Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Живим — земне [Випуск № 1369]

У ту останню зустріч він теж подарував їй ромашки. Великі, красиві, з яскраво-жовтими серединками. «Я кохаю тебе і завжди буду тобі найвірнішою, люблячою дружиною. Обіцяю! Клянуся!», — обійняла його міцно-міцно Марія.

«Почекай із весільною клятвою. Ще сукню тобі не дошили», — пожартував у відповідь коханий.

До дати їхнього весілля залишалося три тижні. Дівчина чекала його з нетерпінням. І не підозрювала, що до вічної розлуки з Богданом — усього кілька годин.

А вночі бліда, як стіна, мати розбудила її і прошепотіла: «Богдана більше немає. Аварія...» Похорону Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали ліками, а згодом «швидка» забрала її в лікарню.

Потім Марії довго снилися ромашки із жовтими сонечками, сміх Богдана і її обіцянка бути йому вірною все життя. Дивлячись на фото коханого, вирішила, що якщо пообіцяла — то дотримає слова. А горе не втихало, боліло в серці. Марія намагалася відволіктися навчанням, потім роботою, але найлегше було на кладовищі, біля могили. Здавалося, Богдан тут, поруч. Подумки розмовляла з ним, розповідала про новини в селі, просила поради.

Минув рік, другий. Марно подруги намагалися розважити Марію, запрошували в гості чи на прогулянки. Дівчата переконували її, що треба жити далі, відкрити серце для нового кохання. Бо ж вона ще така молода. Але Марія тільки мовчала.

І сьогодні вона з букетом ромашок вкотре сидить біля могили коханого. Та на душі — неспокій і буря почуттів: злість, безсилля, розгубленість. Кілька тижнів тому Марія вперше за багато часу зустріла товариша брата, Павла, з яким разом росли. Той глянув на неї проникливим поглядом — у саме серце. І стільки в його очах було добра, співчуття, душевності. Марія відчула, що Павло хотів щось сказати, але, мабуть, не наважився. Їй чомусь теж захотілося з ним поговорити, піти на це тепло, на світло його щирих карих очей. Відчула — і злякалася.

Не знала, що ще має сказати, як загладити провину. Замислилася. Стало тихо. Аж раптом дівчина почула лопотіння крил. Недалечко від неї, на могилу Богдана біля букета ромашок опустився білий, як сніг, голуб. Марія зачудовано спостерігала за птахом. Той походжав по гранітній плиті пам’ятника, потім глянув на неї пильно, заворкотав, а тоді змахнув крильми і злетів у блакить небес.

Може, то Богданова душа просила тебе відпустити її? Бо їй треба жити вічним життям, а тобі — земним. Мені здається, Богдан хоче тебе підбадьорити, бо ти заслуговуєш найкращого. Він радітиме, коли тобі буде добре.

Невдовзі Марія знову зустріла в місті Павла. Привіталася першою і всміхнулася...

Мар’яна Бобровець

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.