Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Мажори 20-х років: красиві двадцятилітні [Випуск № 1377]

«Золота молодь» 1920-х років вела богемне життя: пила вино, балувалася кокаїном, танцювала до упаду, крутила романи і писала вірші, прозу або картини.

Це були інтелігентські діти, хлопці й дівчата, у кого стартові можливості виявилися вищими, ніж у пролетарів і селян. Часто вони виростали в просторих квартирах, яких не зачепило «уплотнение», бували за кордоном, працювали журналістами й дипломатами, а в дитинстві вони неодмінно сиділи на колінах як не в Лесі Українки, так у Михайла Коцюбинського, от тільки перегони на дорогих автомобілях не влаштовували. Для студентів робітфаків і непманів усе це було недосяжним: останнім бракувало шляхетного походження, а першим ще й грошей.

Наймажорнішим українським письменником в усі часи був Максим Рильський. Його мама Меланія Федорівна Чуприна походила з простих селян, а син польського шляхтича і російської княжни Тадеуш Томаш Збіґнєв Рильський одружився з нею другим шлюбом не лише з любові, а й з ідеологічних переконань, адже сам він був хлопоманом і зближався з простим народом усіма способами. Дід Розеслав Кароль Теодор Ян Рильський володів чималими маєтками на нинішній Житомирщині. Синові Тадею він заповів село Романівку.

Максим Рильський довгий час був ще й одиноким письменником, хто народився в Києві, в столиці. Хрещеним його став Володимир Антонович — із батькових друзів-хлопоманів, знаменитий історик, професор університету святого Володимира. Після смерті Тадея Розеславовича сім’я перебралася в родовий маєток Романівку, але коли настав час іти до школи, Максима відвезли назад у Київ. Навчався він у приватній гімназії Володимира Науменка, а жив у батькових друзів — переважно в Миколи Лисенка та в Олександра Русова. Не дивно, що Максим чудово грав на піаніно, знався на музиці, рано почав писати вірші, у 12 років уже друкувався, а в п’ятнадцять вийшла його перша збірка «На білих островах» (1910). Інші про таке могли хіба мріяти: сидиш за партою, а в шкільній бібліотеці твоя книжка стоїть на полиці.

Тоді ж таки за партою Макс, як називали його друзі, захопився ефіром. Цікаво, що до ефіроманії його притягнув Базіль Молчановський — теж з інтелігентної родини, син науковця-історика, члена Старої громади Нікандра Молчановського. Згодом ефір заступив кокаїн. Цілком можливо, свої найкращі вірші молодий Рильський писав у «раю блаженних мук» — під впливом випарів ефіру або в кокаїновому чаду... І вже їхнє гімназійне товариство антропофагів не здається таким жартівливим, як про нього пишуть дослідники. І вже не дивує любов Макса до проклятого француза.

Рона

Вродлива й пещена одиначка Рона Черняхівська обожнювала танці й романи. Тим часом родина й походження ніби зобов’язували її служити українському народу і покласти все на вівтар національної ідеї. Її дід — Михайло Старицький, культурний і громадський діяч, один із стовпів театру корифеїв. Мати — Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, авторка популярних історико-патріотичних п’єс. Батько — Олександр Черняхівський, лікар-гістолог, професор медицини, один із перших медиків у ВУАН. Тітки — актриса Марія Старицька і педагогиня Оксана Стешенко. Про таких «далеких» родичів, як бабусин брат композитор Микола Лисенко, навіть згадувати незручно.

Черняхівські мешкали разом з численними родичами у великому будинку покійного діда по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у Києві. Рона тоді вже закінчила школу. В останній клас вона ходила в київську українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, де якраз секретарював у педраді Микола Зеров, вчилася добре і закінчила гімназію із золотою медаллю. Це вже була новітня школа із спільним навчанням дівчат і хлопців, тож Рона, крім як пильно робити домашні завдання, розбивала серця і туманила голови.

