Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
9
жовтня
Випуск
№ 1392 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації [Випуск № 1371]

Павла Скоропадського можна назвати однією з найбільш суперечливих постатей в історії України – досі не стихають дискусії щодо оцінок його як політичного й державного діяча. Найбільш палкі суперечки точаться довкола грамоти П. Скоропадського про федерацію України з Росією.

Був цей акт виявом його особистих переконань чи став результатом політичних розрахунків і зовнішніх обставин? Зрештою, ким вважав гетьман себе в 1918-му: будівничим української держави чи прибічником "єдиної й неподільної" Росії?

Відповідь на це питання дозволяють дати свідчення сучасників, а передусім спогади самого П. Скоропадського. Відзначимо, що мемуари П. Скоропадського є надзвичайно цінним історичним джерелом.

Написані у 1919 р., практично "по гарячих слідах" подій 1917 – 1918 рр., спогади колишнього гетьмана яскраво відображають його тогочасний світогляд. Аби краще передати світогляд П. Скоропадського, ми подаємо російськомовні цитати мовою оригіналу.

До Лютневої революції 1917 р. Павло Петрович Скоропадський практично не брав участі в політичному житті України чи Росії. Уродженець відомої шляхетської родини, генерал-лейтенант російської армії і колишній флігель-ад'ютант останнього російського царя Николая II, він був передусім військовою людиною.

У 1917 р. П. Скоропадський командував 34-м російським корпусом на Південно-Західному фронті, який було українізовано. Оборона Правобережної України від наступу збільшовичених російських частин наприкінці 1917 р. стала можливою саме завдяки військам П. Скоропадського.

Це принесло йому певну популярність в українському суспільстві. Після вигнання з України більшовиків Скоропадський не брав активної участі у політиці, хоча уважно стежив за суспільно-політичним життям України.

Наприкінці квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ відбувся державний переворот, внаслідок якого П. Скоропадський і прийшов до влади в країні.

У спогадах П. Скоропадський зізнався, що був вихований на російській культурі й тому зовсім не відчував ворожості до Росії: "Разница между мной и украинскими кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти нет...

Я хотел Украину, не враждебную Великороссии, а братскую, где все украинские стремления находили бы себе выход. Тогда фактически эта искусственно разжигаемая галичанами ненависть к России не имела бы почвы и в конце концов исчезла бы вовсе".

Усвідомлюючи свій зв'язок з Україною, П. Скоропадський все ж мислив категоріями російської державності й поділяв ідею федерації України з Росією. Він вважав, що лише союз між цими державами забезпечить їх державне існування:

"Я не скрываю, что я хочу лишь широко децентрализированную Россию, я хочу, чтобы жила Украина и украинская национальность, я хочу, чтобы в этом теснейшем союзе отдельных областей и государств Украина занимала достойное место и чтобы все эти области и государства сливались бы в одном могучем организме, названном Великая Россия, как равные с равным".

Фактично, в 1918 р. П. Скоропадський був федералістом і вважав, що українська держава може існувати лише як складова частина майбутньої російської федерації.

Переконаний ворог більшовизму, П. Скоропадський прагнув використати національний рух для подолання соціальної анархії. "Я всегда считал, - писав він у спогадах, - что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма".

Але ставлення гетьмана до незалежності України було доволі скептичним: "Конечно, самостоятельность, которой тогда приходилось строго придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня никогда не была жизненна..."

Справді, П. Скоропадський не міг не рахуватися з позицією Берліну, завдяки підтримці якого він фактично і опинився при владі. Німецькі правлячі кола вважали, що наразі Україна має існувати як незалежна держава, тож гетьман та його уряд назовні демонстрували саме таку позицію.

Вже 30 квітня 1918 р. П. Скоропадський звернувся з листом до Української демократично-хліборобської партії, в якому наголосив:

"Коли в такий мент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій..."

Але національно-демократичні сили сприйняли гетьманський переворот як спрямований проти самої української державності. Не в останню чергу цьому сприяв той факт, що серед учасників перевороту переважали російські офіцери.

Скепсис викликав і склад гетьманського уряду, серед членів якого майже не було представників українських національних партій. "Русофільським монархічним переворотом" назвали гетьманський виступ у своїй спільній заяві українські соціалістичні партії.

На думку національно-демократичної опозиції, "в новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої Росії".

