Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Криза партбудівництва чи абсолютна безвихідь? [Випуск № 1361]

Відсутність класичних політичних партій є однією з ключових проблем української політики. Тим часом в розвинутому світі нові партії дуже часто схожі на українські: лідерського типу (партія Макрона «Вперед республіко»), популістично-комічні (5 зірок Беппе Гріло), популістично – праві (Йоббіки, ArD, Народні фронти, ПіС), партії олігархів (чеська Ано) та інші. Перетворення політики на шоу, яке в Україні триває з середини 90-х, стало світовим трендом. Тому можна було б сказати, що тут ми «попереду всієї планети», проте у нас багато нових політиків продовжує вірити в можливість побудови класичної політичної партії типу ХДС Німеччини, британських консерваторів та лейбористів.

Ця віра в партії вчорашнього дня змушує нових партбудівничих і користуватись технологіями початку 20-го століття, коли, власне, і виникали класичні партії. Як правило, в Україні це виглядає наступним чином. «Група панів» або «пан» вирішує заснувати нову політичну силу, щоб покласти край корупції, олігархам і тому подібне. Вони збираються в кафе, обдумують назву і ідеологію. Потім кілька місяців вони длубаються в ідеологічних дискусіях, створюють фан-групу чи чат, туди кидають різні тексти, які їм подобаються і обговорюють. Багато хто сходить з дистанції в цій точці, але ті, що продовжують, виходять на політичний маніфест, публікують його, і далі продовжують інформаційну роботу, пошук прихильників в соцмережах, постійно займаються критикою влади і інших політичних суб’єктів. Врешті цей маргінес стає очевидним для самих учасників і вони кидають цю справу.

Чому сьогодні це не працює? Адже на початку 20 століття – це була успішна стратегія. Публікуєш маніфест, потім починаєш видавати якусь газету, консолідуєш прихильників і борешся на виборах. Що не так, окрім того, що різниця в 100 років? Ось що.

На початок 20 століття суспільство було становим: аристократія, буржуазія, робітники, селяни. Кожний стан мав чіткі ідеологічні маркери (царизм, парламент, соціалізм, право на землю), ці маркери змушували в тій чи іншій мірі стани організовуватись і слідкувати за політичними дискусіями. Таким чином, коли ви хотіли створити партію, ви визначались зі станом, і опублікувавши маніфест чи газету відразу потрапляли в політичну увагу свого стану. Представники «стану» на дачах, кухнях, і підвалах активно обговорюють нові маніфести і публікації. Далі все залежало від конкуренції, в якій зрештою перемагали ті, хто окрім дискусій пропонував реальні кроки, в тому числі терор.

В сучасній Україні сьогодні неможливо збудувати таку партію, оскільки більше не існує ніяких станів. Наше суспільство настільки дезорганізоване, що мати 1000 реальних активних членів для партії чи громадської організації – просто колосальна цифра. Тому всі ці маніфести, звернення, статті – вони не знаходять свого організованого читача і залишають таку роботу на маргінесі. Ви за малий і середній бізнес? Добре, а як він вас почує чи побачить, коли він не організований і не слідкує за програмами. Ви проти корупції і олігархів? Чудово (яка рідкість). А хто ваш прихильник, чим він займається, який внесок вам він може зробити, де він ходить і збирається? Отож.

Ключове питання, яке має вирішувати майбутня політична партія в Україні – це створення свого «стану». І тут – політична ідеологія не може нічим допомогти, оскільки вона працює вже тільки для створеного стану. Якщо ви подивитесь на нашу політику, то олігархічні і лідерські партії теж спираються на свій «стан»: пенсіонери – ЮВТ, регіональний електорат – Свобода, Самопоміч, Опоблок, бюджетники – БПП наступні вибори, (в цій точці ви маєте також відповідь на питання перспективи Гриценка: а який в нього «стан»?).

Нова політична партія має представити свій «стан» на противагу цим. Як формується політичний стан?

В нашу епоху люди рідко об’єднуються через тексти чи ідеї. Найчастіше вони об’єднуються через вчинки. Необхідність захищати двір від незаконної забудови – швидко об’єднує сусідів, які роками не могли створити ОСББ. Похід з сокирою в двір Печерського суду Анатолія Мазура – швидко консолідував навколо нього протестний електорат і лідерів. Той же Саакашвілі постійно мобілізовував людей своїми піар – витівками, а не маніфестами і програми. З цих же причин, герої АТО, волонтери, добровольці мають значну увагу і підтримку в суспільстві, оскільки за ними реальні справи.

