Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Справжня підтримка та любов [Випуск № 1359]

Тетяна НОВАЦЬКА

Сонячні промені купаються у жовтому листі, ледь видимі павутинки літають в повітрі, а об асфальт розбиваються темно-коричневі плоди каштанів. Уже просвічуються гілки дерев, що скинули свою зелень і видно, як блакитне небо стає трішки мутним та нечітким.

Ще високо літають пташки і десь далеко за горизонтом клубиться дим – хтось завершує свої останні польові роботи. А на шляхах все й надалі без змін – пливе потік автомобілів, на тротуарах – перехожі, усміхнені та сумні, заклопотані та щасливі, поспішають у справах, а у магазинах ажіотаж – розпродаж осінньо-зимового взуття.

Бачимо такі ситуації щодня, з дня у день усе повторюється і ми не часто помічаємо те, що відбувається навколо нас. Особливо, не звертаємо увагу на те, як змінюється природа, як опадає листя і як ті ж невидимі павутинки бабиного літа ліниво чіпляються на наш одяг та волосся. Дрібниці – відмахуємося ми, адже так було і буде, усе повторюється із року в рік.

Людмила віддала б усі гроші, усе, що має, аби хоч на секунду побачити те, на що інші вперто не зважають. На її долю випав нелегкий хрест і усе, що навколо неї, вона має змогу лише відчувати, лише торкатися, лише вловлювати запах...

А потім уявляти, фантазувати, вигадувати... Уже немолода жінка Людмила – сліпа. Не з народження, а через злий випадок, або ж фатальну долю, яка нахабно позбавила її можливості споглядати цей світ. Вона втратила зір уже в зрілому віці і від того ще більше страждає.

Адже не може змиритися з тим, що усе, що вона бачила протягом свого життя – тепер для неї загадка, лише болючий, але світлий спогад. Але навіть не це ранить її зболене серце, її стомлену душу... Люда була такою, як усі – звичайна дівчинка із середньостатистичної сім’ї: закінчила школу, вступила до університету, здобула вищу освіту, пішла на роботу за спеціальністю у рідному місті, жила з батьками.

У 23 роки одружилася. Чоловіком став співробітник та найближчий друг Дмитро. Як мовиться, жили-поживали та й горя не знали. Квартиру отримали, своє сімейне гніздечко облаштовували. Довгий час не могли мати дітей, але Господь змилувався, і у 30-річному віці Люда народила довгоочікуваного сина. Усяке в житті траплялося і Людина життєва історії нічим особливим не вирізнялася серед інших.

Із чоловіком жили мирно, Дмитро був добропорядним сім’янином і скаржитися на нього не було причин. Після народження дитини стосунки стали ще міцнішими і теплішими. Звісно, не були винятком чи унікальним випадком – сварилися на побутовому рівні, ображалися, але завжди мирилися і пробачали один одному усе.

Дмитро не був надто щедрим на любощі чи компліменти, романтикою Люду не тішив, проте свою любов виявляв у іншому – підтримував, вислуховував та допомагав. Їхні стосунки скидалися на міцну дружбу, або швидше на стосунки між сестрою та братом, які ладні один для одного на все. Людмилу це влаштовувало, не вимагала невідомо чого, не мала примх і віддячувала чоловікові за підтримку своєю увагою.

Була хорошою господинею, в хаті за порядком слідкувала, куховарила та виховувала сина Романа. Роман був улюбленцем у сім’ї та родині. Але Людмила з Дмитром, наслідуючи своїх батьків, виховували його у справедливості та певній суворості, не дозволяли розпускатися. Роки минали швидко – були радощі і тривоги, перші слова, дитячий садочок, перший клас і перша дитяча любов, випускні іспити вступні іспити, перші розчарування та перші чоловічі вчинки та дії...

Роман не розчарував своїх батьків і виріс порядним хлопцем, не піддався пагубним впливам і знав, чого хоче в житті, вперто йшов до своєї мети і вже у 25 повність забезпечував себе та свою сім’ю. Невістка в Людмили теж трапилася хороша, чимось була схожа на неї саму в молодості. Чоловікові Роману подарувала сина, якого в честь діда назвали Дмитром...