Аби підкреслити неукраїнськість правлячого режиму, опозиційні партії обрали для свого об’єднання назву Українського Національно-Державного Союзу.

ак, під час приватної бесіди з російським генералом А. Лукомським у середині травня 1918 р. гетьман заявив, що він зовсім не є "щирим українцем" і всі його зусилля спрямовані на встановлення в Україні ладу і створення міцної армії.

Коли ж Росія позбудеться більшовизму, пояснив Скоропадський, він перший підніме голос за об’єднання з Росією, оскільки чудово розуміє, що Україна не може бути самостійною державою. За словами гетьмана, лише тиск Німеччини в цьому питанні змушує його вдавати з себе "щирого українця".

Ще цікавіша розмова у П. Скоропадського відбулася з міністром народної освіти М. Василенком – відомим російським громадським діячем і членом партії кадетів. Останній відверто заявив гетьманові, що не вірить у самостійність України, вважає звязки між Україною та Росією нерозривними й лише вдає з себе українського державника.

Про цю розмову М. Василенко розповів В. Вернадському, який і занотував її зміст до свого щоденника. П. Скоропадський у спогадах лише вказав, що за національними переконаннями М. Василенко був "вполне подходящим человеком".

У "неворожій" до росіян державі П. Скоропадського не було місця для Галичини. На сторінках своїх спогадів колишній гетьман не приховував скептичного ставлення до уродженців Західної України, яких вважав культурно чужими "російським українцям".

Особливо негативне ставлення у нього викликала "фанатична ненависть" галичан до Росії. Це зайшло свій вияв у липні 1918 р., під час анулювання таємного протоколу до Брестської мирної угоди.

Підписаний в лютому 1918 р. дипломатами УНР та Австро-Угорщини, цей документ став справжнім тріумфом української дипломатії й гарантував Галичині й Буковині автономію в складі Австро-Угорщини. Укладення протоколу стало важливим кроком до національного визволення західноукраїнських земель.

Але австрійський уряд на початку липня 1918 р. прийняв рішення анулювати протокол. Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й. Форгач отримав доручення довести це рішення до відома гетьмана П. Скоропадського.

Під час зустрічей з Форгачем гетьман висловив думку, що українці ніколи йому не пробачать, якщо він дозволить зруйнувати велике національне досягнення таємного протоколу до Брестської угоди.

Але при цьому Скоропадський запевнив Форгача, що особисто він не лише проти національного відродження Галичини, але й вітає все, що перешкоджає цьому, оскільки галичани являють собою "дуже незручний елемент".

П. Скоропадський заявив Й. Форгачу, що офіційно "з сумом" приймає до відома заяву про анулювання таємного протоколу, але особисто цим дуже задоволений. Та коли в середині липня 1918 р. протокол було анульовано, інформація про це все ж потрапила до часописів і набула розголосу. Українські політичні партії, в тому числі й у Галичині, рішуче засудили цей акт, звинувативши П. Скоропадського у зраді національних інтересів.

Аби відвести від себе шквал критики, гетьман дав дозвіл на відновлення в українській армії славнозвісного військового формування Січових стрільців, що складалося переважно з галичан.

Незабаром ще один інцидент викликав обурення українського суспільства. 19 серпня у німецьких часописах з'явилось інтерв'ю прем'єр-міністра Української Держави Ф. Лизогуба, у якому той начебто заявив про наміри гетьманського уряду вступити у федерацію з Росією.

Це сталося під час візиту Ф. Лизогуба до Берліна. Одразу вибухнув скандал. Ф. Лизогуб зробив спростування, пославшись на неточність перекладу. Гетьман пояснив все це непорозумінням, але пропозицію національної опозиції звільнити Ф. Лизогуба з посади прем'єр-міністра відхилив.

Ці події лише посилили негативне ставлення українських партій до гетьманського режиму взагалі та до особи П. Скоропадського зокрема. Деякі українські діячі сприймали П. Скоропадського як прихованого російського шовініста і ворога українства, інші – як політичного авантюриста.

Подібні суб'єктивні оцінки часто робилися людьми, що не були особисто знайомі з гетьманом. Більш влучною, на нашу думку, є характеристика, яку дав йому один із найуславленіших українських воєначальників доби визвольних змагань Є. Коновалець:

"На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої розмови з ним до наступної зробив великі поступи;

Майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок".

Коли восени 1918 р. стало очевидним наближення поразки Центральних держав у Першій.

