Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
8
липня
Випуск
№ 1379 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Син вступає до військового ліцею, щоб бути схожим на миколу»... [Випуск № 1363]

Командир відділення звязку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Микола Саюк з позивним «Француз» за два роки пройшов через низку гарячих точок, не підпускаючи ворога до нашої землі. Військовий був родом з Дубна, де народився 22 грудня 1987-го року, але після смерті батька через чотири роки переїхав жити до села Адамівка, що в Березнівському районі. Закінчив вище професійне училище за фахом каменщика і кухаря, працював на будівництві, був директором торговельного підприємства у столиці. Він пройшов Революцію Гідності та з початком війни на сході держави добровольцем вступив до лав «Айдару». 1-го листопада 2016-го року під селом Славне, неподалік Марїнки, під час бою героя не стало. У нього лишилися мати, сестра і дружина Валентина, з якою чоловік обвінчався за місяць до загибелі. Вона також воювала під прапорами «Айдару». Ми вирішили більше дізнатися про полеглого патріота та його кохання на фронті з перших вуст.

– Пані Валентино, будь ласка, розкажіть, як ви познайомилися з Миколою.

– Це трапилося в Луганській області у місті Новоайдар. Був 2015-й рік, я була тоді волонтером. В липні хлопців з батальйону «Айдар» з міста Біла Церква, де я проживаю, відправили на парад. Мені передзвонили знайомі айдарівці та попросили під’їхати до побратимів і дізнатися, чи їм щось треба. Дали тоді мені Колін номер, отак ми і познайомилися. Він був добрим і відповідальним, військовий від Бога, хоча в армії і не служив. Хлопці розповідали: коли почалася Революція Гідності, він був в Москві на заробітках. Але приїхав в Київ і там залишився. Отримав на Майдані два поранення: одне в шию ножем, інше в ногу – уламком гранати. А коли почалося так зване «АТО», то пішов до добровольчого батальйону «Айдар». Спершу, не знаючи ні автомата, ні військових тонкощів, 8-го грудня 2014-го року Коля підписав контракт до закінчення особливого періоду.

– До речі, чому у нього був такий незвичайний позивний, «Француз»?

– Він ніколи не зізнавався, чого його «Французом» назвали. Друзі розповідали, що коли він на Майдан приїхав, треба було кожному позивний вигадати. І він відразу «Французом» себе назвав. Видно, йому ще в Москві таке прізвисько дали. В нього навіть на руці лівій вибито великими літерами – «Француз». Він мені обіцяв, що потім розкаже, але так і не встиг. І ніхто не дізнався.

– Як так трапилося, що ви теж стали айдарівкою? Хотілося бути поруч із Миколою?

– В нас зав’язалися стосунки, коли була підготовка до параду. Микола їздив тренуватися марширувати та приїжджав до мене додому, начебто дружили. А коли після параду йому дали десять днів відпустки, то додому він вже не поїхав. Сказав, що хоче лишитися в мене, ну я й погодилася. П’ятого вересня решта хлопців, які лишалися в Новоайдарі, в Луганській області, вийшли на Дніпропетровський полігон. Я збиралася до них, і Коля тоді сказав мені – «то ж не маленькі діти, давай щось серйозніше думати». Так в нас все і вийшло. Коли перевозили хлопців на інший полігон, «Широкий Лан», і йшла колона, перевернувся один БТР. Тоді загинула дівчинка Марійка, якій було 19 років, а її село було за 20 кілометрів від мого міста. Я її повезла додому, хлопці поїхали колоною, і Коля теж. Після того вони мені сказали, що їм треба такі жінки, як я. Порадилася з рідними, вони сказали самій думати, вирішувати. В мене двоє дітей, ті теж сказали самій дивитися, бо однаково їх не послухаю. В листопаді 2015-го року я підписала контракт, лишилася в батальйоні «Айдар», і ми практично завжди були разом з Колею, в одному підрозділі. І під Авдіївкою, і під Горлівкою, і під Мар’їнкою, де він загинув. Коли хлопців кидали на передову, комбат мені забороняв їхати, бо жінкам туди не треба і що завгодно може статися. А тоді вже почали нам платити: хто на «нульовці» був, мав одну зарплату, хто в тилу – іншу. Я казала, що мене можна в списки не вносити, що я ні на що не претендую, що буду навіть їсти їм варити. Коли ми потім під Горлівкою стояли, і в нас замполіта не було, хлопці запропонували командиру на цю посаду мене. І я майже рік виконувала обов’язки замполіта мінометної батареї. Я й самою батареєю командувала, всіляко було. В Авдіївці стояла 53-та бригада, і наших мінометників відправили туди на підмогу. Був кінець лютого, два розрахунки моїх хлопців поїхали, з ними наш командир Женя. Він у нас молодий був – 24 роки, хороший, справний хлопець, зараз служить в «Айдарі», але підірвався, коли машиною на міну наїхали. Без ноги, на протезі, та досі служить. Так от, хлопці поїхали туди, а мене лишили виконувати обов’язки командира. Тоді, на 8 березня, Коля подзвонив замкомбату батальйону і попросив привезти мене в Авдіївку, де й зробив мені пропозицію. А вже 28-го серпня ми одружилися з ним. Весілля гуляли в Колі вдома, у Березнівському районі. Я вже була одружена, а Коля – ні, тож захотів, щоб рідні всі були. Це було справжнє весілля, в кафе гуляли, я сиділа в сукні. Вінчалися вже в АТО, у формі, були поряд наші побратими, комбат приїжджав та вітав. 1-го жовтня повінчалися, а рівно через місяць, 1-го листопада, Коля загинув.

