Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
8
липня
Випуск
№ 1379 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Вулканічний синдром [Випуск № 1379]

Україна: пошук себе у світі національного егоїзму

Людина повинна мріяти, щоб бачити смисл життя.

Вольтер

Чи позначаться вище описані процеси на Україні? Безумовно. Вони вже позначаються: інколи негативно, інколи — не дуже. Наприклад, зміна команди у Білому домі дала серйозний поштовх у питанні предметної допомоги з боку США Україні (у т.ч. й горезвісні Javelin'и), риторика нового президента США стосовно Росії стала жорсткішою, діяльність К.Волкера потихеньку починає рухати процес, який, здавалося, самозаморозився. При цьому руйнування стабільних відносин між США та рештою демократичного світу навряд чи позитивно позначиться на нас, а протекціоністська економічна політика Америки негативно вплине і на українську економіку в цілому, і на наш бізнес, зокрема.

Ще складніша ситуація з Європою: Німеччина і Франція — два гаранти Мінського процесу. І якщо до останнього часу їхня участь у Нормандській четвірці була чинником, який стримував Росію, то тепер ми цілком можемо опинитися перед загрозою того, що Кремль перехопить ініціативу в цій групі і Нормандський формат почне працювати проти України (не явно, звісно, але пред'являючи Україні дедалі більше претензій). Північний потік-2, попри заклики багатьох не сприймати як здачу Німеччиною інтересів України, навряд чи можна назвати подарунком нам. Утім, він став логічним наслідком не тільки переважання німецького політичного егоїзму, а й цілком технічної проблеми — серйозної зношеності української ГТС, для якої так і не вдалося придумати механізму залучення інфраструктурних інвестицій.

Але все це, швидше, вторинні наслідки все тієї ж проблеми, про яку був увесь попередній текст: хто ми? Чого ми хочемо?

Чи є в нас чітке розуміння структурованої політичної нації? На чому вона будується? Сьогодні в рамках України ми бачимо зразу кілька дуже сильних трендів вибудовування української держави й української ідентичності. І далеко не всі з них конструктивні. Багато в чому це приводить до того, що зросло значення етнічного чинника, коли етнополітика й політика історичної пам'яті стали мейнстримом, чого в українській державі не спостерігалося останніх років 20. Якщо ми не зможемо дати зрозумілу відповідь на це запитання, то наша перспектива буде вкрай туманною й постійно супроводжуватиметься деструктивною діяльністю сусідів (і не тільки з боку Росії).

До речі, значною мірою наші проблеми з сусідами (Польщею, Угорщиною) саме звідси — від несформованого національного проекту. Поки що наш поточний дискурс пропонує всім любити Україну як таку. На загал, це правильно й логічно, але сусідні країни пропонують своїм меншинам на нашій території набагато предметніші смисли — інфраструктуру, допомогу, підтримку, історію (зі своїми акцентами). Змінити цю тенденцію можна тільки проектом спільного майбутнього, а не минулого, де кожен розуміє, навіщо він тут перебуває й заради чого все це.

І, поки ми не відповімо на це запитання про своє "колективне Я", без відповіді залишається і друге — чого ми хочемо? Де ті образи і проекти майбутнього, які б об'єднували нас? Справді, якщо бути чесними перед собою, можна дійти парадоксального висновку: ми перестали мріяти по-справжньому сміливо. Перестали ставити амбіційні завдання, з чіткою метою і планами їх досягнень. І це дуже добре відчувається як простими українцями, так і експертним середовищем.

Звідси й запит на будь-які спроби створити такий прообраз, дати хоч якийсь зрозумілий і футуристично прийнятний орієнтир (що важливо не тільки всередині країни, а й поза нею — у т.ч. для переосмислення ролі української діаспори та наших відносин із нею). І цей запит добре відчули досвідчені політики, які створюють чергові прожекти "нового курсу", вкотре підмінюючи справді загальнонаціональну дискусію політтехнологією. Втім, дуже сумнівно, що зможуть дати такий погляд у майбутнє і кандидати, котрі співають, гуморять або дихають проросійською ненавистю, як геєна огненна, хоча запит суспільства на нових лідерів очевидний.

Нам потрібні якісні образи майбутнього, нам потрібно сміливіше говорити про те, чого ми хочемо і як діятимемо в усіх критично важливих для України питаннях. При цьому намагатися виходити не з традиційного сприйняття будь-яких подій у світі в парадигмі "україноцентричності", а з чесної і об'єктивної оцінки реальності.

Насамперед — наші відносини з Європою. Більше не можна ігнорувати той факт, що в діалозі з ЄС ми вимушені говорити з країнами, котрі одночасно виступають у кількох іпостасях. Однак у кожному разі враховувати "національний егоїзм", як досить здоровий по суті макротренд, уже треба. Крім того, слід визнати, що наша взаємодія з Європою ускладнена не тільки тим, що там посилюються національно-орієнтовані тенденції, а й тим, що вони перебувають в "оці геополітичної бурі", а ми — в самому урагані. Звідси й очевидна занепокоєність європейців, що контакт із нами виведе їх із зони комфорту, примусить їх приймати надміру різкі рішення, бути надміру принциповими. При цьому треба дуже уважно стежити за тією новою архітектурою Європи, яка формується в нас на очах.

