Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Вулканічний синдром [Випуск № 1378]

Берлін—Париж—Москва: нова архітектура "Мюнхенської змови"

Європа теж перебуває у стані пошуку. В недавньому виступі Джорджа Сороса прозвучала дуже точна оцінка того, що відбувається з Європою: "Європейський Союз втягнувся в екзистенційну кризу. Впродовж останнього десятиліття все, що могло піти не так, пішло не так". Відштовхуючись від критичних оцінок Дж. Сороса, у рамках нинішньої логіки ЄС створені парадоксальні відносини. Вони по суті повністю суперечать тим кредо, на яких він будувався під керівництвом Жана Монне. Зараз важко сказати, чи це стало причиною кризи європейського "Я", чи, навпаки, криза вплинула на зміну парадигми розвитку ЄС.

Однак, у кожному разі, слід констатувати: криза справді охопила Європу — і це криза відповідей на запитання, хто така Європа, хто такі європейці та чого вони хочуть. За великим рахунком, зникло повноцінне бачення "європейського проекту" — куди він рухається, і чи згодні з цим усі його учасники. Спроби євроінституцій сконструювати варіацію на тему "нової історичної спільності" у форматі "європейського народу" не увінчалися успіхом. (У мене як людини, котра пережила СРСР, це викликає неоднозначні і в чомусь навіть суперечливі алюзії.) А отже — не були чітко сформульовані параметри того, хто такий "європейський народ" (європейці), і чого вони хочуть (крім загальних розмов про "добробут", "рівень споживання" та "цінності").

Саме на цьому тлі пишним цвітом розквітли різноманітні популістські партії, які пропонують максимально спрощені, часом відверто примітивні відповіді на ці два простих базових запитання. І вже зараз ми бачимо цілком однозначний тренд: Європа дуже "правішає", швидко сегментується, на поверхню спливають придушені "національні інтереси". Найкращий приклад — історія навколо "Північного потоку-2".

Як влучно зазначив один із наших дипломатів, своєю позицією щодо цього проекту Німеччина чітко роз'єднала загальноєвропейський і національний німецький інтереси. В умовах кризи проекту "Європа" німці зробили свій вибір: гра соло їм здалася кращою й цікавішою, ніж незрозумілий колективний "європеєць" із його обмеженнями та обтяжливими для національної економіки ідеями.

Ті, по суті — кулуарні, домовленості, яких А.Меркель досягла з В.Путіним у Сочі, ті заяви, які вони зробили стосовно країн Східної Європи, — це і є контури нових змов. Важливо зазначити: ці рішення приймали зовсім не якісь там політики з "Альтернативи для Німеччини" або чергові "путінверштехери" (Putinversteher). Це позиція тієї ж канцлерки Німеччини, яка раніше неодноразово критично підтверджувала розуміння (несприйняття) таких речей, як окупація Криму Росією, збитий російсько-терористичними військами МН17 чи свідомий зрив Москвою Мінського процесу. Все це не завадило прийняти потрібне рішення в потрібний момент, поставивши під удар усю Східну Європу.

Але це рішення — щось більше, ніж просто проблема держав типу Польщі, України або країн Балтії. Це свідчення спроби Німеччини та ряду європейських країн вибудувати нову (а швидше — дуже стару) архітектуру Європи з тенденцією до деконструкції надєвропейських структур, реверсом інтеграційних процесів, зміцненням національних держав. "Північний потік-2" для Німеччини — це вибір стратегічного партнерства: США чи Росія. Схоже, свій вибір Берлін зробив.

Для Німеччини це означає майже тотальне домінування в Європі, при одночасному посиленні стратегічного протистояння зі США (втім, до певних меж). І хоч поки що не йдеться про повернення до business as usual, але пріоритети вже зрозумілі: Німеччина хоче й готова бути ключовим партнером Росії в Європі, конвертуючи свій особливий статус у частині контролю над європейськими енергопотоками в політичний вплив. А ще ж не так давно саме європейські лідери говорили, що енергетику й енергоресурси не можна використовувати як зброю...

Майже ідентична ситуація з Францією. Перші жорсткі заяви Е.Макрона про російський "Спутник", про необхідність посилити законодавство, щоб не допустити кампаній з дезінформації, поступово зійшли нанівець.

Нині його риторика рішуче змінюється, — як мінімум, останні кілька місяців ми спостерігаємо стрімкий дрейф у бік м'якого загравання з Москвою. Ключове посилання цього руху — "економіка передусім". Напередодні візиту Е.Макрона в Санкт-Петербург міністр закордонних справ Франції Жан-Ів Ле Дріан заявив, що "Росія — велика країна, вона може стати партнером", а сам Макрон зазначив, що "я хочу вести стратегічний і історичний діалог з Володимиром Путіним, привести Росію в Європу".

Цю ж лінію він продовжив і на самому Петербурзькому міжнародному економічному форумі, по-дружньому назвавши Путіна "дорогим Володимиром" і висловивши впевненість у тому, що місце Росії — в Європі

У руслі таких позицій керівників двох ключових країн ЄС, які давно претендують на геостратегічну тандемність, перспективи збереження санкцій проти Росії — справа доволі туманна. Втім, слід об'єктивно визнати: багато в чому Росія адаптувалася до режиму санкцій, і того негативного ефекту, який очікувався, вони вже не дають. Хоч і зберігають досить важливе політичне значення: це чітке повідомлення про загальну позицію, про те, що чинити як Росія — не можна. Є великі сумніви, що практика санкцій — це надовго.

