Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чому Стусу не ужитися з Пушкіним? Про нації і садівництво [Випуск № 1376]

Національна держава повинна володіти монополією не на застосування сили, а на освіту.

Нещодавно вдова Солженіцина відмовила українській нації в культурності (зсилаючись при цьому на думку самого письменника).

Ні, «Олександр Ісайович любив українську мову, Україну ... В українців дивовижні пісні, дивовижне те, дивовижне се, свій побут».

Але, стверджує Наталія Солженіцина, він «ніколи не вважав українців повністю сформованим, окремим народом». Тому що «розвинену словесну культуру, літературу їм ще належить створити», адже «крім Лесі Українки і Тараса Шевченка, нічого поки не створено».

Можна, звичайно, назвати вдову письменника набитою дурепою і на цьому завершити дискусію. Але ми продовжимо, бо мова йде не про фантомні болі російської інтелігенції, а про щось більше - про ознаки нації, що відбулася.

ЧОМУ ОДНІ НАЦІЇ «ПРОБУДЖУЮТЬСЯ»,

А ІНШІ «СПЛЯТЬ»?

Наприкінці ХХ століття британський філософ Ернест Геллнер замислився над феноменом: чому в світі існує приблизно 8000 мов, ще більше культур, а націй, які зуміли розбудувати державність, лише пара сотень? Чи тільки завойовники і поневолювачі у цьому винні, чи є все ж якась закономірність у тому, що окремі нації «пробуджуються», а інші залишаються «сплячими»?

«... Груп, які могли б спробувати стати націями - безліч, - пише він.- І все ж більшість із них мовчки підкоряється своїй долі: бути свідками того, як їх культура (хоча не вони самі як особистості) повільно зникає, розчиняється в ширшій культурі держав».

Ідею про дві культури, які часто уживаються в одній державі - низьку і високу, культуру правлячого класу і культуру простолюду філософ розвинув у своїй книзі «Нації та націоналізм».

Солженіцин (як і інша російська інтелігенція) не полюбляв слова «нація», і говорив про «культуру народу». Це лукавство можна пояснити. Тому що у держав, які не є національними, а являють собою або імперії, або «держави-химери» (термін Лева Гумільова), протистояння високої культури правлячого класу і низької культури підданих є особливо яскраво вираженим.

ЧОМУ ЦАР НЕ БОЯВСЯ РЄПІНСЬКИХ ЗАПОРОЖЦІВ?

Початок ця тенденція бере з так званого «агрограмотного суспільства», тобто такого, де вже є писемність, але вона не доступна плебсу. Таке суспільство було кастовим, і кожна каста - правителів, жерців, воїнів і холопів-простолюдинів мала свою мову, незрозумілу іншим кастам, свої традиції і культуру. Рицар, що заговорив мовою просто люду, вважався таким, що опорочив свій рід, а селянин, що заговорив мовою рицарів, міг бути страчений за нахабство.

Двокультурність тих часів пояснювалася тим, що часто-густо правлячий клас становили вихідці з одного етносу (більш розвиненого або більш агресивного), а нижчі шари - з іншого. Це ще більше розділяло касти. Розвинена, «висока» культура була привілеєм правлячого класу-етносу, долею плебсу залишалася культура низька. Ті самі: «свій побут, дивовижні пісні, дивовижне те, дивовижне се», яке так подобалися Солженіцину.

Минали століття, цивілізація розвивалася, нездоланні кордони між кастами стиралися, і найталановитіші представники простого люду отримали доступ до високої культури. Чи потрібно уточнювати, що це була, головним чином, висока культура правлячого етносу - його мова, образотворче мистецтво, література, наука, нарешті.

Так, Тарас Шевченко був допущений до російської академічної школи живопису, а Гоголь зі шкіри геть ліз, щоб потрапити до високої літератури імперського розливу (хоча ні російські типажі його повістей, ні оповідь про вірного холопа московського царя Тараса Бульбу - так і не допомогли йому стати на один щабель з «істинними» великоросами).

Російський монархіст Солженіцин міг розчулитися піснями і побутом українців... Сьогодні є модним виставляти в соцмережах старі фотографії та малюнки пра-прабабусь у вишиванках, запасках, кептарях та очіпках - за царських часів в українських селах за носіння вишиванок, спів колядок, як і загалом за «малороссийский язык» не карали. Цар Микола Другий був великим шанувальником запорізького козацтва і під час своєї поїздки до Катеринослава навіть вислухав лекцію історика Дмитра Яворницького про козаків (причому - українською мовою). Епічні козаки Рєпіна, що пишуть листа турецькому султану, вважалися цілком вірнопідданською картиною.

Вишиванку вдягав Микита Хрущов у статусі великого партійного вождя, а разом з ним і половина всього партійного активу. І це не вважалося буржуазним націоналізмом, а навпаки - мало свідчити про народне походження.

