Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
квітня
Випуск
№ 1368 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ДЕЦИБЕЛИ НІМОГО КРИКУ [Випуск № 1360]

Свого часу, щоби зазирнути в майбутнє, я відвідала монаха-ясновидця з Почаївської лаври. Сивочолий аскет із молитовником у руках справив на мене враження святого. Затамувавши подих, я слухала його розповідь про мою сім’ю, моє майбутнє, всі щасливі й печальні роки мого життя. Виходить, усі випробування для кожної людини запрограмовані...

Особливо мене тоді вразило, що маю пройти свій шлях із двома чоловіками — і це буде найнещасніший шлях у моєму житті. Тоді в мене ще не було чоловіків, з якими я планувала б поєднати свою долю. Але...все збулося! Учора я зустрічалася з монахом, а сьогодні в мене вдома грала скрипка. Мелодія полонила мою душу, накривала з головою, немов морська хвиля. Щойно я переступила поріг, як утопилася в ніжному погляді карих очей скрипаля. Назустріч мені підвівся його батько й привітався.

Так мені зустрілися двоє чоловіків, котрі пропонували поїхати з ними до Одеси для вступу у вище художнє училище. І хоча розум твердив, що мені не треба ризикувати, проте мрія стати художницею кликала в дорогу.

Сергій (так звали скрипаля) залишився в Тернополі, бо навчався в музичному училищі, а я з його батьком поїхала до Одеси. Аби відчути, яке це щастя, коли мрії збуваються! Почувалася на сьомому небі, коли побачила своє прізвище в списку абітурієнтів, котрі пройшли за конкурсом із живопису й графічного малюнка.

Але ясновидець мав слушність, коли сказав, що мене чекає невдача. Бо іспит з історії я, хвилюючись, склала на «задовільно», що позбавило мене шансів на вступ. Не пам’ятаю, як вийшла на вулицю. З розпачу загубилася в просторі міста. І раптом... побачила картину. Роззирнулася і зрозуміла, що то був вернісаж одеських художників. Один із них запропонував мені купити його роботу. Я відповіла, що мені не до цього і, стримуючи сльози, розповіла хлопцеві про свій «облом». Але він, почувши про мою біду, тільки розсміявся. «Запам’ятай, — сказав, — що на художників не вчаться — ними народжуються. Треба чимало потрудитися, щоби розвинути свій талант у майстерність».

Удома мій відчай частково відступив од радості зустрічі з Сергієм. Він переконував мене не піддаватися розчаруванню, бо, мовляв, усе ще попереду.

Його сім’я вмовляла мене залишитися, але я, запрограмована монахом, не чекала від продовження спілкування з цими людьми радості для себе. Тому прагнула якнайшвидше втекти додому. Якби ж я знала, що мене чекає попереду!

Сергій весь час писав мені, а я не відповідала, хоча всі думки були — про нього.

Нарешті настав мій зірковий час — я стала студенткою Львівського університету ім. І. Франка. «Вітаю. Запрошую. Приїдь. Чекаю. В мене день народження», — писав Сергій. Ми з ним народилися одного дня, тільки він на рік раніше. Я була щасливою від того, що скрипаль не байдужий до мого успіху. Надіслала йому вітальну листівку.

Сергій закінчив три курси Одеської консерваторії (відділення віолончелі) й перевівся у Львівську на відділення скрипки на заочну форму навчання. Інколи, приїжджаючи на сесії, привозив мені квіти й своє платонічне кохання. А я постійно блокувала себе думкою, що наші побачення приречені на розлуку. Думала, що наше знайомство випадкове, хоча філософія стверджує: випадковість — зустріч двох необхідностей.

Минув час — і ми стали випускниками. На чергове запрошення приїхати я вкотре обмірковувала застереження монаха, та всупереч здоровому глузду подалася до Одеси. Зупинилася перед дверима Сергієвого помешкання. Серце билося, як пташка в клітці. Натиснула на кнопку дзвінка. Услід за прискореними кроками відчинилися двері, й Сергій радісно видихнув: «Приїхала! Я так чекав! Боже, яке щастя, що ти знову зі мною. А я в душі завжди з тобою». І лагідний поцілунок зігрів моє єство.

Зайшла до кімнати, а там над ліжком — мій акварельний малюнок у красивій рамці. Пригадалося, що під час служби в армії в одному з листів Сергій попросив намалювати йому будиночок, у якому мешкаю. Я й зобразила свою хату, а біля неї — мальви. І мій коханий зберіг цю акварель на альбомному аркуші. Це розчулило мене до сліз і нагадало про мою заповітну мрію стати художницею. Настала пора втілити її в життя.