Якось спільними зусиллями Людмила з Дмитром та Роман із дружиною Русланою підскладали грошей, продали квартиру і купили будинок у передмісті. Жили разом – дружньо і безтурботно. Аж поки не сталося того, від чого не змогли втекти і вберегтися, чому не змогли запобігти й уникнути... Одного буднього дня Людмила прокинулася, розплющила очі і нічого не побачила. Пустка, темінь і абсолютна відсутність відчуття простору... Вона щосили зімкнула і розімкнула очі і знову нічого не побачила. Злякалася і розпачливо закричала...

На крик збіглися домашні, а вона продовжувала кричати і розсікати руками простір навколо себе: – Я нічого не бачу, допоможіть. Допоможіть мені. Тоді Людмилі було 59. Ані лікарі, ані знахарі чи ворожки не змогли пояснити причину втрати зору Людмили.

Довелося змиритися із обставинами та продовжувати жити далі, хоча життя скидалося на суцільне випробування та труднощі. Звикнути до того, що перед очима пустка та темнота Людмила не змогла й до сьогодні. Рідні не відвернулися від дружини, матері, свекрухи. Щодня із жінкою хтось був поряд, і якби не їхня підтримка навряд чи жінка змогла б пережити те, що трапилося рік після нещасливого випадку...

Знову був ранок буднього дня і все повторилося, як у фільмів жахів. Зір втратив Роман, який, як і мати, прокинувшись, не побачив нічого. Так неждано горе завітало у звичайну родину із звичайного містечка районного центру.

Друзі та знайомі співчували, але нічим не могли допомогли, окрім слів співчуття. Але жаль лише втомлював Людмилу та її сім’ю. Усе, що тепер було в них – це спільні зусилля, яких докладали рідні, аби і Люда, і Роман відчували себе повноцінними людьми.

Усі домашні справи, клопоти та проблеми звалилися на плечі Дмитра та невістки Руслани. Недоброзичливці прогнозували, що їх вистачить не надовго, що вони зламаються і врешті-решт залишать Людмилу та Романа. Але Руслана виявилася сильною жінкою і, окрім виховання сина, доглядом за свекрухою та чоловіком, дбала і за свекра Дмитра, який болісно переніс трагедію у їхній сім’ї.

На щастя, до сьогодні так і не збулося побажання злих людей. Людмилі виповнилося 67 років, Романові – 37. Щонеділі вони разом зі своїми найближчими людьми гуляють у міському парку. Внук Дмитрик тішить їх своїми успіхами, розповідями та дитячою безпосередністю. Для нього бабця і татусь все одно є найкращими, хоча і не можуть побачити того, як він підростає, які в нього красиві очі та кучерики, не можуть переглянути його шкільного щоденника та оцінити малюнки, на яких він залюбки малює свою сім’ю...

Людмила та Роман, можливо, тільки тепер по-справжньому оцінили те, що дарує Господь усім нам. Вони вдихають ароматну осінь і уявлять ледь помітні павутинки, що літають у повітрі, тримають у руках жовте листя і залюбки роблять із них букетики для Дмитра, Руслани та маленького Діми... Мешканці міста знають про біду, яка завітала у родину Людмили, але тепер не співчувають їм.

А переповідають про їхню міцну любов та взаємопідтримку своїм друзям та знайомим...

Любов – не завжди улесливі слова... Не завжди гра на публіку і показуха. Справжня любов – не егоїстична, вона щира від самого свого початку і до останнього дня.

Вона не закінчується і не минає, не має минулого, теперішнього і майбутнього, вона – постійна. Справжня любов – не завжди радість, вона міцнішає тоді, коли двоє людей разом проходять випробування. І чомусь часто саме труднощі дають можливість переконатися, що вона таки справжня.

Любов – не звичка чи потреба. Любов – підтримка. Любов – рука коханої людини, яка змахне зі щоки сльози. Любов – плече близького друга, обпершись на яке можна пройти дорогою життя. Любов – очі коханої людини, які допоможуть побачити барви оточуючого світу...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.