– Як це трапилося? Він потрапив під ворожий обстріл?

– Та ні, наша зброя підвела. Я тоді поїхала на Львів набрати поповнення, бо нам бракувало людей. Я ще 31-го жовтня вирушила, бо мала додому заскочити, дітей побачити, два дні побути, а далі їхати на захід. Мені начальник артилерії потім розповів: 1-го листопада був бойовий виїзд, бо з того боку наших накривали штурмовики і відправили два розрахунки. Був проблемний не снаряд сам, а підривник, є там така маленька штучка. І виходить, що під час пострілу він розірвався. З Колею разом загинув його товариш Серьожа Кочетов, «Котик», який у нас свідком був. Вони обоє були з Рівненської області, тож дружили, і отак разом двоє загинули. Я після того не змогла там більше служити, перевелася до себе в Білу Церкву. А через півроку звільнилася, бо треба було багато питань вирішувати, та й мала двоє неповнолітніх дітей, а весь час була на службі. А ще мене хотіли знову в АТО відправити. Сиджу поки вдома. З хлопцями, які лишилися в «Айдарі», спілкуюся регулярно. Є у мене друзі з Білої Церкви, з якими ми служили, то постійно на зв’язку.

– Пані Валентино, у вас з Миколою були якісь плани на майбутнє?

– В Колі були проблеми зі шлунком, ще до Майдану його оперували. Він почав худнути, і я просила його перевестися додому – чи в Рівне, чи ще куди. Взяла відпустку, поїхала в село Соснове на Березнівщині подивитися хату, бо він у місті жити не хотів. З людьми домовилися і вони нам вже давали її в розстрочку. Мали облаштувати господарство, завести корову. І вже збиралися їхати зі сходу, але Коля просив ще трохи лишитися, бо не хотів хлопців кидати. Плани були закінчувати з цим всім. Коли він загинув, саме хлопці шостої хвилі мобілізації на «дембель» пішли. Вони мали пару місяців побути вдома, щоб всі справи завершити, і повертатися та підписувати контракт. А як Коля з Сергієм загинули, досвідчені наші айдарівці, мені багато хто телефонував і казав, що передумав повертатися, бо немає поруч з ким воювати.

– Як вшановують пам’ять героя після його загибелі?

– Минулого року на День добровольця, Колю, як військового, що сам пішов на війну, Президент посмертно нагородив орденом «За мужність» третього ступеня. Я їздила в Київ, мені його вручили. Взагалі Коля має 11 нагород: одна державна, решта – не державні. Зараз хлопці у Рівному подають його на отримання звання народного героя. На роковини відкрили меморіальну дошку в Соснівському ліцеї, де він навчався, в училищі, також в Сосновому. Я білборди повісила – один у Березному, інший в Сосновому. Пам’ятник поставила на кладовищі, стараюся раз на два місяці їздити до нього в Адамівку, де він похований, і провідувати могилу. В мене в Білій Церкві є дошка Небесної сотні, там всі загиблі, і його портрет висить. А в цьому місяці їду до районного голови, бо обіцяли вулицю в селі іменем Колі назвати, і ніхто нічого не робить. А ще планую у Рівному влаштувати концерт, скажімо, благодійний, і віддати зібрані кошти онкохворим діткам. Бо у Фейсбуці часто сиджу і бачу, скільки їх хворіє. До речі, ми змінили синові прізвище на чоловіче, тепер його звати Назар Саюк. Адже син Колю дуже любив, і так як у нього не було своїх дітей, ми планували, що взимку він його всиновить. Назар частіше Колі телефонував, ніж зі мною балакав. Йому зараз 13 років і він вступає у військовий ліцей Іван Богуна, каже, що хоче бути схожим на Колю. В нього у кімнаті прапор висить, зробили айдарівці - з Коліним обличчям, позивним. І всі нагороди в малого, телефон Колін, годинник. Згадуємо кожен день, дня не минає, щоб я не думала, як краще тоді було вчинити. От що скажу: хотіла б я повернути час, але, на жаль, це неможливо. Тож лишається робити все, що в моїх силах, аби про подвиги «Француза» люди пам’ятали.

Розмовляв Володимир Струс

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.