«Вчорашні вечорниці в “Родині” були надзвичайно веселі. Я одягла український костюм, почула тисячу компліментів і 4 об’яснєнія в любві, крім Ігоря. Ігор — вогник вечора. “Я божеволію, коли дивлюсь на вас. Такою гарною я не бачив вас ніколи”. Він трохи випив, навіть не трохи, і дивився закохано, цілував руки... Це була феєрія. Люде, співи, танці, світ і нарешті вино. Два бокали цього рожевого яскравого трунку зовсім закружили мою голову. За мною ходили якісь пани, щось хотіли, я танцювала, сміялась, але зовсім не почувала себе, все було чудово, в якомусь чарівному тумані. Я подобаюсь багатьом, але мені, як це завше буває, ніхто. Ігор зі своїми божевільними поглядами і червоними, як кров, губами, був для мене душою вечора. І хоча я поїхала додому, Ігор увесь час стояв передо мною. Я ще й досі не можу відноситись до нього байдуже. Він гарно сказав вчора: “Життя — це бенкет”, — і дійсно вчора це було так. Я почувала, що гарна, що подобаюсь, і я з такою радістю одкинула на час буденщину і сум.

[...] Душі моєї не чіпали, була задоволена тільки фізіологічна потреба молодої істоти повеселитися і забутись. Глибоко комічно те, що після вчорашніх наелектризованих розмов з Ігорем ми завтра будемо сидіти в одному класі, будемо одповідати якісь завдання. Це не противно, а тільки смішно».

Цей запис у щоденнику Вероніка зробила рівно через рік після того, як у березні 1917-го в клубі «Родина» було створено Центральну Раду.

А красеню Ігорю Лоському не пощастило не тільки тому, що він однокласник і роман з ним Рону смішив. Її серце вже полонив Кока, офіцер Білої армії, який загинув на Дону і спогад про якого сповнював її любовною тугою — «лампада, від якої безупинно ллється світло». І хоча Ігор вийшов живим із бою під Крутами, Рону його подвиги і патріотизм не зворушували.

Наче на зло консервативним батькам її наступними обранцями були більшовики. Один такий більшовик, поет Валер’ян Поліщук, спокусив Рону літературою: вона вступила до зорганізованої ним групи «Гроно» і друкувалася в однойменному альманахові. Зайняті своїми справами красиві двадцятилітні, як це завжди буває, не зважали на батьків. Поліщук записує про відвідини Черняхівських: «Дзвоню. В дверях батько. — Панна Рона є? — Не знаю. — Ну, тоді підіть подивіться... Чи сказав я “будь ласка”, чи чорт його знає. Мабуть, так і не сказав по своїй безпосередності. Що там мені якийсь проф. Черняхівський. Мені його дочку треба бачити — і ясно... Але що було сказати “будь ласка”? Батько їй про це сказав: що то твій Поліщук накази дає мені? Сміялась. Казала: “Це на тебе похоже” — і поцілувала. Яка вона була чудесна вчора. Цілував аж мучив її».

Справа йшла до одруження, у грудні 1920 року щасливий кавалер нотує в щоденнику: «Вчора був у Ронці. Балакали про все. Між іншим про одруження. Врешті виявилось, що і вона згодна, і я рад... Але батьки її та буржуазна родина вже й зараз виють, що я до Ронці ходжу, та клацають зубами; уявляю, що тоді буде».

Проте роман із поетом, «філософом з головою хлопчика», закінчився нічим, і Рона несподівано вийшла заміж за просто селянського хлопця з амбіціями стати письменником. Порівняно з ним Поліщук здавався замученим доньчиними примхами батькам заледве не принцом. Зате того ж таки 1920 року Вероніка вступила до Інституту зовнішніх зносин — на кого ж іще могла вчитися дівчина з вищого товариства, як не на дипломата? Насправді Рона здобула фах економіста, хоча її козирем були і залишалися іноземні мови: вона працювала перекладачкою, одна за одною виходили книжки у її перекладах.

У 1926 році Олександра Черняхівського відрядили до Іспанії, він узяв із собою Рону. По дорозі вони зупинилися в Берліні, де Рона, поки батько сидів у лабораторіях, ходила в кіно, театри, на концерти. Там вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися. З тієї поїздки Вероніка привезла не лише другого чоловіка, а й прекрасні вірші.

Марко

Марко Вороний ще до народження став заручником у непростих стосунках своїх екзальтованих батьків. Його мама, хоч і була донькою українського письменника й громадського діяча Миколи Вербицького, котрий приклав до руку до слів майбутнього гімну «Ще не вмерла України...», жодних національних сентиментів не почувала. Віра Вербицька-Антіох дуже пишалася тим, що дворянка з діда-прадіда, спілкувалася російською, тож її шлюб із заїжджим красенем-актором від самого початку багатьом здавався мезальянсом.

