Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
квітня
Випуск
№ 1368 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Джордан Б. Пітерсон: Чоловіків звинувачують у тому, що вони є чоловіками [Випуск № 1361]

Його називають «інтелектуалом, якого найбільше ненавидить лівиця», та це далеко не все. Цей канадський психолог-клініцист став культовою постаттю серед покоління двотисячних, особливо чоловіків. Його остання книжка «Дванадцять правил життя» є трактатом про відповідальність супроти культури віктимізму і наразі б’є рекорди продажів.

— Звідки взялася ідея про ієрархію як суто суспільну конструкцію?

— Почасти – з мислення епохи Просвітництва. Багатьом інтелектуалам і філософам нелегко прийняти уроки еволюційної біології: виявити, наскільки багато спільного ми маємо з тваринами, що не все є культурою чи здоровим глуздом... Їх це глибоко обурює. І це зрозуміло. Відкриття, що антидепресант діє впродовж еволюційного ланцюга, потрясає наше уявлення про людину.

— Ви вказуєте перш за все на лівицю.

— 

— І це є правдою.

— 

— Відколи Дерріда сказав: правди не існує, все є інтерпретацією.

— «Архіпелаг Гулаг» є вашою настільною книгою.

— 

— Ми і далі в неї вплутані.

— 

— Наведіть якийсь приклад.

— Підіть до Смітсонівського музею у Вашингтоні. Там ви побачите сотні скелетів ссавців. Усі вони неймовірно подібні між собою. Кінцівки можуть мати різну довжину, але основний рисунок тіла не змінився. Таким він є десятки мільйонів років, тому що нема аж стільки конфігурацій, які б функціонували. А коли одна функціонує, то зберігається. Те саме відбувається з ієрархіями: це еволюційне розв’язання проблеми, коли багато елементів того самого типу якоїсь речі співіснують в тому самому місці. І наразі ми не натрапили на певну альтернативу. Якби постмодерністи мали рацію, існували би сотні різних форм соціальної організації. А їх нема.

— Який сенс заперечувати природу?

— 

— Однак я наполягаю: для чого заперечувати біологію?

— 

— Були такі спроби в ХХ ст.

— Поговорімо про хаос. Ваші відео і лекції мають величезний успіх серед підлітків і покоління двотисячних, особливо чоловіків. Чому?

— Ви наполягаєте на відмінності влади і конкуренції.

— 

— Журналіст Ендрю Салліван заперечує, що існує особливе чоловіче бажання домінувати над жінкою, і застерігає супроти ідеї війни статей, бо вона є фальшивою і неприродною.

— А що стається з лузерами, які все ж таки не досягають своїх цілей?

— 

— Ви заявляєте про «спробу фемінізувати чоловіків».

— Поясніть це.

— 

— Я вже бачу радикальних феміністок, що рвуть на собі туніки.

— 

— Поговорімо зараз про жінок. Маю враження, що існує розщеплення між дискурсом феміністських еліт – актрис, політиків – і справжніми жінками.

— Чого насправді хочуть справжні жінки?

— Того самого, чого б хотіли чоловіки, якби чоловіки були тими, хто народжує: проявити весь свій потенціал і професіоналізм, але також мати дітей.

— В якому співвідношенні?

— У 19 років жінки ставлять кар’єру вище родини. У 28 – вже не настільки. Це реальність, про яку ніхто не говорить. За винятком жінок віком 37-40 років, які не скористалися вікном репродуктивної можливості і почуваються нещасними.

— Хочу запитати вас про розщелину між зарплатами чоловіків і жінок.

— Почнемо з того, що вона менша, ніж кажуть. Ті, хто роблять статистику, зазвичай плутають середню величину і медіану. А середня величина спотворюється через існування мізерного сегмента мільярдерів, які в своїй більшості є чоловіками.

— Однак вона існує.

— Так. Чого не існує – це того, що називають «гендерною» розколиною у зарплатах. Тобто розколиною, яка є результатом мачистських упереджень. Для того, аби феміністський аргумент працював, треба би було прийняти те, що підприємці світу є мазохістами, дурнями і самогубцями: «Ага! Ми платитимемо їм менше і також менше їх найматимемо». Це абсурдно. Реальність є такою, що різниця у зарплатах зумовлена 20 причинами, з яких заледве одну можна було б приписати упередженню.

