Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
8
липня
Випуск
№ 1379 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Сергій Жадан: Ніхто нам не завезе ні нових політиків, ні нових виборців [Випуск № 1369]

Ти можеш зайняти позицію скептичного критика, але, крім тебе, ніхто нічого не зробить: ні Порошенко, ні Гройсман, ні якісь активісти, адже "активіст" – це саме ти", – вважає літератор, перекладач та громадський діяч Сергій Жадан.

Окрім літератури та музичних проектів "Жадан і собаки" та Лінія Маннергейма, Сергій активно включається в суспільно-політичне життя Харкова та України. У 2004 році він був комендантом Майдану в Харкові, в 2013-14 роках був активістом Харківського Євромайдану.

Зараз Сергій багато гастролює зі своїми музичними проектами Україною та країнами Європи. Для надання освітньої, культурної та медичної допомоги прифронтовим містам заснував благодійний фонд, який уже не перший рік допомагає громадам та жителям територій, уражених війною.

Ми зустрілися з Сергієм в одній із харківських кав’ярень і поговорили про важливість внутрішнього туризму, про його стосунки з державою та владою, про просвіту й суспільний запит на самосуд, про розвиток інституцій і зміну виборчих правил.

– У тебе є такі рядки: "Що головне в цьому житті? Знаходити однодумців. Себто тих людей, які ненавидять ті самі речі, що і ти". Українці часто й ефективно виходять із вимогою відставки корумпованих чиновників чи силовиків, але не за суспільно-політичні зміни.

– Ну так – у багатьох випадках нас об’єднує саме спільний ворог. Але є ще одна тенденція, і вона мені здається не дуже позитивною і конструктивною: ми часто об’єднуємося один проти одного. Влаштовуємо полювання на відьом серед людей, з якими мали б радше об’єднуватися, чи, принаймні, вести якусь розмову. Ми частіше об’єднуємося, щоб дружити один проти одного.

– Але це традиційна для країни ситуація, коли, умовно кажучи, для того, щоб скинути Януковича, на Майдан виходять і "праві", і ЛГБТ, але після того, як зникає Янукович, в одних починаються доволі серйозні претензії до інших, з погромами виставок, кінопоказів тощо. Як нам зробити оцей наступний стрибок довіри?

– Та не може бути стрибка довіри між "правими" і ЛГБТ. Ну як? Вони ж існують на тих позиціях, які одна одну заперечують. Це неможливо.

– Принаймні, щоб не шкодили.

– Вони не можуть не шкодити одне одному. "Ліві" з "правими" завжди будуть воювати, вони ж від початку визначають свою ідентичність, виходячи з того, що ось я буду протистояти "лівим", а я буду протистояти "правим".

Це закон джунглів: хижаки і травоїдні так чи інакше завжди будуть антагоністами. Це правила гри, це гра, в якій гинуть живі люди. Інакше просто не може бути. В іншому випадку ти просто говориш собі – я в ці ігри не граю, не займаю жодної з цих позицій, оскільки розумію, що, стаючи на ту чи іншу позицію, змушений буду керуватися цією риторикою, яка часто є обмеженою і передбачуваною.

Це риторичні речі, закладені в саму основу цієї гри, це прописано стратегами, які ці ігри складали. Мені здається, наївно і безпідставно вимагати від них "помиритися", це неможливо. Для того, щоб вони помирилися, їм треба вийти зі своїх рольових образів і десь на нейтральній території існувати.

"У стосунках з президентом як уособленням влади мають бути ще якісь аргументи, крім криків "ганьба"

– Поговорімо про "Собак у Космосі". Якщо слухати в перспективі, то, на мій погляд, зникла протестна риторика, в останніх альбомах вона не несеться так, наприклад, як у "Зброї пролетаріату".

– Ну як же? В останньому альбомі "Пси" є пісня "Заїбали". Чи ти про те, що там немає прізвища Ляшка?

– Ні, там немає заклику валити кривавий режим.

– Тому що той режим, який існував на час виходу альбому "Пси" (це вже 14-й рік), – це режим, за який голосували безпосередньо ми. Тобто я голосував за президента Порошенка. Безвідповідально за півроку після виборів кричати: "Давайте валити кривавий режим Порошенка".

– Але водночас ти долучаєшся до публічної кампанії щодо боротьби з корупцією. А всі міжнародні дослідження та аналітичні роботи показують, що корупція не сконцентрована на рівні дільничного лікаря, а зосереджена довкола перших осіб держави.

– Я ж не виступаю адвокатом президента Порошенка. Я говорю про те, що, коли я за нього голосував, то, очевидно, маю нести за нього відповідальність. І в мене в стосунках з ним як уособленням влади мають бути ще якісь аргументи, крім криків "ганьба".

