Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Найбільше щастя на землі [Випуск № 1378]

Одного разу він зустрів її – Олену – молоду та безтурботну. І закохався у неї, випускницю одинадцятого класу, клявся у вічному коханні, такому, що й смерть не розлучить, обіцяв бути поруч і в біді, і в радості, і в хвилини щастя та безпросвітної печалі.

Вони зустрічалися та любили один одного. Він був для неї і за батька, бо виросла лише з матір’ю, і за старшого брата, бо завжди могла поплакати на його плечі, і за подругу, бо розповідала йому всі свої таємниці. Він був старшим і тому його думка була завжди авторитетною.

До певного часу, допоки не подорослішала вона... Її мати та його батьки товаришували, влаштовували сімейні святкові обіди, відпочивали разом. Її мати називала його зятем, його батьки Оленку – невісточкою. Знайомі та друзі, жителі їхнього містечка раділи за цю щасливу пару і повторювали, що пора гуляти весілля... Він планував їхнє світле майбутнє: як і де вони житимуть, у якому вищому навчальному закладі навчатитметься його кохана, де працюватиме, здобувши освіту.

Говорив, що зробить усе для того, щоб Олена була щасливою. І, мабуть, дотримався б своїх слів, якби... Якби одного разу вона, 19-річна дівчина, не сказала йому, Антолію, 27-річному державному службовцеві: - Толік, я вагітна. Думала не казати тобі, адже вже прийняла рішення позбутися незапланованої дитини. Але ти маєш право знати... Він дивився на неї та не вірив почутому.

Анатолій хотів дітей... Своїх дітей... Маленьких дітей від Олени, а вона сказала те, що і не відразу зміг зрозуміти зміст сказаного. Прийшов до тями не відразу: - Ти що таке кажеш, Оленко? Яка ж це - радість, я так цього чекав... Підхопив її, обійняв, на очі навернулися сльози щастя. А вона мовчки пручалася – чужа, холодна: - Ти не зрозумів! Я не хочу дітей, ще не готова стати матірю.

Я надто молода, у мене усе життя попереду і я не збираюся загубити його біля дитячої колиски та кухонної плити, готуючи тобі їсти. - Олено, - Анатолій відпустив ту, поруч з якою вірно йшов усі ці три роки, пліч-о-пліч, у хвилини щастя та безпросвітної печалі. Вона стояла навпроти нього, зовсім інша, аніж завжди. Можливо, занадто доросла, або самовпевнена, або просто жорстока.

– Ти злякалася, ти зараз не розумієш про що говориш. Все буде добре. Тебе ніхто не привязуватиме, тебе ніколи не втомлять домашні клопоти. Адже я завжди буду поруч, ми зможемо все. Разом... Мабуть, тоді він дійсно не розчув твердості у її словах, не зрозумів непохитності її рішення. Олена насправді стала іншою. Змінилася раптово і непомітно для оточуючих, для рідних, для близьких, для нього.

-Ні, Анатоліє. Ні! У мене трішки інші плани щодо свого життя. Я не хочу залишатися у нашому провінційному містечку і коротати тут вік як твої батьки чи моя мати. От закінчу університет, отримаю диплом – поїду до столиці. А тут що? Що матиму, коли залишуся з тобою? Ти працюватимеш на своїй роботі, зароблятимеш на пенсію, - вона зайшлася істеричним регтом.

– А я стану перекладачем у столиці. Можливу працюватиму стюардесою, або у посольстві. Скажи, кому буду потрібна з дитиною на руках? - Мені! Або хочеш поїдемо разом. Я кину все, залишу роботу, рідний дім, аби бути з тобою та нашою дитинкою. - Анатолій не знаходив потрібних слів. А вона проджовжувала говорити слова, які ранили його серце та душу, повні любові до неї. - У нас не буде НАШОЇ дитини. Це кінець! Я давно хотіла зупинити наші стосунки.

Не наважувалася, усе відтягувала хвилини довгих пояснень. Тепер відкладати нікуди, усе сталося само собою, далі так тривати не може. Тим паче, я вже не люблю тебе! Його розач та розгубленість замінила лють: - Ти не робитимеш аборту. Це і моя дитина,і я не дозволю тобі самостійно вирішувати її долю. Але Анатолій не мав впливу на Олену, він не був їй ані батьком, ані братом, ані коханим. Дівчина не піддавалася ніяким вмовлянням. Не допомогли і батьки, котрі благали залишити дитину.

Вона вчинила по своєму. Втікла з дому, де зачинила її мати, поїхала до обласного центру, в обласну лікарню і на вечір повернулася додому. Матері сказала легко так, ніби жартома, ніби сміючись: - Все! Я уже не вагітна! Технологічний прогрес процвітає. Уяви, в обід приїхала до лікарні, мене оглянули, завели в операційну і за декілька годин я прокинулася від наркозу зовсім іншою. Навіть нічого не відчула. Ніби прокинулася зі сну. Мати, що не змогла вибачити доньці її гріховний вчинок сказала лише:

- Забирайся з дому, йди геть. Ти стала іншою не після аборту, ти стала іншою раніше.

Тоді, коли у твоєму серці поселилася ненавість до своєї ненародженої дитинки. Ти вбивця! Ти вбила не лише немовля. Ти вбила свою матір, Анатолія, його батьків. Ти чужа мені!

Олена пішла. Гордо, пафосно, без сліз. Як завжди з високо піднятою головою: вона самостійна, вона дасть собі раду в житті і бех їхніх нотацій, на неї чекає світле майбутнє. Поїхала до обласного центру, де навчалася. Жила у гуртожитку, підпрацьовувала, аби мати за що жити. Не страждала, не сумувала за домом, не мучилася за свій вчинок.

