Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
12
листопада
Випуск
№ 1396 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

До останнього подиху [Випуск № 1360]

Звязок був своєрідною нервовою системою всього визвольного руху. Тому у визвольному русі до системи звязку, котра була виділена в окрему службу, ставилися особливо високі вимоги.

Від оперативності і злагодженості роботи системи зв’язку залежав успіх боротьби. На керівників служби та керівників зв’язкових ліній завжди підбирали людей перевірених через СБ - людей з неабияким хистом, непересічною відвагою та відповідальністю.

Як носій важливої інформації, життя зв’язківців постійно перебувало у смертельній небезпеці, як правило, зв’язківці у полон не потрапляли. Вони самоліквідовувались, або гинули в бою.

Починаючи з 1943 року відділиУПА користувались зв’язковими лініями мережі ОУН. З ростом кількості відділів УПА та розширенням теренів їхньої діяльності, в УПА була створена власна мережа зв’язку, розвантаживши таким чином організаційні лінії зв’язку.

Окрім основних ліній зв’язку створювалися резервні «законсервовані» лінії. Це було потрібно на випадок знищення ворогом роботи основних ліній.

Система підпільного зв’язку була влаштована таким чином, що, наприклад, між окружним та надрайонним проводами ОУН на лінії працювали дві групи зв’язківців. При чому, вони працювали синхронно – одна рухалася від нижньої клітини до вищої, а друга у протилежному напрямку. У разі сутички з МГБ, одна із груп могла би оперативно оволодіти ситуацією.

Лініями зв’язку інформація надходила від Центрального проводу до найнижчих ланок підпілля у вигляді наказів, інструкцій та від низів піднімалась нагору у вигляді звітів, повідомлень, особистої пошти, ділової переписки тощо.

Велику небезпеку для підпільного руху становила ворожа агентура, впроваджена у лінії зв’язку, адже по цих лініях також рухалися реальні дійові особи підпілля – провідники ОУН та працівники штабів УПА. Слід відзначити, що служба безпеки ОУН користувалася своєю окремою лінією зв’язку і мала окремі кур’єрські групи.

Задля знищення системи підпільного зв’язку органи МГБ-МВД застосовували ретельно підготовлені оперативно-розшукові заходи. Для них це було першочерговим завданням. Левова частка так званих чекістсько-військових операцій по знищенню системи підпільного зв’язку та їхніх носіїв – кур’єрських груп проходила саме на теренах Волині та сучасної Рівненської області.

Про одну з таких підпільних кур’єрських груп, що виконувала завдання підпілля до останнього подиху, слід згадати окремо. Це була група, що діяла на Рівненщині в кінці 40-х на початку 50-х років під керівництвом підпільника „Байди”. У жовтні 1948 року в кур’єрську групу провідника ОУН були впроваджені двоє молодих хлопців  з сіл Рівненського району. Один – з села Зозів – Домащук Олександр Федорович, 1926 року народження на псевдо „Горіх”, другий – з села Великий Олексин – Муляр Микола Васильович, 1931 року народження на псевдо „Марко”.

Боївка „Байди” забезпечувала зв’язок між референту рами Гощанського, Рівненського та Дубенського надрайонних проводів ОУН і крайовим провідником Анатолієм Маєвським – „Уляном”.

10 жовтня 1949 року біля 10-ої години вечора „Горіх” та „Марко” йшли на зв’язок і біля залізничного переїзду Шпанівського цукрозаводу потрапили на засідку чекістсько-оперативної групи. Група ця чекала на них заздалегідь, зрозуміло, що не випадково, а за донесенням агентурної мережі, впровадженої в систему підпілля. Керував операцією старший лейтенант Усков Іван Данилович. Освітивши темноту бурякового поля ракетами, з криками „Стой, кто идет!” чекісти відкрили вогонь. „Горіх” заліг між буряковими рядами і став відстрелюватися зі свого „ППСа”. Усков наказав сержанту Дудіну знешкодити оунівця. Смертельний град кулемета Дегтярьова дістав підпільника. Повстанця було вбито. В перестрілці був поранений і „Марко”. Проте в метушні нічної перестрілки він непомітно дістався до крайніх хуторів села Великий Олексин і ніби крізь землю провалився. Чекісти, котрі кинулись за втікачем, не знайшовши його, повернулись на місце засідки до вбитого. „Горіха” перевезли в караульне приміщення охорони цукрозаводу і там, згідно інструкції МГБ, підперши тіло дошками, поставили його під стіною для упізнання. Перед тим йому скинули з однієї ноги чобіт ( нога в дитячі роки була пошкоджена і помітно виділялась кривизна ступеневого суглоба). На другий день чекісти приводили жителів села Зозів, котрі працювали на заводі, з метою упізнання вбитого.

