Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Кохати наперекір війні: історії трьох дівчат, до яких не можна не повернутись [Випуск № 1382]

Ми сваримося зі своїми близькими й коханими через забуті дати річниць, невчасно куплені квіти чи немитий посуд. Вигадуємо собі проблеми і розлучаємось через дрібниці. Поруч із нами живуть такі ж юні хлопці й дівчата, тільки їхні проблеми – у стократ серйозніші, ніж наші. Три сміливі дівчини поділилися з нами історіями, в яких розповіли, як воно – чекати коханого не з футбольного матчу чи нічного клубу, а з антитерористичної операції.

Віта:

«Якщо каже, що на фронті усе “нормально”, то ніч буде важкою»

Віта й Максим ніколи не бачили одне одного. Познайомилися в соцмережі: виявилось, що ім’я Віта у Максима улюблене. Він – 25-річний досвідчений снайпер зі Львова, вона – 23-річна дівчина з розміреним життям родом із Білої Церкви. Спершу Віта не розуміла, до чого призведе спілкування, ставилась до залицяльника обережно й скептично. Усвідомлення прийшло згодом – коли дізналась, що за місяць Максим їде в АТО.

– Я знала, що там, на війні, Макс відразу ж заступив на бойовий пост і втратив товариша...

Здається, що спогади переносять Віту кудись поза простір. Думками вона не зі мною, а з коханим. Намагаюся повернути дівчину до реальності обережним питанням:

– Макс змінився після втрати друга?

– Він над його тілом пообіцяв, що знайде того, хто це зробив. А Макс у мене слів на вітер не кидає. Сказав – виконає.

Доки хлопець проходив службу, дівчина обороняла власний фронт вдома. Із легкої руки «подруги» до коханого дійшла інформація, буцімто Віта йому зраджує.

– У нього зірвало дах. Він же взагалі не п’є. А тут перехилив чарку з товаришами по службі. Якраз почалися обстріли... – здригається Віта. – От і пішов без бронежилета просто під кулі.

Лікарі давали 50 % гарантії, що Максим залишиться живим. Доки він лежав у госпіталі на межі життя і смерті, кохана обдзвонювала знайомих, аби дізнатись хоч щось.

– У ті дні я думала, що збожеволію, – пригадує дівчина. – Мені було все одно, чи зможе він ходити і як буде виглядати. Я хотіла одного: щоб він жив. Коли дізналася, що він у Львові, вирішила кинути все і їхати до нього – ставити на ноги.

На щастя, все обійшлося. Максима повинні були відправити додому. Але вже через два дні після операції хлопець написав відмову і знову вирушив на передову. Обіцянка перед покійним другом не давала спати спокійно. Відмовляти коханого Віта не стала. Каже, всіляко підтримує його вибір і захоплюється поглядами на життя, незважаючи на те, що підтримувати спілкування з ним може лише через соцмережі. Але оптимізму дівчина не втрачає й намагається сприймати випробування з гумором:

– Для мене у нього завжди все добре, – сміється. – Мабуть, якби я знала всю правду, то давно сама потрапила б до лікарні. А так він про мене турбується. Я ж знаю, що він не повернеться, доки не виконає обіцянки... Якщо каже, що на фронті усе «нормально», то ніч буде важкою, якщо «добре» – стає трохи спокійніше. Ми за 71 день перебування Макса в АТО пережили дві операції – так що я вже багато до чого готова. Розумію, що він не на курорті, і просто намагається захистити мене від того, що там відбувається.

Свої переживання Віта, очевидно, применшує: про спокійний сон давно не йдеться. Дві-чотири години на добу – це максимум, відколи коханий на війні. Дівчину видають очі: втомлені, сумні і надто розумні, як на свій вік.

– За період, поки Макс на війні, я ходила до церкви разів 10... Хотілося б частіше, та робота не дозволяє. Але щовечора перед сном прошу в Бога, щоб він там Макса оберігав.

На хвилину дівчина губиться у своїх думках.

– Звичайно, що в мені всередині живе зневага до тупості «енної» особи, через яку стільки людей загинуло, залишилось каліками, стало сиротами і вдовами... Але ми – народ сильний, і морально, і фізично, ми з усім впораємось! Хоча і заплатимо дуже високу ціну... Максим захищає країну в добровольчому батальйоні «Карпатська Січ».

Валерія:

«Якщо він тебе кохає – подзвонить, скаже, що живий!»

– Ми познайомилися, коли були ще зовсім юні. Я вчилася в 7 класі, коли Сергій, гарний високий 10-класник, перейшов у нашу школу. Дивлячись на нього, я кумедно посміхалась і знічувалась. Тоді я ще не знала, що колись стану його дружиною – найщасливішою і найбільш коханою. Але перед тим стільки всього ще потрібно було витримати...

Стосунки 20-річної Валерії та 24-річного Сергія почалися з дружби. Дівчина роками мріяла про більше, але усі надії зруйнувала приголомшлива новина: хлопцю прийшла повістка в армію. Це відбулося ще тоді, коли над Україною було мирне небо, але Валерія й досі не може говорити про це спокійно:

– «Мене забирають, приходь проводжати...» – усе, що він тоді сказав. Я довго не могла зрозуміти, чому все сталось не так, як я собі вимріяла. Вирішила, що чекатиму, а коли прийшла провести – дізналася, що у нього є інша, а я – просто знайома.

Все змінилося, коли Сергій вперше приїхав додому у відпустку.