Жила студентським життям, зустрічалася з хлопцями-однолтіками, зовсім не такими як Анатолій. І їй це подобалося. Саме про це вона мріяла... *** - Татку, - маленька Тетянка витанцьовувала біля Анатолія, котрий читав газету. – А матуся сьогодні по телефону казала тьоті Олі, що у місто поверулася відьма, ця вбивця маленьких діточок. І що вона її бачила і та благала про зустріч з тобою. Татку, хіба відьми насправді існують? Толік заледве не гепнувся з канапи:

- Ти що, донечко, зівсно відьми – вигадка дорослих, аби лякати нечемних дітей. А мати, мабуть, жартувала, або ти не розчула...Біжи до брата, подивися чим він там займається. Малеча весело піднілася сходами догори, миттю забувши про відьм, матусину телефонну розмову і татка, бо понад усе на світі любила проводити час у кімнаті свого старшого, 15-річного брата Ігоря.

Анатолій зрозумів усе відразу. Він знав, що настане такий момент, коли Олена повернеться до міста. І знав, що обовязково зустріне її. Тільки не знав, що казатиме при зустрічі, чи дивитиметься у її очі, чи зможе колись пробачити той аборт, те вбивство їхньої ненародженої малечі, чи зможе забути як вона затоптала босими ногами у багнюку його кохання... Коли Олена поїхала з міста він довго не міг отямитися, оговтатися. У відчаї проводив дні, тижні, місяці, роки...

А потім зустрів Мирославу, свою теперішню дружину. Гарну, турботливу, люблячу жінку, яка зуміла згоїти його рани, приспати біль образи. У них народився син Ігор. Їхня сімя жила як усі, бувало і сварилися, і мирилися, але усе переживали разом. Толік мріяв про доньку.

Тому пять років тому у них народилася друга дитина – маленька Тетянка. У своїй сімї він був щасливим, завжди залишався вірним дружині та батьківському обовязку. І з роками усе менше згадував Олену... Аж раптом вона приїхала у місто і хоче з ним зустрітися...

Розважлива дружина Мирослава нічого не розповіла чоловікові, не переказала Толіку про що благала Олена, не промовилася про зустріч з цією жінкою. Мирослава не зі слів знала, що пережив її чоловік, якого жахливого удару завдала йому ця відьма та вбивця маленьких дітей. Тому, аби вберегти чоловіка від страждання, адже так чи інакше минуле могло з новою силою завдати удару, - змовчала. Анатолій також вдав, що нічого не знає.

Довго обдумував, навіть не спав вночі, а на ранок прийняв рішення – все ж таки не варто шукати зустрічі з тою, котра одного разу не дивлячись на почуття та вмовляння, пішла від нього. І байдуже, що йому цікаво, як у неї склалося життя, чи стала вона переклачем, чи стюардесою?!

Байдуже, він не руйнуватиме спокій своєї сімї, не завдаватиме болю Мирославі, не зазиратиме в минуле, не оглядатиметься назад. Олена так і не змогла зустрітися з Анатолієм. Була у місті тиждень, жила в готелі, бо мати померла давно і батьківський будинок продали тітка з дядьком. Двіччі намагалася прийти до його будинку, але Мирослава вчинила мудро. Вони сімєю поїхали на відпочинок.

Тому Олену зустрічала тишина за дверима його будинку. І лише очі різав і обпікав затишок, що панував на подвірї сімї Анатолія: доглянуті клумби, пишні троянди та карликові яблуні у садочку, необержно розкидані дитячі забавки: різнокольорові кубики та ляльки.

Не змогла втишитися Олена, мусила нагадати про себе, така постаріла і втомлена життям. Коли їхала з міста, залишила у дверях листа, вивела тремтячою рукою: «Прости мене, Анатолію, прости!». А потім сусіди переповіли Анатолію, що змогли дізнатися про життя Олени чимало фактів. Вона живе у столиці, у шлюбі з чоловіком, молодшим на десять, а може й пятнадцять років. Він зраджує її, а вона важко гарує, заробляючи гроші, аби прогудувати і себе, і чоловіка, і його коханок. Їздить за кордон, але не стюардесою чи перекладачем, а звичайною доглядальницею за пристарілими іноземцями.

Життя її не склалося, у якусь мить пішло все під три чорти! Коли чоловік заговорив про народження дітей, Олена дізналася жахливу новину – вона ніколи не зможе мати дітей. Лікарі, коли їй було 19 років, зробили аборт та занесли інфенкцію.

Довелося змиритися із правдою та продовжувати жити далі... Не змогла повернутися до рідного міста, не впускав сором та почуття страху, що оточуючі засудять і не вибачать. Тому мучилася на чужині... Пройшли роки, коли вона нарешті збагнула, що розплачується за тяжкий, вчинений колись гріх – за вбивство своєї ненародженої дитини. Анатолій не шкодував її, і не втішався з її горя. І навіть після почутого не бажав розшукати Олену, аби пробачити чи полегшити почуття провини, що віднедавна поселелилося у її серці.

Його думки були зайняті іншим... У нього було найцінніше, що подарувала Мирослава – його діти. Він дивився на них і молився за їхнє здоровя. Тетянка тулилася до його плеча, Ігор ще по-дитячому намагався брати з тата приклад: вони підростали, дорослішали, розвивалися... І Анатолій був найщасливішим батьком та чоловіком на землі. Хіба у нього був час думати про гріхи інших?

Тетяна НОВАЦЬКА

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.