А тим часом поранений „Марко” перебував в підземних схронах сіл Зозів, Ходоси, Малий Олексин і, залікуваши рани, через місяць знову вийшов сам на зв’язок з крайовим зверхником „Уляном”. Проте життя Миколи Муляра обірвалося у 1950 році. Неподалік села Грушвиці в урочищі Угловини він знову потрапив на засідку загону Ускова, прийнявши нерівний бій, загинув смертю героя. На слід кур’єра „Марка” групу Ускова навела жінка-агент з села Великий Олексин.

А як склалася доля інших членів кур’єрської групи „Байди”? „Петро” разом з районним провідником „Матвієм” загинули навесні 24 березня 1953 року, оточені в одній з клунь на хуторі села Дядьковичі. Про цю подію чекісти доповідали в центральний штаб МВД Москви. Підпільник „Павло” був переведений в Гощансткий район і ввійшов до складу боївки, яку очолював Муха, де потім загинув. Сам керівник групи „Байда” прийняв свій останній бій біля села Дорогобуж Гощанського району у 1953 році.

Ось як це було. Згідно з шифротелеграмою під службовим грифом „секретно” командуючий 10-м мотоотрядомвнутреннейохрани МВД полковник Бочаров доповідав, що 24 серпня 1953 року о 15год.45 хв. з метою пошуку каналів зв’язку, що ведуть до крайового провідника „Уляна”, начальником четвертого відділу УМВД  Рівненської області підполковником Дмітрієнком та його замом майором Риловим на Дорогобузьких хуторах в квадраті 8706 за масштабом карти 100000 Гощанського району в господарстві місцевого селянина було блоковано двох особистих кур’єрів „Уляна” – „Байду” та „Степана”. В результаті бою було взято, як трофеї: один кулемет чеського виробництва, один десятизарядний карабін, один пістолет „ТТ” та один пістолет „Вальтер”. Під час бою чекісти понесли втрати: було вбито рядового Солдатенкова, уродженця Ярославської області та важко поранено Кафанова. Чекістсько–військова група пів години вела переговори про здачу в полон підпільників. Проте „Байда” та „Степан” від ганебної пропозиції відмовились та вирішили вести нерівний бій. Вони відкрили кулеметно-рушничний вогонь, під час якого підпалили сухе сіно в клуні і під димовою завісою намагалися зникнути. Але були скошені автоматними чергами.

Останнім слідом діяльності кур’єрських груп на Рівненщині є день 12 серпня 1955 року. Саме тоді під час спроби навести втрачену лінію зв’язку між „Уляном”, що перебував на Здолбунівщині, та керівником ОУН з північних теренів Волині „Сергієм”-Линником Степаном Андріановичем на Бичальських хуторах Костопільського району силами КГБ була блокована кур’єрська група. Очевидці розповідають, що того дня на Бичальські хутори наїхала сила-силенна автомашин з військом. Внаслідок довготривалого бою була ліквідована боївка, яка складалася всього з двох чоловік. Це були „Юрко”, він же „Дмитро” – Махновець Опанас Васильович, уродженець села ЧетвертніяКіверецького району і „Чорний” – Ткачук Анастас Харитонович, уродженець села ВелецькГлобського району.

До недавнього вважалося, що це були останні бойові сутички підпілля з органами КГБ на теренах Волині, не враховуючи самоліквідації провідника „Уляна”19 серпня того ж року в селі Здовбиця на Здолбунівщині та підступного вбивства завербованим агентом 2 жовтня 1955 року „Сергія” – Линника Степана.

Проте з розкриттям архівів МГБ на сьогодні стало відомо, що останнім на Волині загинув, боровшись до останнього подиху Ксенджук Петро Давидович, відомий за псевдами «Віктор», «Олесь», «Красько». Це був провідник Ківерецького надрайону. Він був убитий спецгрупою МГБ 27 жовтня 1955 року під час спецоперації у селі Новокотів (опер група натрапила на криївку у будинку Марії Грицай).

Сергій Кричильський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.