– Договір про ненапад?

– Навпаки, про напад. Але тут слово "напад", скоріше, не зовсім точне. Тиск – безперечно, критика – безперечно, чим я і займаюся, але просто кричати "Геть кривавий режим" – це означає, що цей кривавий режим обрав хтось інший, а я просто стою збоку і кричу. Не зовсім відповідально, мені здається. Зовсім нещодавно намагався це все сформулювати після того, як розігнали наметове містечко біля Верховної Ради, навіть написав про це.

Важлива річ, що відбувається останні чотири роки, – зміна ставлення багатьох із нас до держави як такої. Тобто, до 2014 року це було суто і виключно так: "Геть кривавий режим! Геть кривавих політиків! Геть усіх! Це не моя держава! Це не мої органи влади! Я до цього не маю жодного стосунку!", і великою мірою в усіх нас були підстави так говорити.

Натомість у 2014 році відбулися президентські та парламентські вибори, і, наскільки розумію, більшість людей, що виходили на Майдан, проголосували за партії, які прийшли до влади, в парламент, сформували Кабмін і так далі. І це, виходить, вже наша відповідальність, це не відповідальність "шахтарів Донбасу", "ватників з Криму", "русифікованих люмпенів зі Сходу". Це наша відповідальність, ми всі голосували і за Ляшка, і за "Народний фронт", і за "Самопоміч", це ж усі "наші", нам відповідати за них.

Себто, я до того, що ти далі намагаєшся змінити своє ставлення до цієї держави, а держава дуже часто не дає шансів змінити до себе ставлення, держава діє методами Януковича, вона й далі ігнорує твою присутність, ігнорує твою думку. І цей конфлікт надзвичайно печальний, тому що він нівелює багато важливих речей, що відбуваються в нашій свідомості, починаючи з 2014 року.

– Як нам принести раціональність у політичний вибір українців?

– Мабуть, займатися побутовим політичним просвітництвом, безнадійним і безкінечним. Ну а як інакше? Працювати з людьми, розмовляти, пояснювати, а як інакше це все зробиш? Ніяк.

– Тобто нових виборців нам ніхто не завезе?

– Ніхто їх нам не завезе, і нових політиків також, що найпечальніше.

– Тоді очевидно, що виборці мають підвищувати вимоги до політиків?

– Мені здається, що вимоги більш ніж завищені, просто ці вимоги настільки відірвані від реальності, як і обіцянки політиків. Це така гра. Політик, йдучи на вибори, обіцяє пенсії 500 доларів, а виборець дивиться, наскільки тюнінговано виглядає політик, і вибирає його таким чином.

Зробила Юлія Володимирівна нову зачіску – голосують за Юлію Володимирівну. Прийшов Олег Валерійович у новому піджаку – голосують за Олега Валерійовича. Насправді, це іноді до смішного доходить.

– Трошки більше року тому я був на одному твоєму поетичному вечері, і найбільший резонанс в залі викликали рядки:

"Толку з ваших мирних зборів?

Краще різати мінтів і прокурорів,

валити суддів, вішати дільничних".

За кілька днів після того я прочитав соціологію, яка показувала, що є цей запит на самосуд, і він навіть більший, ніж у березні 2014 року.

– Якщо суд не працює, то виникає потреба самосуду, це ж зрозуміло.

– І при наявній кількості зброї на руках та при непрацюючих інституціях правоохоронної та судової системи ми можемо дуже швидко перетворитися в Сомалі.

– Не думаю, що до цього дійде, але те, що це може викликати серйозні проблеми – безперечно. Країна п’ятий рік знаходиться в стані стресу, в стані відкритого збройного конфлікту з сусідньою країною. І очевидно, що це не той час, коли влада могла б собі дозволяти таку розкіш як відсутність чесних судів. Не знаю, чому вони на це не реагують.

– Так, але з іншого боку – це наше суспільство. У нас на мітинг по судовій реформі приходить в 100 разів менше людей, ніж на мітинг за "справедливі тарифи".

– Такий ми народ.

"Ти бачив список, але далі п’ятого прізвища не став читати і перевіряти"

– Один із моїх колег сказав, що найважливіший просвітницький вклад у виявлення проблем української політичної системи зробив Сергій Жадан рядками: "Головне потрапити до прохідної частини списку, а там що хочеш роби. Можеш навіть в сесійній залі курити свої гриби".

– Не знаю, чи зробив цим якийсь вклад, але те, що це правда, точно. Приклад Дмитра Добкіна є прямою ілюстрацією цих слів.