Дія сьогодні має передувати ідеології. Це пов’язано з тим, що суспільство мусить долати значну недовіру всередині себе, і найбільше у нас не довіряють словам. Дія посилає сигнал довіри і виконує функцію нового «прапору», під який починають збиратися прихильники і з часом сформують новий «стан». Завдяки реальним діям (це не обов’язково протест. Це може бути навіть освітній проект) ви починаєте консолідовувати навколо себе ресурс і таким чином отримуєте «спроможність», а з нею – результат.

Тому, якщо ви написали програму, друканули брендовані чашки і сидите в офісі п’єте з них чай – ваш рейтинг буде впродовж багатьох років залишатись на рівні 0,3%. Ви приречені програвати людям з реальних вчинків: героям війни, волонтерам, зрештою, відомим співакам і комікам.

Отже, спроби побудувати партію, спираючись на «сувору» ідеологію в XXI-му столітті, приречені на провал. Після зникнення класових поділів у другій половині XX ст. разом з ними зникають, так звані, масові партії. Натомість же з'являються нові громадські рухи (зелені, альтер-глобалісти, які так і не знайшли собі гідної підтримки в Україні). Також партії «catch-all» і партії картельного типу, які сьогодні переважають в Україні і в Європі.

Партія картельної типу - це інституалізована організація, яка завдяки своєму бажанню утриматися або добитися місця в парламенті знижує рівень конкуренції з іншими партіями. Угода, природно, повинна бути двостороння. При цьому, вони підтримують показовий рівень боротьби в медіа щоб не здавати позиції серед виборців. Але медійні образи, а реально конфліктні дії, як відомо, це різні речі.

Повторимося, що побудувати в Україні свою німецьку «ХДС», британських консерваторів і лейбористів, американських демократів і республіканців не вийде. Для цього в Україні відсутня багаторічна, вибудувана «потом і кров'ю» політична культура, яка успішно існує в вищезазначених країнах. Поява таких одноклітинних партій, як «АДГ» (Альтернатива для Німеччини) можна розглядати в категоріях кризи, в якому опинилося вже класичний для німців уряд Меркель. «АДГ» - це індикатор незадоволення німецьких громадян.

У той же момент, такі партії, як польська «ПіС» або італійська «5 зірок» не є чисто правими популістами або популістами-коміками. Незалежно від свого самовизначення, як праві консерватори «Право і Справедливість», примудряється успішно впроваджувати реформи, розширюють соціальну допомогу, а це дії, які характерні для партій лівого спрямування. Ті ж «5 зірок» апелюють зі своєю програмою як до євроскептиків, так і до «зелених». Партія «зелених» знаходиться в Європейському парламенті оперує як екологічними проблемами, так і проблемою прав жінок в Європі. Відповідно, це свідчить про те, що в інших країнах не переважають класові або ідеологічно обмежені партії, а партії змішаного типу.

В Україні існує умовний поділ партій на класовість: пенсіонери, бюджетники, регіонали і т.д. Це їх «основа» і одночасно обмеження, оскільки вони не можуть пробитися зі своїми постулатами до виборців, які мислять іншими категоріями. Хоча куди більшим обмеженням є той факт, що їх влаштовують нинішні позиції, адже кожні чергові вибори ці партії витрачають величезні гроші на те, щоб достукатися до тих, хто тепер за них проголосує. Замість того, щоб зайнятися розширенням «кордонів».

До цього додається ще й надмірна персоналізованість українських партій. Без Ляшка «Радикальна партія» в принципі перестане існувати. «Батьківщина» асоціюється також тільки Юлією Тимошенко.

Як приклад приведу польську партійну систему, яка також характеризується персоналізованістю. Наприклад, польська опозиційна партія «Nowoczesna», лідером якої був Ришард Петру. Близько двох місяців тому рейтинг партії коливався від 8 до 9%, але у них почався внутрішньопартійний конфлікт, в результаті якого лідер партії був замінений. Петру пропав з телеекранів і сьогодні соціологічні опитування показують, що «Nowoczesna» вже знаходиться поза парламентом маючи підтримку нижче 5%.

Що стосується України, то перспектива новітнього партбудівництва взагалі наразі видається жалюгідною. Бо волонтерські рухи та прогресивні громадські організації, які мали шанс перетворитися у щось вагоміше і потужніше, свій запал потихеньку згортають, поступово відходячи на маргінес. Тому ми вкотре приречені вибирати серед лідерських чи олігархічних партій. Або не вибирати зовсім, очікуючи якогось дива та покладаючись, власне, лише на себе.

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.