– Він розповів, що тут його вже не чекають, – згадує Лера. – Я його підтримувала, ми почали спілкуватись тісніше... Так почалася наша історія: дзвінки, смс... Ми швидко з’їхалися, а через два роки Сергія забрали в АТО.

Тоді розмова з коханою була короткою: Валерія не могла говорити крізь сльози.

– Знову почалися довгі самотні дні чекання. Телефонні дзвінки стали рідкістю. Найважче на початку було засинати на самоті... – шепче дівчина безбарвним голосом. – Але світ перевернувся, коли Сергій пішов у першу відпустку і я почула найважливіші слова: «Будь моєю дружиною!».

Валерія починає світитись і опускає ніжний погляд на вже округлий животик.

– Ще за кілька місяців ми дізналися, що станемо батьками. Його «Боже, який же я радий!»...

Одразу після весілля Сергій повернувся назад на службу, молодята не встигли насолодитись медовим місяцем. Зараз Валерія рахує дні до його повернення, точно знає, що служить Сергій вже рік і 27 днів. Наступного разу чекає чоловіка вдома якраз до пологів. Сподівається, що цього разу він повернеться назовсім, бо йшов на війну в четверту хвилю мобілізації.

– Як вдається жити від дзвінка до дзвінка і витримувати дні невідомості? – запитую.

– Спочатку дуже допомагала робота, з ранку до вечора спілкувалася з людьми і ставало легше. Звичайно, потім приходила додому, лягала в ліжко і починалася істерика на цілу ніч. Але згадувала слова коханого про те, що ми сильні й з усім впораємося. Вони рятували.

– Але ж у нього, певно, не завжди є можливість зателефонувати, заспокоїти.

– Ти знаєш, людина, яка тебе кохає, завжди знайде час, щоб подзвонити і сказати, що він живий і у нього все добре. Ми з ним ще на початку домовились: не можеш зателефонувати – пиши смс або збивай мої дзвінки. Так я розумію, що він не може говорити, але принаймні живий. І вже цього достатньо.

На мить западає тиша. Валерія збирається з думками:

– Так, ми розуміємо і знаємо, що їм там важко... Але й вони мусять пам’ятати, що тут, в тилу, ми обороняємо фронт. І нам теж нелегко! Наші герої повинні завжди, навіть на війні, розуміти, що тут їх чекають і люблять.

Нерви дівчина береже думками про майбутнє – краще, спільне.

– Коли стає дуже погано, уявляю наше подальше спільне життя, які прекрасні в нас будуть дітки. Я ж і з малечею, чи, як я люблю казати, з нашим маленьким «пузожителем» розмовляю, розповідаю, що тато – герой, захищає Україну, але вже дуже скоро повернеться.

«Сергій – моя гордість, мій десантник, – сміється дівчина. – Зараз я практично не плачу. В найгірші моменти відразу читаю «Отче Наш» і пишу йому смс із проханням бути обережним. І хоч кожен день – це випробування, з ним я сильна! А коли повернеться після демобілізації – більше нікуди його не відпущу!». Сергій захищає країну в складі 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади.

Зоряна:

«Найкращі подруги не втомлювалися повторювати: “Для чого він тобі потрібен? Невже тут хлопців мало?”»

– Ми познайомилися кілька місяців тому, хоча здається, що були знайомі все життя, – розпочинає історію про коханого Зоряна. – На той час Богдан уже служив у частині, проте я на це навіть не звернула уваги. Просто зрозуміла, що це моя людина. Більше нічого не мало значення.

Зоряні 25 років. У дівчини є постійна робота, рідні, друзі. Її життя було розміреним і спокійним. Доки в ньому не з’явився Богдан.

– О-о-о, на початку все розвивалося дуже романтично, – пригадує Зоряна, і її втомлені надвечір очі починають усміхатися. – Ті пару коротких днів, коли Богдан був удома, були справжньою казкою...

Зараз хлопець на службі, тож спілкування кохані підтримують лише в телефонному режимі. Найчастіше зв’язок жахливий, неможливо сказати й два слова. Мобільний інтернет також працює зі збоями.

Про коханого дівчині згадувати важко. Стримано розповідає про те, як чекає і ніколи не боїться за нього, бо знає – цей мужній і стійкий хлопець витримає все. Зізнається, що живе спогадами про мирні дні, коли вони були щасливими.

– Востаннє він був удома чотири місяці тому. Рахую дні до наступного приїзду... Хоч до демобілізації ще довго. Проте відмовляти Богдана від армії я не буду, бо знаю, як багато це для нього важить, – чую упевнений голос. – А заради нього готова терпіти розлуку і чекати скільки це буде необхідно.

Цю тендітну дівчину видає лише мудрий і сильний погляд – вона насправді здатна витерпіти набагато більше, ніж здається на перший погляд. З самого початку стосунків із Богданом їй доводиться протистояти тиску друзів та рідних.

– Мої найкращі подруги не втомлювалися повторювати за кожної нагоди: «Для чого він тобі потрібен? Знайди когось кращого! Невже тут хлопців мало?». Від них, тих, які були щасливими в мирі й спокої зі своїми хлопцями і чоловіками, це було чути особливо важко... Вже потім я навчилась просто не звертати увагу і пропускати все повз вуха.

Можливо, саме це змусило дівчину захищати своє кохання від оточуючих. Зоряна ховає емоції, боїться наговорити зайвого. Єдине, що приховати не здатна, – це безмежна туга за Богданом.

– Я кохаю його і чекаю. Аби тільки повернувся – більше мені нічого не потрібно. Богдан зараз захищає країну в 44-й артилерійській бригаді.

ДАНА МУРАВСЬКА

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.