«Чому ти плачеш?» — запитав Сергій, накриваючи на стіл. «Заграй мені», — попросила замість відповісти.

...Скрипаль змахнув смичком — і в мені водограєм розлилася мелодія. Скрипка найкраще з усіх інструментів може вплинути на настрій людини, бо плаче й сміється, підіймає до небес, накриває морським прибоєм, дзвенить пташиним співом... Її мелодія надихає мене на побачення з морем.

Потім Сергій попросив знайомого моряка покатати нас морем у шторм. Ми стояли на носі катера, що врізався у хвилі. Та я в обіймах коханого не відчувала страху, хоча довкола нас тривожно кричали чайки.

А відтак була екскурсія в лунапарк, на американські гірки, прогулянка одеськими вулицями... Сергієва сім’я раділа моєму приїзду, а в мене на душі була весела туга. Втіха від зустрічі переростала в печаль прощання.

Я сіла в потяг. Сергій ішов пероном, посилаючи мені повітряний поцілунок, що супроводжуватиме мене все життя. А я тоді думала, як перемінити трагізм долі. Що буде, коли вийти заміж за іншого? Тоді зв’язок із Сергієм втратиться, а значить, зміниться карма.

І я здійснила «хід конем» — вийшла заміж за першого, хто покликав. Проте ми не могли знайти ключик до взаєморозуміння. Чоловік почав пити, загуляв. Урешті-решт моє терпіння луснуло — ми розлучилися і я повернула собі дівоче прізвище.

Сергій теж невдовзі одружився, але дружина зрадила його — і він залишився сам. Так доля знову підлаштувала наше життя під пророцтво. Листи від Сергія та його матері сповіщали, що не варто випробовувати долю. Тим паче, що моя душа була з ним, думки — про нього, життя — для нього. І врешті ми домовилися поєднати наші долі...

Та раптом я отримала лист від його матері: «Приїжджай! Сергій помирає!» Не могла повірити... Я ж недавно бачила його веселим і здоровим! Зателефонувала. «Нічого не кажи, — попросив. — Приїжджай. Я чекаю. Я кохаю...»

Та я не поїхала до нього, бо працювала і могла виїхати тільки за тиждень, у вихідні. Не встигла. Знову отримала лист від його матері: «Сергія похоронили. Чекаю тебе на сороковини».

Господи, як же так?! А три дні до цього о четвертій годині протяжно завив дзвінок у дверях. Я, в нічній сорочці, відчинила, а там — Сергій! Ми обнялися, переступили поріг до моєї квартири і я... прокинулася. Сон був настільки правдоподібним, що я прожогом кинулася до дверей, відчинила, а там... нікого. Пізніше з’ясувала, що саме в цей час коханий помер.

Перед сороковинами увійшла до його квартири, зупинилася перед книжковою шафою, де на видному місці лежав молитовник. Піаніно, гітара, скрипка у футлярі... Відкрила його, доторкнулася до струни — і вона озвалася зойком. Усвідомила, що вже ніколи осиротілі інструменти не народять мелодій під чутливими пальцями Сергія. І моя акварель пережила його...

Я присіла на стілець біля вікна. Підвела погляд — і побачила на протилежній стіні під стелею... наче голографічний образ Сергія. Повітряний, об’ємний, у чорно-білому зображенні. Він посміхався. Юний, мовби тоді, коли ми зустрілися. «Душа прийшла попрощатися зі мною», — подумала. Сльози затуманили очі. Побачила вже лик Сергія старшого, яким він був тепер. Міміка його змінилася. Він мовби плакав і поволі входив у стіну. «Що з тобою?» — до мого плеча доторкнулася мама Сергія. «Пізніше розповім», — відповіла. Видіння зникло.

Згодом я запитувала в багатьох священиків, що це було. Проте ніхто з них не міг мені нічого пояснити...

...Йдучи на цвинтар, я хотіла купити букет темно-бордових троянд, але в однієї жінки була тільки одна темна. Другої я не знайшла. Мама порадила купити красиву червону жоржину. Після панахиди колишня дружина Сергія зробила мені зауваження: «Де це видано, щоби нести на гріб червону квітку!» «Чорне — це печаль, а червоне — продовження життя», — спробувала пояснити жінці, котра не відала, що червоний — це колір любові.

Я стала на коліна біля могили Сергія Івановича, зняла руки до неба. Навіщо, навіщо ціною його життя збулася моя нещасна доля? І полетіли у всесвіт децибели німого крику моєї самотності.

Нічого не вдієш. Інколи навіть найкращі скрипки втрачають струни...

Олена ПОЛІЩУК

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.