— Що це за причини?

— Одною є вік. Іншою, дуже важливою, є індивідуальність. І найважливішими є інтереси. Дані проти течії: незаміжні жінки, яким нема ще 30-ти, заробляють більше, ніж чоловіки того самого віку, які працюють у тому самому секторі. Індивідуальність: приємні люди заробляють менше, ніж неприємні. Їм важче вимагати підвищення зарплати. Сумно, але правда. І виявляється, що в середньому жінки є приємнішими, ніж чоловіки. Це наукові дані. Це породжує легкий перекіс на користь чоловіків, який не є результатом жодного мачистського упередження; хіба що несправедливістю щодо приємних людей, якої б статі вони не були. І, нарешті, інтереси: чоловіків більше цікавлять речі, жінок – люди. А професії, пов’язані з речами, є краще оплачуваними, ніж професії, пов’язані з людьми. Інженер і медсестра. Банкір і вчителька.

 Звісно, що є прірва. Бездонна.
Радикальні феміністки радикально помиляються! Вони не розрізняють компетентного чоловіка і деспота. Їхня звіряча паніка через будь-який вияв чоловічого вміння є свідченням їхнього вкрай поганого особистого досвіду. Вони кажуть: «Відберімо в чоловіків їхні кігті та ікла! Соціалізуймо їх! Зробімо їх м’якотілими, в’ялими і женоподібними, бо так вони не зможуть заподіяти нам більше зла!» Це патологічна манера дивитись на світ і людські стосунки. А ще це серйозна стратегічна помилка. Бо коли принижуєш чоловіка, то посилюєш його досаду й образу. Перетворюєш його на бездарне роздратоване створіння, позбавлене почуттів. А життя без почуттів є нещасним. А принижений чоловік сердиться. І відтак стає агресивним. Деспотизм слабких значно небезпечніший, ніж деспотизм сильних.
Розсудлива жінка не хоче мати за пару дошкільня. Вона хоче чоловіка. Якщо вона розумна й компетентна, то хоче ще розумнішого і компетентнішого чоловіка, ніж вона сама.
 Ми перейшли від намагань перетворити жінок на чоловіків до спроб перетворити чоловіків на жінок. А це не підходить жодній з цих статей. Жінкам також ні. Жінки так само, як чоловіки, зацікавлені у тому, аби покласти край кризі маскулінності.
Для цього існує моногамія, що вкорінена в біології і підкріплена культурно. Аби уникнути того, що у знехтуваних чоловіків врешті-решт розвинеться антисоціальна поведінка. У людських стосунках також діє модель розподілу Парето: нечисленні чоловіки захоплюють значну частину сексуальних можливостей. Це, звісно, погано для хлопців, які не крутять романи. Але це також не є добре для дівчат. Це видно в найбільш прогресистських американських університетських кампусах, де за останні роки відбулося помітне падіння студентів-чоловіків саме через ідеологічний тиск. Шанси дівчини зав’язати щось схоже на постійні стосунки є мізерними. Хтось може подумати: «Як пощастило хлопцям, це мрія кожного підлітка!» Та це не так. Тому що інтимні стосунки перетворюють на нескінченну послідовність амурів на одну ніч, що не мають ні продовження, ні перспективи, ні користі в середньостроковій чи довгостроковій перспективі. Це гра, що веде до виродження, девальвації її учасників з обох сторін.
 Лише слабкі чоловіки намагаються домінувати над жінками. Ще одна обов’язкова лектура – «Демонічні самці» Річарда Ренгема. Є три категорії орангутанів: самки, домінуючі самці, які полонять усіх самок; і слабкі самці, морфологічно схожі на підлітків, які – позаяк їм не вдається знайти собі пару – вдаються до насильства. Вони ґвалтують! Урок очевидний: лише лузери використовують силу, щоби отримати більше сексу, ніж можуть його здобути.
Це основне. Найгірше, що зробили постмодерністи, – це розпропагували плутанину між владою і конкуренцією, придатністю, спритністю. В ієрархіях йдеться не про домінування, а про конкуренцію. Прочитайте блискучу працю Франса де Вааля. Тиранічні шимпанзе закінчують дуже зле: їх розривають на шматки. Найуспішніші шимпанзе (в сексуальному плані також) – це ті, які краще взаємодіють. Ті, що заводять друзів і добре поводяться із самками. Конкуренція є ефективнішою, ніж сама по собі влада.