14 жовтня він прийняв делегатів російського Союзу хліборобів, які закликали гетьмана до об’єднання України з Росією. П. Скоропадський погодився з делегатами, в свою чергу порадивши їм набратися терпіння. У приватній розмові з представником російської Добровольчої армії гетьман так висловив свій погляд на ситуацію:

"Я русский человек и русский офицер. Силою обстановки мне приходится говорить и делать совершенно не то, что чувствую и хочу - это надо понимать... Я определенно смотрел и смотрю – и это знают мои близкие, настоящие русские люди, - что будущее Украины в России.

Но Украина должна войти как равная с равной на условиях федерации. Прошло время командования из Петербурга – это мое глубокое убеждение. Самостийность была необходима как единственная оппозиция большевизму: надо было поднять национальное чувство..."

Політична криза призвела наприкінці жовтня 1918 р. до формування нового уряду, до складу якого увійшли представники опозиційного Українського Національного Союзу.

Проте останні отримали в складі уряду далеко не ключові міністерські портфелі й були позбавлені можливості впливати на питання "великої політики". 30 жовтня преса опублікувала заяву прем’єр-міністра Ф. Лизогуба про те, що новий уряд всіма силами відстоюватиме самостійність та суверенність України.

Чи були ці слова щирими? Цікавий запис у своєму щоденнику зробив російський вчений і громадський діяч В. Вернадський, який перебував у ці дні в Києві й підтримував контакти з правлячими колами: "Нынешнее министерство подставное. Палтов (товариш міністра закордонних справ. – М. К.) говорил, что они будут его занимать мелочами. Политика сейчас у гетмана".

Справді, П. Скоропадський в цей час приступив до активного проведення власного політичного курсу. 3 листопада відбулась його зустріч на ст. Скороходово на Полтавщині з отаманом Всевеликого Війська Донського генералом П. Красновим.

У приватній бесіді вони обговорили сучасну політичну ситуацію і шляхи боротьби з більшовиками. У спогадах П. Краснов так передав слова П. Скоропадського:

"Вы, конечно, понимаете, что я, флигель-адъютант и генерал свиты Его Величества, не могу быть щирым украинцем и говорить о свободной Украине... Не может быть и речи о возвращении к империи и восстановлению императорской власти.

Здесь, на Украине, мне пришлось выбирать – или самостийность, или большевизм, и я выбрал самостийность. И право, в этой самостийности ничего худого нет. Предоставьте народу жить так, как он хочет..."

Очевидно, під ’’самостійністю" гетьман мав на увазі лише децентралізацію й перебудову Росії на засадах федерації. Адже головним завданням, яке поставили перед собою П. Скоропадський і донський отаман під час зустрічі, було ’’установление более дружеских отношений, слияние отдельных частей разбившейся России, объединение для общей борьбы с большевизмом, борьбы для освобождения России".

14 листопада 1918 р. з'явилася грамота гетьмана про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою Росією:

"Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися.

На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць... їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.

В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності".

Таким чином, гетьман П. Скоропадський відмовився від державної незалежності України й остаточно обрав курс на побудову всеросійської федерації. Новий уряд було сформовано з представників проросійських партій та організацій.

Хоча російські офіцерські загони в Києві підпорядковувалися установам гетьманського уряду, члени цих військових формувань не приховували презирства до "опереткового" гетьманського режиму. Призначені П. Скоропадським воєначальники також дистанціювалися від федералістського курсу гетьмана взагалі та від його особи зокрема.

Такий стан речей справляв гнітюче враження на П. Скоропадського. Особливе занепокоєння у нього викликало відкрите цькування українства російськими партіями, яке розпочалося після появи федеративної грамоти.

"Я неоднократно некоторым влиятельным лицам указывал на всю ошибочность такого поведения, просил прекратить эти нападки. Но ничего не помогало, - згадував Скоропадський. - Все они считали, что украинство вообще не существует, что это кучка лишь подкупленных немцами людей. Раз немцы ослабели, больше незачем считаться и с украинцами".

Сплеск великодержавного шовінізму серед тих політичних сил, на підтримку яких гетьман найбільше розраховував, засвідчив примарність сподівань на поміркованість російських партій в національному питанні.

Облога Києва завершилася перемогою республіканських військ. Зламавши опір нечисленних офіцерських дружин, війська Директорії увійшли 14 грудня 1918 р. до Києва.

Михайло Ковальчук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.