Ще одна наша головна проблема — окуповані території Криму та Донбасу. Навколо цих тем сформувався певний політкоректний набір меседжів, що дуже утруднює раціональну і зважену дискусію як про "внутрішнє" майбутнє цих регіонів, так і про нашу "зовнішню" політику стосовно них.

Недавно К.Волкер дав дуже точну оцінку того, що відбувається: "Україна не зможе повернути територію, вже захоплену Росією. Росія занадто сильна". Навіть ці досить очевидні заяви в нас часто сприймаються як "зрада" й активно засуджуються, у т.ч. — на рівні експертних (!) дискусій на таку тему. Але неможливо формувати ефективні стратегії для держави, якщо обмежувати самих себе вузькими рамками стін-догм. Безумовно, стратегічною метою завжди буде повернення наших територій, але стратегії цього можуть дуже різнитися. І навіть у цьому питанні нам слід більше мислити не категоріями політичних догм, а національним егоїзмом і національними інтересами (як це роблять наші деякі західні партнери).

При цьому вже зрозуміло, яку долю українському Донбасу та Україні готує Путін, — він про це цілком відверто сказав у своєму інтерв'ю німецькому телеканалу ORF. Ідеться про "українську Чечню", де Київ повинен задобрювати бойовиків величезними дотаціями, а управляти ними реально буде Росія. Приклад Росії свідчить, що це однозначно тупиковий шлях, внаслідок якого Кремль платить данину Кадирову, там сформовано державу в державі, куди боїться сунутися навіть "безстрашна" ФСБ. Безумовно, Україна не готова обговорювати такі сценарії, але в Росії вони хоча б є. А скільки власних сценаріїв є в України стосовно цього регіону? І стосовно не тільки окупованих територій, а й контрольованих?

Поки що така стратегія спостерігається тільки стосовно ідеї миротворців, хоча це лише частковість, а не все рішення. Але навіть у цьому питанні нам знадобиться багато твердості, особливо в частині вибору того, хто стане групою миротворців. Оскільки вони теж бувають різні. Бувають такі, як українські миротворці в Сараєво, що допомогли відновити роботу трамваю й тим самим подолати транспортний колапс у зруйнованому війною місті. А бувають такі, як російські у Східній Славонії, що допомагали сербам псувати виборчі бюлетені. Отож які "блакитні шоломи" увійдуть на Донбас — дуже важливо.

Це приводить нас до ще одного складного діалогу про облаштування України, зокрема до питань ефективності її державної моделі і, звісно, до боротьби з її пороками на кшталт корупції. Остання в нас перетворилася на таку собі фетишизовану сутність, з вибудовуванням автономної системи судів, прокуратур, бюро розслідувань. Хоча, наприклад, екс-президент Естонії Т.Ільвес каже, що реальний шлях — це оцифрування процесів, а не створення нових і нових бюрократичних систем.

Усі ці теми потребують дуже серйозної дискусії, але вони виявляться неможливими, якщо ми не зможемо ефективно протистояти тим деструктивним стратегіям, які Москва застосовує до України і які активізувалися з початком виборчої кампанії. Позиційна війна на Сході та дезінформаційні кампанії — це те, до чого ми вже звикли і чому готові протистояти.

Однак Кремль піднімає ставки і, схоже, готує рік терору — проти мирних регіонів, проти уразливих цільових груп (у т.ч. — дітей). Більше смертей, більше політичних убивств, більше хаосу й тривоги — все це, зрештою, націлене на чинну владу, до якої, безумовно, й основні претензії. І завжди будуть поруч "конструктивні політики", які запропонують "помиритися" та "закінчити дурну війну". Ради них усе й затівається. Ради страху українських громадян і невизначеності. Показати, що Росія може робити на нашій території все, що забажає. Що її неможливо перемогти.

Але це — можливо. Не тут і не зараз, але можливо. Головне — не боятися, як казав свого часу Папа Римський Іван Павло II борцям із російським комунізмом. Комунізму вже немає. Не буде й російського режиму. Але наш успіх залежить не тільки від цього, а й від нашої згуртованості, наявності проривних пріоритетів і чітких стратегій їх досягнення.

Ще Ортега-і-Гассет зауважив, що довіра громадян до політиків — це ознака життя, надійної згуртованості суспільства, наявності в нації "хребта" і волі до впровадження проектів спільного майбутнього. Справжня довіра починається там, де обидві сторони визнають себе рівними й відмовляються від упереджень та привілеїв. А відновлення такої довіри — одна з головних гарантій нашої стійкості та перемоги в новій війні за незалежність. І якщо Росія приречена на Путіна, то Україна "приречена" на єдність і довіру, щоб зберегти й розвинути свою державність.

Володимир Горбулін

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.