Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Проект звернення УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ Президенту України Віктору Ющенку, Прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко [Випуск № 928]

Звернутися до Вас нас змусила тривога за майбутнє навчальної дисципліни «Історія України», вивчення якої у ВНЗ негуманітарного профілю Міністерство освіти і науки України планує замінити «Історією української культури» (див. Доповідь міністра Івана Вакарчука на розширеній підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України «Мета реформ у вищій школі – якість і доступність освіти» (2 квітня 2009 р.)). Виникає закономірне запитання: чи можливо повноцінно замінити «ціле» його «частиною»? Адже всім відомо, що історія української культури є органічною складовою «Історії України». Тому доцільніше було б не переформатовувати вже усталений курс вітчизняної історії, а збільшити кількість годин на його вивчення. Однак, як кажуть, диявол ховається в деталях. Виявляється, що на вивчення «більш фундаментального курсу» «Історія української культури» виділено аж 72 години (2 кредити) (http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/27/93927.htm ), тоді як на «вузько спрямований курс» «Історія України» сьогодні припадає 144 години (4 кредити). Отже питання про те, який із двох курсів є «більш фундаментальним», а який – «вузько спрямованим», залишається риторичним. До речі, чутки про вилучення з навчальних програм вищих навчальних закладів дисципліни «Історія України» ширяться у наукових та педагогічних колах вже не один рік. Незважаючи на відсутність до останнього часу офіційних підтверджень цієї версії, в низці ВНЗ упродовж останніх років відчутне самодіяльне втручання в навчальні плани та скорочення годин на вивчення історії України. Якщо в 1991 р. на цей курс відводилося 72 години аудиторних занять, то в наступні роки їх кількість почала скорочуватися: спочатку – до 54, а потім подекуди до 36 годин. Сьогодні вже зустрічаються випадки, коли історію України ліквідовують узагалі. Наприклад, у медичних університетах вона вивчається лише на окремих факультетах. Іван Вакарчук, очевидно на замовлення сусідів України, пішов шляхом найменшого супротиву і вирішив догодити студентам, більшість яких, безумовно, одразу вхопляться за цю ідею, бо для них – чим менше предметів вивчати – тим краще. Чи потрібна Україні історія? Переконаний, абсолютна більшість українців відповість ствердно. Тим більше, що без національної пам’яті будь-який народ приречений на небуття. Та, на жаль, такі, на перший погляд, банальні запитання сьогодні постали чи не найпекучіше за останні роки. Складається враження, що певні кола як в Україні, так і за її межами не хочуть, щоб український народ знав правду про своє минуле. Прикриваючись демагогічними фразами, зокрема про те, що історія України вивчається в середній школі, та по-своєму інтерпретуючи положення Болонської декларації, вони настійно рекомендують різноманітним державним інституціям і окремим чиновникам вилучити цей предмет із навчальних програм вищої школи. Так, ректор одного з київських вузів зазначає: «На початку 1990-х у вузах ввели предмет – історію України. Правильно ввели – з урахуванням вимог часу. Тоді у школі цей предмет іще не викладали. А зараз уже добре поставлено шкільний курс, і тому у вузах цього вже не повинно бути» (День. – 2005. – 31серп.). При цьому до уваги не береться неспівставність форм і методики навчання у вищій і загальноосвітній школах, а також те, що у вузівському курсі історії України головним є не фактологічне нагромадження, а концептуальні засади. Окрім історії України, в середній школі вивчаються й інші предмети, знання яких згодом удосконалюються у вищих навчальних закладах. Чому ж поглиблення знань з національної історії викликає такий завзятий спротив? Відтак, маніпулюючи положеннями Болонської декларації, українофоби свідомо ігнорують її національну складову, зокрема той факт, що, на відміну від усталених європейських демократій, які розвиваються століттями, українській новітній державі ще не виповнилося й 18 років. Невже для нас утратила актуальність стара істина: «Той, хто не знає свого минулого, немає майбутнього»? Чи, може, вже не звучать нам усім суворою пересторогою гіркі слова О. Довженка: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна»? Видається, що Україні, де століттями ретельно винищувалося все національне, в т. ч. і його носії, де герої зображувалися зрадниками і досі триває знецінення традиційних моральних норм і цінностей, зберігається невизначеність в оцінці подій історичного минулого українського народу, як ніколи потрібна єдина державна політика щодо системи патріотичного виховання молоді – однієї з головних складових національної безпеки будь-якої держави. Не випадково відомий американський політолог З. Бжезинський з цього приводу кілька років назад наголошував: «Головна проблема, яка стоїть перед Україною, – брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, із якою країна опинилася віч-на-віч» (Голос України. – 2003. – 24 жовт.). Але формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян України повинно будуватися не на абстрактній ідеології, а на конкретних прикладах героїчної боротьби українського народу за свободу і незалежність. Тому саме студентство, спираючись на шкільні знання, осмисливши вузлові етапи нашої минувшини у вузівському курсі «Історії України», здатне сьогодні сприйняти історію як основу нашого дальшого поступу і як геополітичний фактор розвитку України. З огляду на це, враховуючи сучасний політичний стан України та зважаючи на неоголошену, але добре сплановану і підступну війну проти нашої держави, вияви якої, зокрема, бачимо у недавніх газовій кризі, лукавих затіях надати російській мові статус регіональної у південно-східних областях країни, антиукраїнській інформаційній кампанії в російських ЗМІ, телеекранній пропаганді космополітичної антикультури, аморальності й розпусти, Рівненська обласна організація УНП вимагає: • негайної відставки міністра освіти Івана Вакарчука за його відверту антиукраїнську і антидержавницьку позицію; • поглиблення вивчення історії України у всіх вищих навчальних закладах України. Ми переконані, що духовний вакуум, який нині панує в нашому суспільстві, можна заповнити лише через широке вивчення багатогранної історичної спадщини українського народу. Адже історія України є однією з небагатьох, а може, й єдиною дисципліною у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю, яка формує у студентів почуття патріотизму, виховує в них інтерес і повагу до рідної країни, свого народу, допомагає їм зайняти чіткі державницькі позиції.

Підготовлено Рівненською обласною організацією УНП.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.