– Але Дмитро Добкін пройшов по мажоритарці.

– Та яка різниця – в результаті все одно можна безкарно "в сесійній залі курити свої гриби". Я про цей рядок.

– Тобто це твоє розуміння поточної політичної системи, що система заточена так, що потрібно лише виграти мажоритарку в Первомайському районі, а далі ти п’ять років роби, що хочеш, хоч ховайся за колоною у Верховній Раді?

– Так, або можеш взагалі не приходити у Верховну Раду, тобто не ховатися за колону, і тобі ніхто нічого не зробить. Український парламент викликає в багатьох навіть не обурення, бо обурюватися можна там, де ти не чекав, де ти був не готовий, і де ти готовий щось різко змінити. А тут всі знають, що так буде, що в списках пройде купа людей, яких ти, по-перше, не знаєш, по-друге, про них краще не дізнаватися, бо це тебе сильно напружить.

Але ти все одно голосуєш, вони проходять, і ти сидиш і на все це дивишся, не розуміючи, як так сталося, "що це, сука, за дебіли". Хоча ти за цих дебілів місяць тому проголосував. Ти бачив список, але далі п’ятого прізвища не став читати і перевіряти.

– Зараз парламент веде дискусію з приводу переходу на відкриті регіональні списки на виборах до Верховної Ради.

Чи можуть відкриті регіональні списки дати більшу суб’єктність виборцям, яка б не призводила в результаті до ситуації, коли громадянин дивиться на Верховну Раду і питає себе: "що це, сука, за дебіли"?

– Можливо. Те, що потрібно щось міняти і шукати якісь варіанти – очевидно. Насправді, вибори дуже дивно відбуваються. Я пам’ятаю останні вибори, і таке враження, що частина партій навіть не намагається тут, на Харківщині, щось робити. Це враження суто суб’єктивне, але справді можна подумати, що хтось просто поділив сфери впливу.

Мовляв, давайте ми підемо тут, і ви нам не заважайте, а ми вам не будемо заважати там. На Заході Україні ви беріть своє, на Сході ми візьмемо своє, нам важливо не втратити свій шматок пирога. Таке враження, що частина політичних сил навіть не намагається сюди зайти і щось тут робити.

Тобто, про якісь чесні вибори, про якусь нормальну постійну роботу з виборцями, про якусь зміну політичного обличчя не йдеться. Йдеться про дерибан, про політику як бізнес, коли кожен має свій сегмент цього ринку, і ставиться до нас усіх – до 40 мільйонів громадян – як до частини цього ринку, як до споживачів, яким потрібно втюхати свій товар.

– Чи є конкретно в Харкові групи людей, з якими б могли працювати інші політики, окрім Кернеса та "Опоблоку"?

– Очевидно, є. І це не тільки ІТ-шники чи люди, що виходили на Майдан. Харків, як мені здається, не є аж таким прокернесівським містом. Якщо підняти статистику, то найбільша проблема була не в тому, що більшість харків’ян голосували за Кернеса, а в тому, що більшість харків’ян не голосували взагалі, вони просто не прийшли на вибори. Прийшов доволі невисокий відсоток, з якого більшість голосувала за нинішнього міського голову.

– "Я люблю цю країну навіть без кокаїну". Але часто люди, які вирішують тут питання на різних рівнях, трохи топчуться по цій любові у гумових чоботах.

– Абсолютно точно. Це ж і є питання конфлікту громадянина і держави – ти не хочеш протиставляти себе цій країні, ти хочеш, щоб вона мінялася, ти хочеш нормально в ній жити і її любити. А вона натомість не дуже хоче, щоб ти її любив, принаймні, створює купу якихось варіантів і випадків, коли можливість цієї любові ставиться під сумнів.

Мені здається, що ця любов і є зараз одним із психологічних конфліктних пунктів в Україні. І розчарування саме звідси йде, мені здається.

– Але що може ставати тим кокаїном, який допоможе знівелювати байдужість влади, корумпованість чиновників, щоб не втратити любов до країни?

– Відповідальність наша. Коли ти розумієш, що ти можеш відступити в бік, що ти можеш зайняти позицію скептичного, цинічного спостерігача і критика, але, крім тебе, ніхто нічого не зробить.

Не буде за тебе робити ні Порошенко, ні Гройсман, ні якісь активісти, адже "активіст" – це ти. І якщо ти не вийдеш на вулицю, буде мінус один активіст, мінус одна можливість щось змінити. Я говорю доволі утопічні речі, але, мені здається, що саме вони в нашій ситуації і мають підстави стати реальними.

Розмовляв Андрій Андрушків

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.