Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
8
липня
Випуск
№ 1379 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Хочу, щоб батьки побачили кінець війни, за який віддав життя їхній син» - сестра айдарівця «Кота» Софія про героя, що шукав справедливості для всіх [Випуск № 1365]

Старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сергій Вікторович Кочетов воював під Щастям, Трьохізбенкою, Новоайдаром та Станицею Луганською. Якось під час бою військовий отримав поранення, але після лікування повернувся на передову. Сергій був родом з хутора Дворище, що у Дубенському районі. Народився він 30-го листопада 1985-го року, і з малих літ отримав прізвисько «Котя», яке потім трансформувалося у «Кота». Юнак навчався у школі селища Смига, а відразу після її закінчення пішов до війська. Певний час працював у різних містах на будівництвах, але з початком Революції Гідності вирушив до столиці, а згодом добровільно вступив до лав «Айдару», підписавши у лютому 2015-го року контракт до закінчення особливого періоду. 1-го листопада 2016-го року під селом Славне Марїнського району Донецької області «Кіт» загинув у бою. Ми поспілкувалися з сестрою полеглого героя Софією Прихорчук, котру він змалку виховував та вчив бути справедливою на власному прикладі.

- Пані Софіє, будь ласка, розкажіть, чому Сергій не лишився вдома і пішов захищати нашу Батьківщину.

- Його життя змінилося відразу, відколи «беркутівці» побили студентів на Майдані Незалежності у Києві, і це все показали по телевізору. Побачивши це, він тоді геть змінився, якийсь такий агресивний став. Усе питав: «Як так, за що, чого?» І після того, наприкінці січня 2014-го року, він вирушив на Майдан, де брав участь в усіх страшних боях - на Грушевського, на Інститутській. Все це в нього з Революції почалося, і після неї він потрапив на війну добровольцем, у серпні 2014-го. Там, на сході, Сергій воював в 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар». З нашого села він єдиним сам на війну пішов. Адже «Котя», як ми його називали, був якийсь аж занадто правильний і справедливий. Йому завжди все мало бути, як то кажуть, «як книжка пише», все по справедливості, чесно. Ну хіба він міг, коли там війна і хлопці один за одним гинуть, вдома сидіти?

- Сумували за ним, відколи він вирушив на фронт? Чекали повернення?

- Він потім інколи приїжджав на відпочинок додому, і тоді багато чого про війну розповідав. Але воно нами ніяк не сприймалося. Ніби війна в державі триває, і там, як послухати його, геть другий світ, а ми тут живемо, немов на іншій планеті. Уявляєте, він приїжджає і про жахи війни розказує, а у нас тут нічого не стріляє, тиша, спокій. А він через пережите на сході дуже змінився, по ночах часто прокидався в істериці і кричав, в стіну кулаком стукав, жах, що робилося. А коли їхав туди – словами суму було не передати. Я коли його останній раз бачила у вересні, за два місяці до останнього бою, він підійшов і каже: «Сонька, я вже свої дев’ять життів віджив». В котів, кажуть, є дев’ять життів. Я тоді в шоці була. Але дійсно в останній раз він дуже не хотів їхати. Казав, що ця вся війна йому вже набридла.

- Але ж при цьому він чомусь знову і знову повертався туди, у горнило битви?

- То було через побратимів, з якими він пліч-о-пліч через усе пройшов. Пам’ятаю, мій чоловік вивозив його востаннє на поїзд, і «Котя» розповідав, що втомився воювати, але не може кинути хлопців, які його там чекають. Вони також дещо зневірилися, і їм треба була підтримка друзів. Всі, хто їздив додому у відпустку чи в лікарнях з пораненнями лежав, назад поспішали, до бійців, які самі там лишилися. Через те він і поїхав. «Кота» найбільше дратувало те, що вони там гинуть, віддають своє життя ні за що. Бо ви ж самі бачите, як політики їх увесь час використовують. У кожного, звісно, своя думка, але гадаю, те, що роблять з військовими зараз на сході, інакше, як живим м’ясом, і не назвати. Геноцид якийсь робиться, вони віддають свої життя, а того ніхто не цінить.

- Пані Софіє, знаю, що «Кіт» побував у багатьох гарячих точках. Як описував він жахи війни на сході?

- Та розказував часом всілякі історії, що вони там переживали, як у окопах бідні мучилися, як він побратимів рятував і вони його рятували. І за ті уламки від боєприпасів, скільки їх у нього було і як його лікували – і в госпіталі в Києві лежав, і десь там на місці зашивали його в антисанітарних умовах. А ще ж зі спиною в нього були проблеми, та й взагалі був період, що він не міг нормально ходити. Батькам «Котя» про це не зізнавався і мене просив їм нічого не казати. Є багато пов’язаних з війною моментів, про які вони досі не знають.

- Як не стало героя? Знаю, що тоді був бойовий виїзд, бо з того боку наших накривали штурмовики.

- Загинув «Котя» в бою, під час обстрілу разом зі своїм другом «Французом», побратимом-айдарівцем з Рівненщини Миколою Саюком. Ніхто не знає, як вони попали в той свій останній бій. Я знаю хіба що про те, що коли вони відстрілювалися з міномета, закинули всередину боєприпас, і воно раптом все вибухнуло та їх розірвало. Ми ховали лише одну голову, бо всього його нам не привезли: зробили імітацію тіла, накрили прапором. Ми заледве пережили його похорон. Людей було багато, і всі були в істериці, плакали. Я думала, що батьки всього цього не переживуть. Коли мені сказали про його загибель, я відразу впала без свідомості, і на похороні ще декілька разів відключалася. Уявіть: людина провела з тобою все життя, виховувала, а так як він на декілька років старший, то й глядів мене постійно. І тут привозять просто труну. Я мама, в мене є доця, і мені це було дуже тяжко, так що навіть не знаю, як батьки витримали. На них дивитися не можна було, бо вони ніякі були, це ж для них єдиний син. Колись вони вже хоронили доньку, яка померла маленькою в п’ять місяців. І тут знову таке горе прийшло. Хочеться все забути, але, на жаль, не забувається нічого. Ми намагаємося вірити, що то був не наш «Котя», що він ще повернеться. Всі знають, що він загинув, і поховали його, але чекають і не хочуть миритися.

- Як вшановують пам’ять героя після його загибелі?

- Про героїзм «Коті» в нас у районі всі пам’ятають, знають, з повагою відносяться. Люди нормально до нього ставилися, та й зараз нас підтримують, як можуть. Президент посмертно нагородив його державним орденом «За мужність» третього ступеня, є ще нагороди від побратимів. Також в селі меморіальну дошку на школі повісили, де він вчився, щоб всі діти бачили. Там написано: «Сергій кохав насправді до нестями свою вітчизну ще з дитячих літ, був патріотом України-мами, таких ще називають – сіль землі». А в кінці дописано «Герої не вмирають». По школах в нас вечори проводять, «Дні пам’яті загиблих героїв», і на його день народження такий влаштували. Так само на Восьме березня матерів загиблих воїнів збирали і возили в Дубенський замок на екскурсію, щоб трохи їх розвіяти і підтримати. Зараз батькам теж тяжко, бо заспокійливими таблетками вже підірвали собі здоров’я, посадили і серце, і печінку. Я прошу Бога, щоб вони ще трохи прожили і побачили нарешті кінець війни, за який віддав життя їхній син.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.