Я не знаю, про що співають на кремлівській сцені наші естрадні заробітчани - Софія Ротару, Таїсія Повалій та інші, але виконати українською «Червону руту» або «Одну родину за столом» їм цілком дозволять. Це для Путіна не небезпечно.

А ось «Червона калина», «Лента за лентою», «Пливе кача по Тисині»» - небезпечні. І Українська бібліотека в Москві теж - тому і знищена.

КОЛИ ВИШИВАНКА СТАЛА ЧАСТИНОЮ ВИСОКОЇ КУЛЬТУРИ?

У чому різниця? А в тім, що чутливий імперський нюх миттєво розпізнає симптоми альтернативної собі високої культури. А народжена одного разу, вона одразу зав'язує плоди майбутньої державної незалежності. Таким, пише Геллнер, є закон розвитку суспільства.

Звичайно, висока культура нації не народжується сама собою. Вона твориться руками тих, хто хоч і виріс на чужій високій культурі, але свідомо відмовився від її благ, і почав творити нову. Цих людей, пише Геллнер, і можна назвати справжніми націоналістами.

Низька культура не тому є низькою, що неякісна, а тому, що виходить з низів. Ми її вбираємо з колиски, вона - в традиціях, звичаях, орнаментах. Вона - сховище, але не двигун.

А що таке висока культура? Філософ Бенедикт Андерсон побачив її в перших друкованих європейських романах і ... якісних щоденних газетах. Історик Норман Девіс - в національних операх з лібретто на основі національних міфів. Національна церква - теж її частина, тому що дає право віруючому говорити з Богом рідною мовою. Це історія, філософія, архітектура, а сьогодні, очевидно, це ще і мова IT-технологій, і мова соцмереж.

Узагальнюючи, Геллнер вбачає високу культуру в усьому, що здатне перетворити традицію в політику, а значить - домогтися національної незалежності і побудувати свою державу.

Тому вишиванки стали високою культурою, коли їх вдягли дисиденти. Щедрівки - коли пройшли через душу Леонтовича і заявили про українську душу всьому світові. Шевченко заклав наріжний камінь у будівлю високої української культури, коли написав «мужицькою» мовою антиімперську поему «Сон». Лірика Стуса стала політичною поезією, а сам він - носієм високої культури, коли почав боротьбу за визволення України.

Низька культура спокійно себе почуває без держави. Висока культура - найперша умова державності. Якщо держава є, то апріорі є і розвинена культура. Тільки сліпий її не може бачити.

ЧИ МОЖЕ СПІВІСНУВАТИ ВИСОКА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА З ВИСОКОЮ РОСІЙСЬКОЮ?

А тепер головне питання. Вустами удови Солженіцина воно звучить наступним чином: «А чи так уже необхідно було відриватися (мається на увазі, українцям від російської культури)?»

І Бог з ним, якби звучало це тільки з вуст росіян. Проблема в моїх співвітчизниках, які запитують: «А як же «великая русская литература»? Як же художники-передвижники, «Іван Сусанін» і «Борис Годунов»? Невже дві високих культури - українська і російська не можуть ужитися в одній країні?

Давайте запитаємо про це Геллнера.

«Я не можу собі уявити сучасну державу, в якій співіснують дві високих культури!» - вигукує британський філософ. Одна з них неминуче відкине іншу на маргінес. Або ж держава розпадеться на дві нації.

Тому на закид удови письменника: «Необхідність топтати попередників - вірний знак небагатої гілки» - можна відповісти наступним чином: так, зусиллями численних розстрільних команд Російської імперії гілка української високої культури була стоншена до межі. Але, якщо не виштовхати з нашого культурного простору «братів», вони не дадуть їй стати багатою.

Стусу просто не ужитися з Пушкіним в одному суспільстві.

Адже національна культура (знову звернемося до Геллнера) - це не забаганки націоналістів, це - суто економічна категорія. Одноманітність у культурі - коли єдина висока культура охоплює все суспільство згори до низів - виховує універсальну особистість, здатну задовольнити будь-яку потребу суспільства - сьогодні він айтішник, завтра - президент, сьогодні менеджер сільгосппідприємства - завтра політик, сьогодні журналіст- завтра солдат. Чим стрімкіше розвивається суспільство, тим більше йому потрібно мобільних, взаємозамінних універсалів.

В архаїчних суспільствах кожна каста отримувала свою спеціалізовану освіту: швець до смерті залишався шевцем, мушкетер-мушкетером. Сьогодні 80% освіти - це фундаментальний базис високої культури і 20% - спеціалізована підготовка. Людина високої культури не загубиться в будь-якій сфері.

Висока культура великоросів, звичайно, розкішна. Але для нас - це як мармурова гробниця з різьбленими пальметтами, в яку не пробитися сонцю і в якій не можна жити. Вона переповнена непотрібними нам знаннями - ієрогліфами. Нещодавно російські журналісти обурювалися: українська молодь не може відповісти на елементарні запитання: як називався раніше Санкт-Петербург, коли почалася «велика вітчизняна війна» або як справжнє прізвище Сталіна! І не розуміють, що все це для нас – мертв’ячина.