Недавно до "двоєдиної" команди любителів пітерських "білих ночей" по-французьки й завсідників сочинських пляжів по-німецьки активно приєдналася Італія, де новосформований уряд із популістів усіх мастей прямо говорить про курс на скасування санкцій. Те, чого можна чекати від Італії, яскраво ілюструє такий факт: міністр внутрішніх справ Італії (значною мірою ключового для країни міністерства, з урахуванням проблем із нелегальною міграцією) Маттео Сальвіні є затятим прибічником В.Путіна й не соромиться фотографуватися у футболках із його зображенням на Красній площі.

Не стоятимуть осторонь цього процесу й інші країни. Наприклад, Австрія прямо заявила, що, попри всі проблеми, в неї відносини з Москвою зберігаються на попередньому рівні й вона готова розвивати економічне співробітництво. Двозначною виявляється позиція і деяких східноєвропейських країн, тієї ж Угорщини.

Сказати, що це було несподівано, означало б злукавити. У середині 2016 р. я попереджав про серйозний ризик того, що Європа може стати певним колективним "гюлленцем" із твору Фрідріха Дюрренматта "Гостина старої дами" і здати — під зовні гарним і внутрішньо цілком практичним приводом — Україну. Схоже, що під заклики до "конструктиву", "виваженості" та "економіки без політики" Європа справді пішла саме таким шляхом. Тоді ж я попереджав, що не може бути довгостроковою стратегією України ідея "добиватися продовження санкцій проти Росії". Бути тактичним пріоритетом — звісно. Але не стратегією.

Чи мусимо ми "ображатися" на Німеччину і Францію за їхню поведінку? Сумнівно. Чи мусимо ми бути предметнішими у своїх запитах і претензіях? Безперечно. Вже очевидно, що наш наратив українсько-російського конфлікту не знаходить відгуку в "цинічних" (утім, у термінах realpolitik лапки тут аж ніяк не обов'язкові!) душах європейських політиків. Можливо, нам варто перестати їм його нав'язувати. Можливо, нам варто вибудовувати такі ж прагматичні відносини з Німеччиною, які вона намагається вибудувати з іншими європейськими державами. Абстрактну емоційну розмову про "зраду цінностей" краще замінити значно предметнішою розмовою на тему гарантій для України після запуску "Північного потоку-2" чи про можливі точки для компромісу між нашими країнами з цього питання.

На загал, усе свідчить, що ряд європейських країн почали процес переструктуризації європейського проекту: замість різноманітних "цілей європейської п'ятирічки" (в дусі "Європи різних швидкостей", "тіснішого союзу" чи "Європи регіонів"), вимальовується цілком очевидна спроба побудувати "Європейську співдружність націй" на взірець Британської співдружності, де великі держави (передусім Німеччина і, хоча й меншою мірою, Франція) прямо вибудовуватимуть двосторонні відносини з меншими країнами, використовуючи як стимул свій економічний та військовий ресурс, а також енергетику (як ми це бачимо на прикладі "Північного потоку-2"). Загалом, це не суперечить і озвученій недавно Дж. Соросом ідеї "Європи багатьох платформ". Але слід розуміти, що в стратегічній перспективі це дезінтегрує ЄС (а непрямим чином — НАТО) як єдину структуру, при цьому частина її наднаціональних органів залишиться, перейшовши у статус і рівень ефективності, аналогічні ООН.

Парадоксальним чином останнім стримуючим бастіоном на шляху розвалу ЄС на дрібні удільні князівства стоять якраз самі європейські бюрократичні структури, які ми зазвичай звикли обвинувачувати в неповороткості, негнучкості та байдужості. Передусім — Єврокомісія і (під)клас євробюрократів, що сформувався навколо неї та її похідних. Чи переживе ця структура геополітичний шторм, незрозуміло, але те, що намагатиметься грати у свою гру, — очевидно. Вихід Великої Британії з ЄС багато в чому може стати прикладом "теорії розбитих вікон" стосовно ЄС, — доти сама думка про те, що з ЄС можна вийти, в багатьох не виникала. Велика Британія задала нову норму, а може — й цілу тенденцію.

Росія теж проходить крізь виклик переосмислення себе, хоча керівництво Кремля активно цьому намагається протистояти (що не дивно, враховуючи стратегію на побудову квазідинастичної моделі правління, при одночасному бажанні не втрачати Захід як місце реального прикладання/вкладення награбованого в Росії). Ідеться не про "вічно встаючих з колін", не про ностальгуючих за імперською величчю, — в Росії підростає молоде покоління з політичними установками, які явно дисонують із домінуючим у Росії офіційним дискурсом. Покоління, якому вже тісно в духовних скріпах, тим паче що все менше молодих росіян прив'язується до телевізора, і саме проти них безумствує Роскомнадзор, закриваючи "Телеграм" та іже з ним.

Здавалося б, при тому рівні особистої й політичної несвободи, яким нині славиться Росія, при тій боротьбі з індивідуальністю та контрсистемністю будь-які альтернативні рухи там просто не мають існувати. А тим часом саме школярі — навіть не студенти — виявляються тією соціальною групою, яка серйозно опонує російській владі. І опонує досить жорстко, виходячи на протести, заявляючи про свою позицію, що примушує владу реагувати у стандартній для неї парадигмі: арештами, провокаціями, адміністративним тиском. Важко сказати, чим це протистояння свіжої молодості і загниваючої системи скінчиться (цілком можливо, що Росія, в найкращих авторитарних чи навіть тоталітарних практиках, радикально вирішить цю проблему), але конфлікт між офіціозним і суспільним "Хто ми?" явно є.

Володимир Горбулін

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.