На перехресті долі [Випуск № 1387]

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Якось під час прогулянки біля озера Матвій, дивлячись їй у вічі, сказав:

— Я так хочу, щоб ти була щасливою...

Тоді Віра не дуже звернула увагу на його слова... Поруч стояв красивий русяво-кучерявий юнак — і їй здавалося, що так буде вічно. Ходили у широкий степ, жартували, завжди знаходили тему для розмови. Час минав швидко. Матвій прокидався на світанку і поспішав на озеро ловити рибу. Сушив на сонці тараньку й приносив Вірі. Вона не любила тараньки, але не хотіла його образити, то ж чемно брала, дякувала й віддавала рибу подругам.

Літо промайнуло... Готувалися до від’їзду. На останньому побаченні Матвій хотів щось сказати Вірі, але так і не сказав... А потім були листи... Як він писав! Читаючи їх, вона ніби занурювалась у любовний роман, головною героїнею якого була сама... А з яким захопленням читала: «Як шкода, що я не художник чи поет, бо написав би портрет прекрасної, ніжної, чистої дівчини зі світлою душею...»

Віра перечитувала листа по кілька разів, милувалася світлиною Матвія, на звороті якої було написано: «Коханій — найкрасивішій, найдорожчій дівчині на світі». Пригадуючи, вона на мить задумалася... Тільки тепер зрозуміла, що це були найкращі хвилини в її житті...

Потім він приїхав до неї після першого семестру. Зустрілися... Довго розмовляли, але розмова вже не клеїлась, як колись. Віра зустрічалася з іншим, з Романом, і Матвій, напевно, це відчув. Над її ліжком висіло фото якогось юнака, але він, навіть не запитав, хто це. Гуляли містом, говорили про навчання. Вона була неуважна і думала, щоби скоріше піти. Пропонував, аби наступного разу приїхала до нього познайомитися з мамою. Віра чомусь мовчала... Була вже пізня година, і вона повернулася в гуртожиток, а він — у готель. Наступного дня Матвій поїхав.

Через тиждень отримала листа від нього. Він написав те, що боявся сказати віч-на-віч: «Між нами пробігла чорна кішка. Я не розумію, чому, але хочу, щоб ти знала: я тебе люблю...»

Що відписала — вже не пам’ятає, але листів більше не було. Чому їхні дороги розійшлися? Важко відповісти. Віра ловила себе на думці, що у всьому винна сама, але шукала виправдання... Сотні кілометрів, що розділяли їх, стали бар’єром між ними. Роман поступово займав місце у її серці. Вони вчилися на одному курсі, мали спільні інтереси. Віра відчувала підтримку, розуміння й повагу.

Чому Матвій не боровся за неї, а мовчки відійшов? Відстань між ними стала перешкодою і переміг той, який був тоді поруч. Але хіба для люблячих сердець є перепони? А чи кохала вона? На всі ці запитання Віра ніколи не отримає відповіді. Насправді ж Матвій так її кохав, що відійшов, аби їй було добре. Така думка ніколи не спадала їй на гадку.

Віра стояла і чекала на свій потяг. Уперше їй захотілося побачити, обійняти й поцілувати Матвія. Хотілося повернути ті щасливі миті, коли гуляли вечорами до пізньої ночі, а слова лились із уст, немов струмочок.

«Де він зараз? Чи щасливий?» — запитувала себе. Сльоза мимоволі скотилася по щоці. Життя промайнуло транзитом, залишивши спогади юності. Чомусь пригадала слова пісні: варто один раз помилитись — і щастя піде назавжди. А що таке щастя? Хіба знайшли величину, якою можна його виміряти?

У Віри є чоловік, двоє синів, внуки, робота, яку вона обрала за покликом душі. Що ще треба? Ніби все є, але... Щастя у кожного своє, та слова, що Матвій сказав біля озера, зігрівають її душу донині.

Раптом до неї підійшла дівчина з рюкзаком за плечима і, дивлячись голубими, як небо, очима, сказала несміливо:

— Ви така подібна на дівчину, світлину якої мій батько береже багато років.

Пробувала завести розмову, але Віра стояла, як укопана, і не могла промовити ні слова. Оголосили посадку, й дівчина, оглядаючись, повільно попрямувала до потяга, напевно думаючи, що помилилася. Вірі відняло дар мови... Вона не могла зізнатися, що і є тією, зі світлини. Що це вона колись образила її батька, котрий щиро та вірно кохав...

Серце стікало кров’ю... Мучили докори сумління... Він говорив, що у неї чиста і світла душа, а вона так підло розтоптала його любов. Напевно мучився, страждав, тримаючи все у собі, а вона... Цього пробачити не можна... Як треба любити, щоби стільки років берегти пам’ять про неї!

Умить згадала, що навіть не знає, де його світлина, на якій були написані такі прекрасні слова. Стояла спустошена... «У нього все добре», — тихо шепотіли її вуста. Така молода дочка. Напевно, пізно одружився. Але це вже не мало значення. Головне, що вона побачила голубі, як небо, очі, й що у нього все гаразд... А може, Бог змилосердиться, і вони ще зустрінуться на перехресті долі. Вона молитиме у нього прощення. Можливо, й пробачить. Хто знає...

Стояла, відчуваючи погляд голубих, як небо, очей...

Василина ВОВЧАНСЬКА