути в десятки томів... А справ в суді до тисячі... Тут і без сканування немає вільного часу в людей. Та рано чи пізно, все завершиться, прийде в норму. Хочеться, щоб судовій владі дали можливість працювати в штатному, а не авральному режимі. Суд любить тишу і взаємоповагу.

– Можливо є ще щось, що хоче додати до нашої розмови? Або хочете звернутися до громади?

· Я хочу перед громадою перепросити. Знаю. що зараз в Дубенському міскрайонному суді складніше отримати рішення. Сторонам доводиться чекати. Засідання не завжди починаються вчасно. А іноді – навіть із значною затримкою. Якщо відкладаються, то надовго. Але все це тимчасові труднощі. Нас лишилося троє суддів, замість восьми, як було раніше. Слідчим суддям додали повноважень, отже – і роботи. Та суд функціонує. Навіть у вихідні є чергування. Проте населенню, яке знаходиться під юрисдикцією Дубенського міськрайонного суду пощастило значно більше, ніж тисячам інших, яким нікуди звертатися через відсутність суддів у 24 судах країни.

І ще, якщо ви присяжний, то, будь ласка, приходьте на засідання. Бо за кожною справою стоїть людська доля. Дуже сумно дивитися в очі дитини, яка хоче, щоб її усиновили. Чи на згорьовану матір, яка добивається опіки над недієздатною донькою, щоб хоч якусь копійку отримати від держави. Нам потрібна ваша допомога.

Будьте мудрі, люди. Зараз у суспільстві дуже радикалізовані відносини. Але в жодному разі не треба приймати рішень на «гарячу» голову. У конфліктній ситуації краще спочатку заспокоїтись, проаналізувати, подумати. Те, що сьогодні здається кінцем, завтра виявиться початком прекрасного нового. В будь-якому випадку, усе буде добре.

Спілкувалась Ксеня ГАЛИЦЬК

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.