Микола Вороний на той час уславився і як поет, і як актор і режисер, і як редактор, журналіст, видавець. Уже вийшов знаменитий альманах «З-над хмар і долин» (1903), оголошення про який, складене Вороним, стало першим маніфестом українського модернізму і водночас викликало гостру публічну полеміку з його давнім товаришем Іваном Франком. Кілька випадкових зустрічей у Чернігові й Києві — і цей вродливий пасіонарій легко захопив провінційну панночку. Пара покохалася, повінчалася, пожила в Одесі, потім у Чернігові, а там Віра схаменулася, та було пізно — народився Марко.

Первістка Марка батьки ще встигли вдвох похрестити. Хрещеним батьком його став Михайло Коцюбинський, друг Вороного і старого Вербицького. І невдовзі молодята розлучилися. Вороний перебрався у присілок Чернігова, страшенно переживав розрив, а що зловживав алкоголем і взагалі був натури нервової, то вирішив укоротити собі віку. Від смерті батька врятував малий Марко. Коли Вороний напустив у хату диму і вклався спати, він у чаду галюцинацій почув крик сина, якась сила штовхнула його геть за двері, він упав у сніг і лежав, доки не отямився, заробивши гарячку й застуду.

Не дивно, що Вороного охопила чорна меланхолія: Віра не захотіла віддавати йому сина, і батько Микола Андрійович ледве умовив її дозволити зятеві навіщати Марка. Ріс хлопчик у багатій садибі Вербицьких-Антіохів. Читати його навчила бабуся. Уже семи років його віддали до гімназії, він рано почав писати вірші. І хоча в Чернігові всі говорили російською, вірші писали українською. Так вийшло і з Марком Вороним.

П’ятнадцяти років Марко, приховавши вік, спробував записатися в Білу армію, точніше, в Збройні сили Півдня Росії, адже обидва його дядьки Вербицькі — Микола й Олександр — були білогвардійцями. Марка викрили аж у Катеринодарі і послали додому, та він застряг у дядька і в Чернігів повернувся лише 1920 року.

Життя налагодилося, коли 1926 року Микола Вороний на запрошення радянської влади повернувся в Україну. Він поїхав до Харкова і негайно покликав туди Марка — сина він дуже любив. Маркові столиця подобається, він швидко освоюється.

А проте харківський клімат шкодив його легеням, і Вороні повернулися до Києва. Їм дали простору квартиру по вулиці Малопідвальній, де у Марка була своя кімната і куди можна було водити друзів. З батьковою допомогою він вступив на режисерський факультет у Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, потім ще й у Київський інститут народної освіти, багато писав і багато друкувався, охоче користувався батьковими зв’язками.

Микола Вороний добре заробляв на кіносценаріях і оперних лібрето, а тут іще громадськість вирішила вшанувала 35-річний ювілей його творчої діяльності — видали стотисячним тиражем солідну збірку його творів. Гонорарів не бракувало, і Вороні жили на широку ногу. Вродливий Марко любив похизуватися своєю мускулатурою, добре вдягався, щоб підкреслити статуру. Двоюрідна сестра, яка тоді бідувала, згадувала про Вороних: «А вони ходили в модних пальтах, їли завжди такі смачно пахучі цукерки, якими почастувати не здогадувались». Як і на батька, на нього вельми творчо діяв алкоголь.

Від природи обдарований Марко багато в чому себе пробував, але мало що доводив до кінця: освіти так і не здобув, жоден виш не закінчив. Збірку віршів підготував до друку лише одну, аж 1932 року, коли вже почали закручувати гайки, тому до неї потрапило чимало ідеології і мало справжньої поезії. Марко писав для дітей, нариси в журналах, їздив у журналістські відрядження. За протекцією батька влаштувався редактором на Київській кіностудії ВУФКУ, видав книжку про трюки в кіно, переклав кілька прикладних текстів про кіносправу.

Однокурсник Марка в КІНО, теж письменник-початківець і журналіст зізнавався: «Усе в Маркові мені подобається: те, що він син Миколи Кіндратовича, і те, що з ним дружньо вітається Степан Васильович Васильченко, і світле, майже пшеничного кольору волосся, і ультрамодний костюм. Я дивлюся на Марка закоханими очима». І Марка не можна було не любити за його вірші.

Ярина Цимбал

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.