 Існує криза маскулінності. «Отруйної маскулінності», кажуть феміністки. Хлопці отримують від сучасного суспільства паралізуюче і спустошливе послання. Їх засуджують за їхню агресивність, коли вона є вродженою і найважливішою для їхнього бажання змагатися, перемагати, бути активно достойними. Далі їм кажуть, що суспільство є гнилою фалоцентричною тиранією і винні у цьому, звісно, насамперед вони – попросту через те, що є чоловіками. Й нарешті їх застерігають: «Навіть не робіть спроб добиватися успіху чи рухатись уперед, бо тоді ви будете не просто винними – ви станете активними спільниками феміцидної тиранії». У результаті багато чоловіків, особливо молодих, мають мораль нижче плінтуса. Вони збилися з дороги, перебувають у ступорі. Не знають, куди рухатись, не мають цілей.
 Аушвіц. Гулаг. Ми не можемо сприймати світ без етичної ієрархії – це доводять психологія й біологія і знають навіть атеїсти. Ми потребуємо порядку. Без порядку встановлюється етичний моральний вакуум. Абсолютний релятивізм. Хаос.
Через політику. По суті, одержимість постмодерністів владою і стосунками домінування відображає їхнє прагнення влади і жадобу домінування. Вони заперечують біологію, тому що біологія спростовує їхню ідею про те, що люди зроблені з пластиліну. А вони хочуть, щоби ті були з пластиліну – так вони могли б їх формувати. Існування природи унеможливлює суспільну інженерію.
Постмодерністи є вперто ідеологічними: формулюють певну аксіому, яка може бути обґрунтованою, і потім застосовують її до всього підряд, доки не зведуть нанівець. Наприклад, Фуко: він пояснює все як функцію влади. Не визнає мультипричинності. Секс, голод, спека, статус, гра, дослідження, надія, біль... Вони також впливають.
Засновок постмодерністів був правильним: світ є суб’єктом нескінченного числа інтерпретацій. Але множинність не означає життєздатність. Це повсякдень підтверджують психологія розвитку, еволюційна біологія, теорія ігор, порівняльне вивчення людей і тварин... Є незліченні потенціальні інтерпретації, але дуже мало життєздатних інтерпретацій.
Так, після Солженіцина навіть найбільші доґматики – навіть французькі інтелектуали! – не могли і далі виправдовувати комунізм. Що відтак зробили Дерріда і постмодерністи? Блискучий і шахрайський маневр. Вони підмінили фокус дискусії: з боротьби класів на боротьбу ідентичностей.
 Констатація краху комунізму, закладеного в його структурі злочинного характеру, була шоком для лівиці.
Але це не є нічиєю виною. Це явище, що корениться в природі: хто має більше, той більше накопичує. Це видно у розмірі міст. У масі зірок. У висоті дерев. Зараз є певні люди, які кажуть називати їх «еконофізиками». Вони вивчають економіку, виходячи із законів фізики. Вони відкрили чудові речі: ті самі закони, що керують поширенням газу в безповітряному просторі, керують розподілом грошей в економіці. Проблема нерівності не має простого пояснення. Речі є складними. Лівиця мусить прийняти цю складність і, виходячи з цього, розпочати глибоке інтелектуальне оновлення. Нинішня лівиця є такою передбачуваною. Вона одержима ідентичністю, расою, статтю, віктимізацією.. В інтелектуальному плані вона відстає більш ніж на 30 років..
Лівиця загалом вважає, що ієрархії є поганими. Це нормально: ієрархії породжують переможців і переможених. А бути переможеним чи співіснувати з переможеними – людьми, які борються та ледве зводять кінці з кінцями – екзистенційно боляче. Крім того, доведено, що надмірна нерівність породжує нестабільні суспільства. Лівиця має право непокоїтися. На що вона не має права (тому що це неправильно з наукової точки зору) – це звинувачувати в нерівності капіталізм, Захід чи гіпотетичний патріархат. Це відбувається також із багатством. Вони кажуть: несправедливо, що багатство розподіляється непропорційно і що в руках небагатьох зосереджено більшу його частину.
Розмовляла Каетана Альварес де Толедо

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.