Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
18
червня
Випуск
№ 1376 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Тітонька, мабуть, помилилася...» [Випуск № 1370]

Чомусь ми нечасто замислюємося над тим, що за щось і за когось несемо відповідальність перед Богом. Але ні однієї помилки могли б не припуститися, якби щиро й відверто порадилися зі своєю совістю.

...В Оксани було все. І вона вмить усього зреклася. Чому? Заради кого? Та ці запитання жінка собі ставить із запізненням. Вийшла свого часу заміж за гарного хлопця. Дівчата навіть заздрили їй. Багато красунь упадали за ним, а він вибрав саме її — Оксану. Народився в них первісток, через рік — другий синочок. Гріла Оксанине серце любов її Степана, його доброта й турбота. Намагався в усьому допомагати дружині. Хоча приходив із роботи втомленим, але дрібне господарство завжди чекало його рук. Жодного разу не дорікнув дружині, що вона весь день удома, тож могла би щось і зробити сама.

Проте Оксана не шкодувала чоловіка, а навпаки — стогнала, що вимучена дітьми, хоча хлопчики росли спокійними. Їхня мама займалася легкою хатньою роботою і собою. Часто залишала дітей і поспішала до автогаража. Нібито до своєї матері, котра працювала там кухарем. А насправді до одного водія. Їх тоді наїхало звідусіль — вивозити з колгоспних полів буряки.

Той, Оксанин, був гарний на вигляд, інтелігентний і, як уже встигла переконатися, ніжний. І було з ним про що поговорити. Тож Оксана зовсім втратила голову.

Чоловік, нічого не підозрюючи, приходив з роботи і, не миючи рук від мазуту, брався до господарки. Усьому давав лад, а вже перед вечерею приводив до порядку себе. Очі злипалися від утоми, розмова з дружиною не клеїлася. Дивно якось дивилася на нього Оксана. Здавалося, що трохи зверхньо, але вважав це своїми домислами.

Одного дня, коли Степан пішов на роботу, Оксана зі своїм інтелігентним приятелем зібрали в неї вдома всі цінні речі (й навіть дещо зі Степанових), одяг, прикраси, все завантажили в автомобіль і — поїхали. Жінка навіть на мить не припинилася на порозі й не озирнулася на своїх маленьких синів. Лише сусідами переказала, щоби свекруха якнайшвидше прийшла до них.

В одному з міст Оксанин приятель зупинив машину й попросив коханку піти до магазину купити щось поїсти, бо дуже, мовляв, зголоднів. Коли жінка повернулася з продуктами, то стала, мов укопана — ні машини, ні коханця не було.

І коли вже згодом ця історія дійшла до суду, Степан сказав: «Ті речі, що Оксана винесла з дому, мене не цікавлять. Нехай. Але я хочу, щоби вона назавжди зникла і з мого життя, і з життя наших дітей».

І така позиція Степана нікого не здивувала, бо Оксана покинула синів, коли старшому виповнилося півтора року, а меншому — шість місяців. Потім прагнула ще якесь майно відсудити, але це їй не вдалося. Машина була оформлена на батька Степана, а хату йому подарувала мати. Ніби передчувала, що невістка виявиться такою гадюкою.

Так Оксана опинилася в чужому місті без грошей, без речей і, щонайгірше, без люблячого чоловіка. А в її коханця була дружина, діти, яких він, на відміну від Оксани, й не думав залишати. Але засудили його на два роки. Оксана ж влаштувалася на завод, мешкала в гуртожитку. Жила тільки для себе. Що заробляла, те витрачала на компанії.

Так минуло п’ять років. І одного дня жінка оговталася в лікарні. Там вирішила взятися за розум. Із часом стала на квартирну чергу. Проте через старих друзів, котрі не полишали її в спокої, змушена була виїхати з міста.

Якось жінка згадала про дітей і за гроші, котрі відкладала, вирушила під час відпустки до села. Думала, що Степан їй пробачить, адже любив колись. Дісталася до місця призначення вночі, щоби люди її не бачили. Коли підійшла до вікна колись своєї хати, серце мало не вистрибнуло з грудей. Але за тим вікном її чекала невідомість. Як відреагує на її появу чоловік? Які її діти? Господи, вони ж виросли без неї!

За мить перетрусила в спогадах прожиті літа. Вона ж була щасливою зі Степаном. А кажуть, що від щастя не втікають. То що її витурило із сім’ї? Та ще й змусило піти підступно, злодійкою. Безвідповідальність, безсердечність... Це вони, кляті, руйнують родини. Але спогадами не полатаєш те, що обірвалося, обтріпалося літами.

Підняла тремтячу руку, щоби постукати в шибку вікна до кімнати, де вони спали зі Степаном після весілля. Враз у хаті засвітилося — і хтось важкими кроками попрямував до вхідних дверей. «Він», — подумала блудниця і не помилилася.

Степан відчинив двері й мовчки пропустив Оксану до веранди. Підсунув їй стілець, сам сів на другий. «Чого приїхала?» — запитав, не дивлячись на неї. «До дітей, до тебе», — відповіла, а коли підвела погляд, то побачила, що на порозі до хати стоїть молода жінка. Подивилася на Оксану і, мабуть, зрозумівши, хто вона, поспішила повернутися назад до хати. Але Степан швидко встав, узяв цю жінку ніжно за плечі й мовив: «Це моя дружина і мати моїх дітей. А ти повертайся туди, де була донині».

Оксана вийшла з хати й подалася до куми. Та до ранку їй розповідала, як Степан бідував із маленькими хлопчиками, як не втрачав надії, що Оксана повернеться і попросить у них вибачення, покається. Бо ж діточки зовсім дрібненькі...

А згодом зустрів жінку, котра стала дітям справжньою матір’ю, а йому — люблячою дружиною. Вони шанують одне одного, допомагають одне одному в усьому, не ділячи обов’язків.

Оксанине серце обпікав сором за нематеринський, нелюдський вчинок. Сором, котрого нічим і ніколи не зітре з душі. Вранці вона побачила дітей — ішли сільською вулицею. Не витримала — схопила подарунки і вибігла надвір. Плакала, цілувала хлопців, тицяла їм пакунки. Але старший син узяв меншого за руку — й вони обоє пішли своєю дорогою. До ошелешеної Оксани долинули слова старшого: «Тітонька, мабуть, помилилася...»

І вже немолода Оксана подумала, що не має на кого ображатися, бо своє «щастя» викувала сама. Але вона вірить, що історія її життя, яку переповіла мені, застереже від необдуманих вчинків не одну дружину з тих, котрі вважають, що все найліпше — поза сім’єю.

Станіслава ЯРІШ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.