Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Вулканічний синдром [Випуск № 1377]

Весняне політичне загострення почалося з «березневого божевілля», яке виявилося у фактичному оголошенні торгової війни між США та Китаєм, бравурно-агресивному виступі Путіна перед Федеральними зборами, висилці російських дипломатів із західних країн, загостренні відносин між США і Європою на тему квот на метали, а потім продовжилося одностороннім виходом США з ядерної угоди з Іраном, — усе це нагадує якісь відлуння тектонічних зрушень у геополітиці.

Велетенські плити базових політичних договорів і угод, інтересів і невисловлених претензій почали активно рухатися й розбудили своєрідні вулкани, які заговорили символічною лавою, попелом та шматками гірських порід. А коли вулкани починають говорити, то жити біля них (чи навіть перебувати поруч) буває вкрай небезпечно, оскільки це завжди руйнування й хаос. Правда, потім життя однак триває, але змінившись назавжди.

"Березневе божевілля" — це ще й термін з американського студентського баскетболу, наймоднішого спорту у США, коли команди грають за круговою системою, а починаючи з березня — грають уже "на виліт". Дуже схоже на те, що, починаючи з березня 2018 р., "кругова система" боротьби ключових учасників геополітичних пасьянсів скінчилася і пішли "парні ігри" на вибування, півфінали й фінал яких (а отже й ім'я переможця) — не за горами.

Усе це на загал дозволяє зробити висновок, що біг світової системи до її остаточної деконструкції виходить на фінішну пряму. Майже всі учасники процесу опинилися перед двома класичними запитаннями, від відповіді на які залежить майбутнє світу: "Хто ми?" і "Чого ми хочемо?". Попри наявність, здавалося б, очевидних і недвозначних "цінностей", дедалі частіше лунають голоси, що країни Заходу втратили себе, заодно — і смисл союзів, які сформувалися у ХХ ст.

Однак не треба думати, що ця проблема торкнулася тільки географічно близького нам Європейського Союзу: перед тією ж проблемою стоять США, сама Україна і... Росія, в якій, попри всю її зовнішню політичну монолітність, вгадуються ознаки тих самих процесів.

США: вибудовування нових кордонів світосистеми

Найбільше тривожить те, що в цей процес самовизначення втягнуті і США, ключовий донор безпеки у світі. За великим рахунком, перемога Трампа для багатьох американських виборців і була символом того, що до влади прийшла людина, котра "повернеться до витоків", повернеться до базисів того, "хто ми", а отже й справді зможе "зробити Америку великою знову".

Хоча опоненти Трампа вдосталь позбиткувалися над цим його слоганом, однак це абсолютно не скасовує очевидного й неприємного для багатьох факту: саме як втрату своєї величі багато американців, котрі віддали голоси за Трампа, сприймали Америку 2015—2016 рр. як країну, в якій "щось зламалося", де політикам бракує політичної волі на сильні й жорсткі рішення, а проблеми, на яких вони зосереджені, — чужі пересічному американцеві.

До речі, про політичну волю, — схоже, що колективний "пересічний американець" справді це відчував значно краще, ніж багато аналітиків, які намагалися підвести раціональний базис під дії попереднього американського президента. У цьому сенсі, дуже символічна історія зі збитим над Донбасом "Боїнгом": уже через кілька днів після катастрофи МН17 Обама знав досконально про всі обставини та винних у цій катастрофі. При цьому до закінчення свого терміну так і не зайняв чіткої позиції в цьому питанні. Ця історія і про те, що відсутність політичної волі призводить, зрештою, до латентної підтримки агресора та міжнародних злочинців, даючи їм простір для маневру і надію уникнути покарання.

У цьому смислі, Трамп — прямолінійніший. Як ми пам'ятаємо, на перших етапах Конгресові довелося істотно коригувати напрями його діяльності, та й зараз він усе ще виглядає трохи екзальтованим у своїх рішеннях, однак це хоча б дії.

Втім, видається малоймовірним, що Трамп справді зможе дати Америці відповідь на запитання "Хто ми?" Принаймні — не в традиційній християнсько-капіталістичній парадигмі, не в ідеологічному дусі нео-"рейганоміки": і сам Д.Трамп — далеко не Р.Рейган, і світ істотно змінився. Однак він явно намагається відповісти бодай на запитання "Чого ми хочемо?": більше власної ініціативи (що часто балансує на межі ситуативного волюнтаризму), більше поваги до бажань Вашингтона, більше простих і прямих рішень та оцінок. Із цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, але це позиція, з якою іншим доведеться працювати.

