Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
9
жовтня
Випуск
№ 1392 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Наші міста – продукти пострадянщини [Випуск № 1379]

Пострадянщина в містах і головах

Якщо зробити висновок із Анрі Лефевра, то ми всі є просторовими істотами – просто не можемо існувати поза «локацією». Тому і мислимо містами, адже, по суті, країна існує тільки на політичній мапі, а в реальності ми маємо справу, в першу чергу, із найближчим до нас – містами. Та й загалом, сьогодні все – це місто, і всі території навколо – чи то пустеля в Казахстані, чи зелені хащі біля океанів – обслуговують міських жителів.

В Україні ж зараз близько 460 міст, серед яких є стародавні і нові, козацькі і доби Ренесансу. Що їх всіх об’єднує? Пострадянщина. З одного боку, вона є процесом, що включає хаотичну забудову, розпродаж землі, трансформацію державної власності, вплив інвестора. З іншого – це межі впливу або відсутність публічної культури, бо наші мешканці майже не впливають на містобудування. Ми в CEDOS (аналітичний центр з вивчення соціальних проблем – ред.) в цьому році проводимо дослідження міських ініціатив і вже нарахували, що в 10 найбільших містах їх близько 1000. Але вони все одно не достатньо впливають на міста, де знаходяться. Чому так? Бо ми відчужені від міського управління. Ми спадкоємці тиранії і досі залежимо від влади, адже просто не знаємо, що робити. Цікаво, що і сама адміністрація не готова до нових викликів. В такому незнанні, мені здається, «тактична» урбаністика – це найкраще, що могло статися з нашими містами.

Пострадянщина, очевидно, є також у культурі та архітектурі. До речі, цікавитися радянським модернізмом наразі дуже мейнстрімно в усьому світі. І на цьому нам варто грати, бо такі дослідники-туристи шукають унікальні для них об’єкти, яких ми з вами не помічаємо, або зносимо, або псуємо кондиціонерами та яскравою фарбою. Через глобалізацію мало кому вже цікаві церкви та однотипні історизми. А от радянський модернізм має туристичний потенціал, бо надає цінність та унікальність локаціям в Україні.

Поставити нові авторські лавки – це ще не урбаністика

Якщо ж повернутися до проблеми міського активізму в українських містах, то ці всі мурали, фестивалі та тактичний урбанізм також не вирішують всіх проблем. Ми маємо дійсно долучатися до процесів розвитку середовища, розуміючи контекст. Ось поганий приклад – нові авторські лавки в київському парку ім. Т.Г. Шевченка. Тих лавок і до цього там було достатньо, навіщо ж виготовляти нові й розставляти їх всюди – невідомо. Зате художники заявили, що причетні до світових трендів, адже з’явилися нові арт-об’єкти в міському просторі. І неважливо, що вони не так і часто використовуються людьми.

А хто ж залишає по собі більш масштабні речі в наших містах? Це не політики, не мешканці, а міські економічні еліти. Саме їх потреби і створюють українські міста. Вони сидять, наприклад, в міській владі, не проектуючи, звісно, але лобіюючи свої інтереси, керуючи цілими підрозділами. Як би не було, але без цієї економічної складової місто не виживе, просто на меті відповідального бізнесу має бути також і розвиток міського соціального капіталу. Тому за кожною дірою в асфальті стоїть така економічна еліта, яка або не хоче цю діру прибрати, або має інтерес, щоб вона там залишалася.

Спостерігаючи за сучасним українським містом ми всі бачимо ще й такий парадокс, як пустир із сучасною висоткою посередині. Але треба розуміти, що це не лише український парадокс. Наприклад, у «The Guardian» є розділ про міста, де кожен другий матеріал присвячений причинам таких речей – комерціалізації, приватизації, джентрифікації (реконструкція та оновлення будівель в неблагополучних районах міста для підвищення їх комерційної привабливості – ред.). Тому наші неоднозначні міста рухаються за однаковими із світовими схемами – наші проблеми не унікальні, як звісно, і їх вирішення. А от останньому якраз і треба ще вчитися. Хоча й не сліпо наслідувати, але адаптувати та пристосовувати.

5 «ніколи НЕ» нормального урбаніста:

· НЕ займається «обгорткою», як-от формальне прикрашання міста: той самий мурал не є урбаністикою.

· НЕ відривається від розуміння символів – всі деталі мають значення та свій смисл, всі об’єкти мають сприйматися в цьому контексті.

· НЕ втручається в процеси – він говорить, слухає, допомагає, але ходити і вказувати мешканцям не може, бо снобістська зверхність не притаманна урбаністові.

· НЕ сприяє бюрократичній владі – він має її підривати із середини, пропонуючи прозорі архітектурні конкурси, залучаючи мешканців до процесів.

· НЕ пересувається тільки велосипедом або громадським транспортом – автомобілі це нормально, просто треба уникати узурпації доріг чимось одним.

Ігор Тищенко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.