Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Під лінійку [Випуск № 1374]

Зворотна хронологія випадків на сьогодні така.

22 травня зі школи в Харкові госпіталізували 37 дітей через розпилення невідомої речовини. 21 травня з Миколаївської школи госпіталізували знов-таки 37 дітей через розпилення невідомого аерозолю із різким запахом. 8 травня в Черкасах на території загальноосвітньої школи під час шкільної лінійки відчутно погіршилося самопочуття в учнів других-дев’ятих класів. Тоді з отруєнням госпіталізували більш як півсотні дітей. Того ж дня під час урочистої лінійки у школі Дніпропетровської області в 16-х школярів також погіршилося самопочуття. У 15-ти учнів медики діагностували вегето-судинний пароксизм, ще одну дівчинку 2005 року народження доправляли до лікарні.

Я стежу за всіма цими доволі страхітливими подіями й починаю снувати власні версії, хто і що може бути причиною всіх цих отруєнь, погіршень, запаморочень і розпилень.

Наприклад, Росія. Вона ж напрочуд інноваційна у своїх «новічках» – запитайте хоч би британців. І, звичайно, жодні спецзаходи з нагоди останнього дзвоника за найгіршого сценарію (якщо це справді Росія) не убезпечать наші школи від хаосу й паніки, а дітей від отруєння. Хоч як цього сподіваються піклувальники з Верховної Ради.

Боюся, що ніяка «відомча група» чи «координаційна рада» не буде здатна нікого врятувати. Аж поки всі ті лінійки з їхньою передбачуваністю, плановістю, масовістю, статичністю, фальшивим радянським ентузіазмом і пафосом не скасують. Але до цього, здається, не йде.

На шкільних лінійках – усе одно, під палючим сонцем чи рясним дощем – з року в рік декламують ті самі вірші, співають ті самі фальшуваті пісні про рідну школу і щасливе дитинство. До дня перемоги, до Чорнобиля, до Шевченка, до Голодомору, до 8-го березня. Усе це – пряма спадкоємність більшовицьких 20-х років, коли створювались перші піонерські організації. Кажуть, що авторство ідеї зі шкільними лінійками належить дружині Леніна товариш Крупській. Це дуже ймовірно, якщо згадати її педагогічні, а заодно й державотворчі амбіції. Тобто леґендарна Надєжда Костянтинівна й донині продовжує вишиковувати у лінійкові лави дітей давно незалежної України.

Прямі лінії рядів, шикування в каре, рівняння на прапори, бравурна музика, гучномовці, напружене кількагодинне стояння організованих мас – усе це безумовні ознаки суспільств невільних, а краще сказати пригноблених. Коли ми вчергове намагаємося від цього звільнитися, ми виходимо стояти не під лінійку, а приблизно так, як уже двічі стояли на Майдані.

Я розумію: нашим дорогим освітянам такі заходи додають драйву й підвищують самооцінку. Їхнє існування набуває глибшого сенсу. В такі дні вони вигулюють новий святковий одяг, змагаються вишиванками, подарунками, квітами. Вони стають значнішими, ніж зазвичай.

А ще – представники влади, які катують дітей своїми довгими промовами. Чого не зробиш заради миттєвостей особистого тріумфу? Чи це такий вигадливий і збочений спосіб отримувати свій давноочікуваний моральний оргазм від вияву всенародної шани і підтримки?

Але яка роль самих дітей у цих інсценізаціях? Яка роль тих, заради кого вони нібито і влаштовуються? А роль доволі проста: стояти й мовчати. Знати своє місце і не смикатися. Терпіти. Який чудовий початок становлення активних громадян вільної країни!

В яких іще задуп’ях світу існують такі недитячі методи психологічного пригнічення? Росія, Білорусь, Північна Корея? Де ще з таким завзяттям виконують заповіти товариш Крупської?

У Німеччині є традиція, коли першокласників у перший шкільний день пригощають з величезних пакетів шоколадками. Але нікому з їхніх міністрів не спадає на думку, що діти мали б заслужити своє солодке багатогодинним стоянням на сонці й ледь не солдатським вишколом. В американських школах на свята учням влаштовують пікніки й забави. Наших же дітей муштрують кілька тижнів поспіль, аби врешті потішити самолюбство шкільного начальства і нізащо не розлучитися зі совковими традиціями.

А позаяк ці традиції в нас та нашого сусіда-агресора дотепер спільні, то й не дивно, що все як на долоні – коли, як і де спричинити хаос і масові запаморочення. Чи просто лякнути розпиленням «невідомої речовини» – все одно ж офіційно це назовуть звичайним хуліганством, і все залишиться як було. Можливо, хоч «координаційним радам» і «відомчим групам» варто врешті над цим замислитися?

Щоб не дай Боже ті шкільні останні дзвоники не стали для декого справді останніми.

Юрій Андрухович

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.