Червона доріжка для окупантів [Випуск № 1379]

Відверто проросійських рухів зразка Партії регіонів чи кримських об’єднань на кшталт блоку «Русское единство» сьогодні, на щастя, не побачиш, бо така позиція дорівнює політичному суїциду. Втім, це не означає, що їхній електорат лишився покинутим. У країні є цілком успішне різноманіття політичних сил, зокрема опосередковано антиукраїнських. І вони мають свою, на жаль, доволі значущу армію прихильників.

У 2016 році Центром Разумкова було проведено низку досліджень, які наочно продемонстрували відмінності в ідеології громадян залежно від їхньої географічної зосередженості. Так, ставлення до головних положень нового українського курсу чітко корелює з географічним розподілом колишніх симпатій виборців. Наприклад, доволі просте питання щодо ролі Росії в конфлікті на Донбасі має на перший погляд просту та очевидну відповідь, якщо брати результати загалом по країні: 70,3% респондентів вважають Кремль агресором і лише 11,9% вірить у непричетність Москви. Однак розподіл за регіонами країни показує інше. Мешканці південних районів та Сходу (які традиційно були основою електорату Партії регіонів, а пізніше перетворилися на прихильників «Новоросії») не впевнені в провині РФ, агресором її вважають тільки відповідно 45,4% та 49,2%. 18,5% на Півдні та 27% на Сході впевнені, що Росія до цієї війни взагалі не причетна. Схожий розподіл і щодо ставлення до так званих ДНР/ЛНР. Тоді як 62% країни вважають ці утворення терористичними, 31,6% на Півдні та 42,9% на Сході думають, що то представники населення відповідних територій. Крім ситуації всередині держави, окрема думка є й щодо зовнішньополітичного вектора.

Ці самі регіони лідирують у бажанні зробити відносини з РФ пріоритетними для України: 21,4% (Південь) та 22,4% (Схід). Вони ностальгують за СРСР і тому хочуть, щоб Україна залишалася в його зменшеному аналогу, СНД, або взагалі мріють про створення єдиної союзної держави з Росією та Білоруссю. Водночас ці люди проти євроатлантичного вектора країни. Так, негативно висловилися щодо вступу до ЄС відповідно 57,6% та 52,8% мешканців Півдня та Сходу, так само вони лідирують серед противників можливого вступу до НАТО (48,1% та 70,1%).

Періодично з’являються «пробні кулі», які ніби перевіряють чинну владу на міцність і на межі дозволеного: ось укотре провели «безсмертний марш», показали святковий концерт по «Інтеру», вчергове напали на проукраїнського активіста Стерненка. Без зайвої помпи, але змогла повернутися до України Таїсія Повалій, ось Мураєв у своєму ефірі називає терористом політв’язня Кремля Сенцова, ніби повторюючи московські методички, на двох каналах урочисто розпочали трансляцію чемпіонату світу з футболу. Це дуже ефективні сигнали для їхньої аудиторії: «ми тут і нікуди не ділися, ми обов’язково повернемося». Саме для такого впливу українські олігархи купують собі телеканали на кшталт «112 Україна», NewsOne чи ZiK, а тези, які там періодично озвучують, не мають нічого спільного зі свободою слова та балансом думок. Крім своїх рупорів, майже кожен олігарх уже має свого кишенькового кандидата на майбутні вибори, а найзаможніші — навіть кілька.

Крім відвертих українофобів, із якими розбиратися простіше через їхню чітку позицію, є інша категорія, складніша для аналізу. Це можуть бути до певної міри проукраїнськи налаштовані люди, які не просять Путіна «ввести» та не голосять про наступ на російську мову. Навпаки, вони можуть завзято співати гімн, пам’ятати про «садок вишневий» і носити вишиванку частіше за інших патріотів. Утім, та Україна, яку ці люди собі малюють у голові, значно відрізняється від країни реформ і європрагнень. Хоча, на відміну від перших, ця категорія здебільшого й не проти Європи як такої. Їм украй важливо повернути втрачену впевненість і стабільність. Їхні рожеві мрії: хай знову настане 2013 рік, адже тоді все було таким простим і знайомим. Саме тому вони свідомо чи не зовсім чинять опір будь-яким ініціативам влади або активістів, адже розглядають ці реформи як загрозу їхньому спокійному, ба більше, звичному життю.

Таким людям і з лікарями раніше було простіше: замість реєстрації в якихось електронних чергах і самостійному підписанні договорів достатньо занести цукерки чи пляшку для позачергового обслуговування. Так само, як і з державними послугами: потрібні люди за певні подяки зроблять усе набагато простіше, ніж електронний запит до державного порталу. Замість створення стартапів і нових бізнесів швидше рейдернути удачливішого конкурента. А на державних посадах замість ефективної праці або з 9-ї до 18-ї з дуже заклопотаним виглядом перебирати папірці, підкреслюючи свою важливість в очікуванні пенсії, або потихеньку красти з негласного дозволу керівництва. В армії чинити опір втіленню стандартів НАТО, повертаючись до совка, нарікати на зміни назв і символіки підрозділів. З правоохоронцями завжди можна порішати, а небажаним критикам вчасно заткнути рота. І ніяких тобі активістів-волонтерів-контролерів.

Звичайно, треба зняти рожеві окуляри, визнати, що й новітня система не ідеальна. До кожної з реформ можна поставити низку запитань, в окремих галузях вони або не виконуються належними темпами, або попросту саботуються. Як і в усьому, заради успіху в майбутньому треба багато попрацювати саме сьогодні. А наполеглива праця — не той шлях, на який згодні ці напівгромадяни. Їм потрібно, щоб хтось подумав замість них і, наприклад, пробачив валютні кредити. Їм потрібен долар по вісім, байдуже якою ціною для економіки. Їм потрібна нова сила чи новий курс країни, які нарешті зітруть «злочинну владу» та «бариг», але бажано так, щоб власноруч нічого не робити. Привід не має значення, не має значення політична платформа. Це популісти проти всіх, дуже зручна частина електорату, яка «не читала, але рішуче засуджує». І хоча здебільшого ці люди доволі нешкідливі, але їхню енергію досить просто спрямувати в будь-яке потрібне русло. А зорганізувавшись, вони можуть стати серйозною загрозою для нормального функціонування й без того проблемного державного апарату.

Боротьба з вітряками породжує справжніх драконів. Варто згадати казус Надії Савченко. Звичайно, слідство триває, її провину ще має довести суд, але красномовний фільм за її участю, представлений у Верховній Раді, показує, що такі речі цілком реальні. Найгірше, що у своєму чистому прагненні зробити як краще ці псевдопатріоти забувають, на користь кого грають. Так, офіційно вони не підтримують Кремль, але власними діями ніби стелять червону доріжку для окупантів. Боротьба за мізки цих людей має розпочинатися з битви проти невігластва — економічного, політичного та інформаційного. Тільки озброєні сучасними достовірними знаннями люди можуть критично ставитися до солодкої отрути популізму. Тим більше, що, на відміну від першої категорії «ідейних», за цих людей варто боротися.

Юрко Славутич