Однак проблема збереження внутрішнього світу нікуди не поділася, а отже — не зникла й загроза збереженню своєї внутрішньої цілісності. Адже росіяни своїми кампаніями з дискредитації виборів атакували не так демократичну систему США (вона вистоїть, благо процедури — це основа демократії, а у США вони відпрацьовані), як "національну єдність": радикали всіх мастей отримали політичний та інформаційний ресурс, отримали місце за столом медійного мейнстріму й тим самим показали і американцям, і всьому світові, що таки справді існує "інша Америка". Америка, яку мало хто хотів бачити й чути. І великою мірою ця "інша Америка" "у глибині душі" ретроградна, примітивна й реакційна. Вона хоче і готова порушувати питання расизму, ксенофобії, правого націоналізму та багато інших, здавалося б, викорінених — насамперед через надмір політкоректності.

Тим часом ключову проблему, яка нині стоїть і перед США, і перед іншими великими міжнародними суб'єктами, можна сформулювати так: те, що ми називаємо Світовою гібридною війною, цілком можна охарактеризувати як таку собі Тиху Третю) Четверту (у відповідних співвідношеннях із холодною війною) світову війну, і хто виживе в ній як реальний міжнародний суб'єкт — ще незрозуміло. Перша світова закінчилася розпадом Німецької, Австро-Угорської, Османської і Російської імперій. Друга — розпадом Британської, французької, італійської і японської. Холодна війна залишила на світовій арені тільки одного реально діючого надсуб'єкта — США. А хто залишиться після поточної гібридної конфліктності?

Саме це завдання сьогодні США на чолі з Трампом і намагаються вирішити — причому, швидше, на інтуїтивному рівні сприйняття більш ніж неоднозначної реальності. У рамках такого підходу роблять переважно різкі кроки, які, своєю чергою, додатково розхитують і так нестабільну світову систему. Схоже, що США дедалі серйозніше використовують агресивний зовнішній стиль у цьому процесі. Лейтмотивом його виступає принцип: якщо систему неможливо втримати, якщо вона вже руйнується, то дії з її руйнування — це не так хаос, як формування нового статус-кво. І саме своєрідна конфігурація таких дій стане новою рамкою "нормальності".

Недивно, що Росія не вписується в таку модель "світу по-американськи" (новий Pax Americana). Бо той, хто встановлює нові кордони і тим самим нав'язує нові правила гри, — той і володіє становищем. А це означає, що для США боротьба з Росією — це справді всерйоз і надовго. Умовно кажучи, США застосовують у світовому масштабі класичну для будь-якої держави концепцію монополії на насильство, — США не можуть дозволити кому-небудь (ані Північній Кореї, ані Ірану, ні "навіть" Росії) оскаржувати їхнє бажання задати нові геополітичні рамки "легітимації насильства".

Тому ми бачитимемо дедалі більше таких казусів і прецедентів, як вихід із ядерної угоди з Іраном та жорстка гра з Північною Кореєю, тотальний тиск на Росію і ультиматуми Європі, — все це і є нові контури світової системи, яка перебуває лише у процесі формування.

Ми бачимо, що геополітична буря вирує щосили, і сховатися від неї не вдасться нікому. Як у кожній бурі, там теж є певна точка спокою — "око бурі", де все спокійно й де важко повірити, що навколо — справжній хаос. Однак складається стійке враження, що більша частина західного світу (передусім — європейці) перебуває в такому "оці геополітичної бурі". Вони бачать її симптоми навколо себе, бачать, що відбувається щось абсолютно хаотичне, але при цьому "цивілізований світ" відносно спокійний — зберігається видимість існуючих міжнародних інститутів, союзів, домовленостей, хоча де-факто все вже закрутилося у вирі урагану.

Ті, хто перебуває у цій умовній точці спокою, можуть занадто пізно зрозуміти, що світ змінився і їхня роль у ньому неясна. США свідомо (або, що ймовірніше, — несвідомо) виходять із цієї небезпечної зони комфорту, чим ставлять у незручне становище своїх партнерів по всьому світу, створюють їм відвертий дискомфорт, який поглиблюється проблемами, котрі турбують цих партнерів. Насамперед — Європу.

Далі буде.

Володимир Горбулін

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.