ЧОМУ СПРАВЖНІЙ НАЦІОНАЛІСТ НЕ ГРОМИТИМЕ ПЕРФОРМЕНСИ?

Права вдова Солженіцина лише в одному, коли радить: «Але якщо відірвалися - створюйте!»

Переконаність у тому, що висока українська культура вже повністю відбулася і забронзовіла - небезпечний міф. І справа не в тому, що у нас немає досконалих зразків цієї культури, у нас не вистачає іншого - її споживачів, людей, які дихають в її атмосфері.

Це стосується і правлячого класу – який живе національною культурою лише на телекамеру. І молодого покоління, яке називає себе «націоналістами».

Пам'ятайте недавнє гасло однієї радикалки: «за справедливість, але проти прав людини»? Хіба це не слова Гундяєва? Або заклик Тетяни Сойкіної з «Правого сектора», що образив євреїв Одеси -хіба не думки фашиста Баркашова вона озвучила? А війна наших захисників традиційних цінностей із «збоченнями, що нав'язуються нам Гейропою» - хіба не мракобісся Чапліна і Дугіна?

Націоналіст високої культури - завжди ворог расизму і традиціоналізму, він не б'є вікна в банках і не тролить дрібних клерків в фастфудах за погане володіння державною мовою.

«Націоналізм, пише Геллнер, це - нав'язування високої культури суспільству, де раніше низькі культури визначали життя більшості.» Високої культури!

Тому «забронзовіємо лише тоді, коли націоналісти пройдуть вулицями Києва не із смолоскипами, а - з книгами в руках. І не громитимуть перформенси підозрілих художників, а захищатимуть новаторство у творчості, яке покаже світу - Україна цивілізована країна.

Втім, напевно, є й інша небезпека. Яку у нас небезпекою не вважають, а навпаки - благом. Це навчання наших діток за кордоном. Мені можуть заперечити, що це дає їм перспективу. Так, якщо мова йде про працевлаштування, майбутню професію і успіх у житті.

Але безкоштовна освіта це ж не просто подарунок. І не конвеєр для поповнення армії праці. Це, якщо слідувати думкам британського філософа, - інструмент виховання носіїв високої культури, з допомогою яких нація самовідтворюється. Навчаючись в Німеччині, чи не готуються наші діти поповнювати ряди тамтешньої нації?

Може, нашому суспільству треба переосмислити право на освіту і зрозуміти, що це - обов'язок?

«Національна держава повинна володіти монополією не на застосування сили, а на освіту» - пише Геллнер. - Тільки тоді вона відбудеться як держава.

Ми в Україні, схоже, не до кінця це зрозуміли.

ЧИ ПОТРІБЕН ПРИЗОВ У ОСВІТУ, ЯК НА ВІЙНУ?

У реформі освіти дещо вже запропоновано. Це - однаковий доступ всіх до початкової освіти (коли не ділять школи на дорогі елітні і безплатні плебейські, а дітей - на блатних і лохів). І спроба загального навчання українською мовою, через яку виник конфлікт з Угорщиною. Але цього мало, дуже мало для появи «універсального українця».

Чому б нам в наших умовах гібридної війни не сприйняти слова Геллнера буквально? І не включити освіту в оборонну стратегію? Ввести міністра освіти і науки в РНБОУ? Затвердити парламентом своє вітчизняне СОІ - Стратегічну освітню ініціативу?

Або ще – з гіпотетичного: чому б не організувати призов до сфери освіти так, як призивають молодих людей в армію? Особливо для учителювання на прифронтових територіях? І платити їм так, як платять бійцям на передовій?

Чому б не відбирати директорів шкіл і ректорів вишів так, як відбирали кандидатів на директора НАБУ? І не організувати для неписьменних педагогів, або викритих у хабарництві, сепаратизмі чи аморальних вчинках свого роду Раду доброчесності, як у Верховному суді?

Чому б наших чиновників високого польоту не перевіряти на знання не тільки мови, а й літератури, історії, архітектури та живопису? Змусити їх писати твори, звітувати за прочитані під час відпустки на Мальдівах книги?

На жаль, «є суспільства, де народ освіченіший за еліту», - пише Геллнер. Це, якщо доступ в лави еліти дає уміння володіти зброєю, родинні зв'язки або елементарна спритність рук, а не знання. Або коли еліта хвора «Дипломною хворобою» (цей термін ввів в ужиток британський соціолог Рональд Дор) і вагу в країні має диплом (зазвичай, куплений), сертифікат та інші папірці про отримання освіти, а не сама освіта...

Низька і висока культури нації, за образним висловом Геллнера, це як дикі і садові культурні рослини. Перші ростуть і розмножуються самі по собі, і перемагають, зазвичай, агресивніші. Для вирощування других потрібні наука і увага. Інакше вони або заростуть бур'яном, або самі в нього виродяться.

Євген Якунов

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.